Австрійський режисер Ульріх Зайдль: Життя не чорно-біле

Спеціальний гість 43-тьої Молодості видатний австрійський режисер Ульріх Зайдль розповів ВВС Україна про те, які насправді фільми він знімає та чим його вабить жіноча тема.

- На цьогорічній Молодості вперше у світі показують повну ретроспективу Ваших робіт - 42 фільми. Які з цих стрічок є для вас найбільш визначними та пам’ятними?

- Таких немає. У мене немає якихось улюблених фільмів. Кожен фільм народжувався важко. Це був довгий шлях. Це така собі подорож, що триває кілька років... Кожен новий фільм робиться по-новому.

- Якщо аналізувати Вашу творчість від найперших стрічок і до фільмів, що вийшли останнім часом, як, на Вашу думку, змінився Ваш стиль, емоційність?

- Я починав знімати так би мовити документальні фільми. Чому "так би мовити"? Тому що це ніколи не були правдиві документальні фільми, там завжди були якісь вигадані постановочні елементи. Мене цікавили два методи з самого початку. По-перше, це абсолютно документальна зйомка, просто знімати те, що є.

А, по-друге, це ілюзія, це постановочні кадри. Це створення певної реальності. І розвиток зрештою призвів до того, що мої фільми дедалі більше ставали художніми, ігровими. Сьогодні я теж знімаю документальні фільми, але це насправді художні фільми. Можна сказати, що я починав знімати документальні фільми з художнім характером, а зараз знімаю художні фільми з документальним характером.

- Хто чи що, на Вашу думку, найбільше вплинуло на Ваш режисерський стиль?

- Людина формується впродовж життя, і не можна сказати, що оце от саме був для мене взірець великий. Моє візуальне сприйняття, моє бачення було натхнене образотворчим мистецтвом, фотографією, а не лише кіномистецтвом. Перш ніж на мене почали впливати фільми, найбільший вплив на мене мали художній живопис і художня фотографія. І перш ніж стати режисером, я хотів спочатку стати художником, а потім фотографом. Але я дуже вдячний Богу, що я не став художником. Інакше я би вже наклав на себе руки (Сміється – Ред.)! Це самотність, коли людина просто сама для себе працює. Врешті це привело б мене до самогубства. Добре, що я працюю з людьми.

- В одному зі своїх попередніх інтерв’ю Ви казали, що провокація – це Ваша тема. Кого Ви, в першу чергу провокуєте: себе чи глядача?

- Себе - ні. Цікаво те, що самі сюжети з людського життя, які я обираю, вони самі по собі є провокативними. Хоча це абсолютно нормальні теми. Люди не хочуть визнавати певну правду, не хочуть дивитися на певні теми, і тому вони відчувають, що їх провокують.

- В багатьох фільмах музика відіграє таку ж важливу роль, як і діалоги акторів, вона ніби підводить глядача до якоїсь певної емоції, а от у ваших фільмах музики майже немає, чим це пояснюється?

- Бо музика, яка ілюструє події, яка спрямовує певним чином емоції глядача, не підходить для моїх фільмів. Значно цікавіше, коли музика є декорацією для однієї сцени, а наступна сцена сповнена тишею. Музика робить все легшим. Знаєте, музика інколи заважає, вона не дає чисто сприймати подію...

Сцени у моєму фільмі мають краяти серце. Вони мають зачіпати глядача, смішити, розворушувати душу.

- Сьогодні найбільш обговорюваною Вашою роботою є трилогія "Рай", головною темою якої, за вашими власними словами, є пошук раю на землі. Чому ви помістили в центр кожної частини саме жінку? Це відлуння історії Біблійної Єви?

- Ні, це не так. Я просто хотів зняти кіно про жінок. Це було моє давнє бажання зняти кіно про жінок, і зрештою, воно справдилося у цьому проекті. Звісно, можна зняти такий саме фільм про чоловіків. Він був би абсолютно іншим. Бо сексуальність і прагнення чоловіків – вони інші. Але мені було важливо зняти саме про жінок.

- А чим саме зацікавила жіноча тема?

- По-перше, я дуже люблю жінок. По-друге, мені дуже хотілося проникнути в сутність жінки. По-третє, темою цього фільму є людська тілесність, людське тіло, і це краще, мені здається, передавати через жінку.

