BBC: Чи існують ліки, що змушують казати правду?

У кіно і телефільмах часто показують, як за допомогою так званої "сироватки правди" – зазвичай, це тіопентал натрію – від полонених дізнаються будь-яку інформацію. Майкл Мослі випробував цей препарат на собі.

Одне з найскладніших завдань, що ставить перед нами сучасне суспільство, – розпізнавати, де правда, а де брехня. Ми раз у раз брешемо і напрочуд погано визначаємо, коли нас навмисно обманюють інші.

Існує безліч легенд про викриття брехні, наприклад, уявлення, що брехуни зазвичай ховають очі, посмикують ногою або чухають носа, коли кажуть неправду (так званий "ефект Піноккіо").

Втім, одне за іншим дослідження показують, що професіонали – наприклад, поліцейські – розпізнають брехню не краще за усіх нас. Отже, не дивно, що вже багато років вчені намагаються винайти "ліки істини" – препарат, який би змушував відкритися і розповісти слідчому все, що вам відомо.

Один з найстаріших і найвідоміших таких препаратів – тіопентал натрію. Розроблений ще в 1930-ті роки, він досі використовується у різних ситуаціях, у тому числі поліцією і армією деяких країн.

Я скептично ставився до тверджень, буцімто цей препарат, розроблений для анестезії, змушує людей говорити правду навіть усупереч їхній волі. І все ж я був заінтригований, а тому вирішив випробувати його на собі (це якраз вписалося в мою серію експериментів, присвячену видатним лікам в історії людства).

Тіопентал натрію належить до групи речовин, відомих як барбітурати; в 1950-60-ті роки вони широко використовувались як снодійне. Зараз цей вжиток припинено, бо з’ясувалося, що барбітурати викликають сильну залежність й можуть призвести до смерті – як відомо, від надмірної дози такого снодійного померла Мерилін Монро.

Я вирішив вжити невелику дозу тіопенталу натрію, забезпечивши належний медичний нагляд – за моїми найважливішими життєвими показниками постійно стежив анестезіолог Остін Ліч. Принцип дії барбітуратів полягає у зменшенні швидкості, з якою повідомлення передаються через головний і спинний мозок. Чим вища доза, тим важче хімічним сигналам пересуватися з одного нейрона на інший. Процес мислення сповільнюється, аж доки ви не засинаєте. З тіопенталом це стається дуже швидко.

Хоча спочатку тіопентал був призначений для анестезії, лікарі швидко помітили, що у "сутінковій зоні" між свідомістю та її втратою пацієнти ставали балакучими і нестриманими. Коли ж дія препарату минала, вони не пам’ятали, що встигли наговорити.

Тоді й було вирішено, що тіопентал натрію може лягти в основу "ліків істини", потрібних на допитах. Та чи діють вони насправді?

Я вирішив, що спробую послідовно дотримуватись такої вигадки: я, Майкл Мослі – зовсім не науковий журналіст, а відомий кардіохірург. Спочатку я вжив дуже маленьку дозу – і вмить відчув легке запаморочення й сп’яніння. Та чи схилить це мене до того, щоб казати правду?

Як стверджує відоме прислів’я, "іn vino veritas" (істина у вині). Алкоголь – це анестетик, що пригнічує деякі наші вищі центри, наприклад, кору головного мозку, де переважно обробляються наші думки. Він послаблює контроль над поведінкою й водночас сповільнює мислення, від чого думки втрачають ясність. Римський історик Тацит повідомляє, що в германських племенах на важливі наради слід було приходити п’яним, бо вважалось, що так люди не зможуть вправно брехати.

За однією з теорій, так само діє тіопентал натрію. Оскільки обманювати в цілому складніше, ніж казати правду, то варто пригнітити вищі кіркові функції, й людина схилятиметься до правди – лише тому, що так простіше.

Не впевнений, що мою брехню під впливом невеликої дози тіопенталу можна було вважати вправною, але брехати я поки що міг.

"Я кардіо – ха-ха-ха! – кардіохірург! Всесвітньо відомий кардіохірург!" – вигукнув я, коли д-р Ліч спитав, чим я заробляю на прожиття.

"А якою була ваша остання операція?" – чемно поцікавився він.

"Коронарне шунтування, – не розгубився я. – Всі лишились живі. Ага, я крутий!"

Навряд чи переконливо, але я ще якось тримався за свою вигадку. Та що станеться, якщо дозу підвищити?

Тут я відчув занепокоєння. Був ризик, що я ляпну щось таке, про що зовсім не хочу сповіщати світові. Проте, впевнений у своїй здатності брехати далі, я попросив у доктора Ліча подальшу дозу.

Мені дали ще трохи тіопенталу натрію, і цього разу я відчув більше тверезості, більше контролю над ситуацією. Тим дивовижніше було те, що сталося далі. Доктор Ліч знову спитав, як мене звати і ким я працюю. Цього разу в мене не було жодних сумнівів.

"Я телевізійний продюсер. Взагалі-то, виконавчий продюсер, ну і ведучий, коротше, все це разом узяте".

"І ви ніколи не робили операцій на серці?" – обережно уточнив він.

"Ніколи в житті! Ніколи!"

Мені важко точно сказати, що сталося, оскільки цей препарат, зокрема, викривляє короткострокову пам'ять. Та схоже, цього разу я сказав правду тому, що думка збрехати просто не прийшла мені в голову.

То чи діють "ліки істини"? Що ж, після мого експерименту й обговорення його з експертами я дійшов такого висновку: однозначно, вони схиляють до розмови. Разом з тим, під їх дією людина стає надзвичайно відкритою до навіювання. Певно, це тому, що препарат перешкоджає роботі вищих центрів, таких як кора головного мозку, які відповідають за ухвалення рішень. Тому є значний ризик, що замість істини ви скажете те, що хоче почути ведучий допиту.

Правда в тому, що наразі в нас немає надійних "ліків істини". А якщо й є, то хто ж вам про це скаже?