Перший фільм ("Рай: Любов" - Ред.), наприклад, можна було б розказати про чоловіка, і це була б цілком нормальна історія. Тому що секс-туризм серед чоловіків – це абсолютно соціальна річ, це прийнятно. А от секс-туризм для жінок – це табу. І це відображення нашого суспільства, тому що от як наприклад головна героїня – жінка старшого віку, яка вже немає такої фігури і такої краси, відчуває складнощі із тим, щоб знайти собі любов, знайти стосунки якісь. Жінки у питаннях тіла дуже сильно потерпають від оцінки. Для чоловіків ставати старшим – це значно менша проблема.

- Ви згадували, що коли працюєте над фільмом, то не завершуєте сценарій до кінця і завжди лишаєте відкритим фінал, як це впливає на роботу акторів?

- Це не стосується роботи акторів. Актори взагалі не отримують ніякого сценарію. Вони не знають, про що буде фільм. Мої фільми це результат процесу переходу від однієї сцени до іншої. Ми знімаємо завжди на базисі того, що вже відзняли. Тобто це процес, це навчання певним чином. Ми знімаємо хронологічно і часто буває так, що коли зйомка доходить до кінця, ми знімаємо абсолютно не те, що ми собі придумали, що записали в сценарії, тому що це не відповідає тому, що вийшло. Перевага мого методу в тому, що ми не прив’язані до кінця сценарію.

- А бували такі кінцівки, які виходили несподіваними для Вас?

- Не можу сказати, що несподіванка, але абсолютно інакшим я уявляв собі кінець "Імпорту-експорту". Це була історія про персонажі, і ми зняли те, що було логічним для персонажу, але абсолютно не чекали такого кінця.

- Кілька років тому перед початком зйомок вищезгаданого фільму "Імпорт-експорт" Ви кілька разів приїздили до України. Як, на вашу думку, змінилася Україна з того часу?

- Не можу це оцінити, я дуже мало тут зараз. Тоді я країну вивчав, дуже часто сюди їздив, дуже багато часу провів тут, але зараз я тут лише кілька днів… Тоді (коли готувався до зйомок "Імпорту-експорту" - Ред.) впродовж півроку я дуже багато був в Україні. Я почав з Ужгороду, через усі Карпати, потім до Львова, до Києва, до Харкова, Луганська, Донецька, звідки – на Одещину. Це була не одна подорож, а багато. І взимку, і влітку…

- І що Вас тоді вразило найбільше у нашій країні?

- Я б не сказав, що було якесь одне чітке враження. Дуже багато спілкувався з людьми, багато їздив по Луганщині, там десятки, сотні людей фактично безробітні були. Я бачив таке, із чим раніше ніколи не стикався. Наприклад, як люди живуть у блочних будинках і в них немає опалення, а на вулиці мінус сорок градусів. Я бачив таку бідність, про яку навіть гадки не мав.

В Австрії, а я дуже жорстко обходжуся з реальністю Австрії, так само вдосталь неприємних речей. Я не оцінюю і не критикую, я не вважаю бідність пороком, мені просто шкода людей. Але багатство, знаєте, це ще одна форма бідності. Багаті люді втрачають щось людське, вони стають грубими, у них серця грубіють, а бідні, натомість, дуже часто бувають дуже щирими людьми. Світ не чорно-білий, знаєте…

- Скажіть, а чи знайомі Ви з роботами українських кінематографів?

- На жаль, ні. Я міг би подивитися хіба що фестивальні фільми, але в кіно в нас їх не показують. Останнє, що я бачив - "Хворісукалюди" Юрія Речинського...

- Чого на вашу думку бракує світовому кіно саме зараз? Яких жанрів, напрямків, тем?

- ...Сучасне кіно комерціалізоване, тобто Голлівуд заволодів світом. Голлівудське кіно – це економічне кіно, і в ньому не йдеться про те, щоб показати людям щось важливе, а йдеться про те, щоб розважити людей. І гроші грають настільки високу роль, що кінопродюсери не замислюються про людські бажання.

Справжнє кіно не знаходить шляху до глядача, тому що все вже вкрали до нас. Людям продають витрішки, людей розважають, людям абсолютно не показують реального життя, не відбувається зустріч людини і реального життя. Це проблема. І так зване артхаусне кіно в останні роки стає дедалі більше поверхневим, і публіка йде дедалі більше на комедії. Тобто навіть в артхаусному кіно йдеться не про те, щоб зворушити людину, а про те, щоб її якось заколисати, щоб вона не думала.

З Ульріхом Зайдлем спілкувалася Анастасія Грібанова.