Новая газета: Кому війна?

Дмитро Фірташ вкотре може зробити гроші на газовому протистоянні України та Росії, - пише Олексій Левашов в російській Новой газете.

Чим ближче зима, тим більше спірних питань виникає між Росією та сусідами в частині поставок вуглеводнів. Деякі великі гравці на пострадянському просторі вже навчилися цим користуватися. Чергова газова війна, наприклад, не потрібна ні Україні, ні Росії, ні Газпрому. І якщо вона все-таки буде розв'язана, то переможцем в ній може стати український бізнесмен Дмитро Фірташ.

Формальним приводом для розкручування чергового газового конфлікту може стати криза неплатежів. Наприкінці жовтня з'ясувалося, що український держхолдинг Нафтогаз не погасив борг за серпень, рівний, за оцінками голови правління Газпрому Олексія Міллера, $882 млн. Жорстку заяву з цього приводу зробив і російський прем'єр-міністр Дмитро Медведєв: "Проблеми з оплатою є, і вони цілком критичні".

Касовий розрив

Позицію української сторони при цьому можна описати буквально в двох словах: "Немає грошей". Нафтогаз у даному випадку не грає в якісь сумнівні ігри, він дійсно перебуває в складному фінансовому становищі. Це класична ситуація касового розриву: Нафтогаз не може зібрати достатню кількість грошей зі своїх споживачів, в той час як Газпром справедливо вимагає своєчасної оплати. Ситуацію посилює програш Нафтогазу в судах, за рішенням яких український держхолдинг заборгував структурам Дмитра Фірташа ще більше, ніж Газпрому, - близько $2 млрд. У сукупності ці проблеми можуть призвести навіть до банкрутства Нафтогазу, що поставить у дуже складне становище всіх гравців, крім, звичайно, претендентів на його активи.

У цифрах це виглядає так. Українські енергетики - а це якірні споживачі Нафтогазу - повинні компанії $2,2 млрд. Якщо вони так і не виконають свої зобов'язання, то Газпром, крім вимоги з оплати вже поставленого газу, може активувати пункт в контракті "бери або плати", згідно з яким українська сторона штрафується за недобір газу. Чек може скласти $10 млрд, і таке навантаження Нафтогаз навряд чи потягне.

Для Дмитра Фірташа банкрутство Нафтогазу було б ідеальним варіантом. По-перше, він у цій ситуації стає головним гравцем на українській трубі. По-друге, його структури увійдуть до числа головних претендентів на активи держхолдингу хоча б тому, що українські суди вже визнали великий борг Нафтогазу перед фірташівськими Укргазенерго, що дозволить йому як мінімум грати важливу роль у зборах кредиторів. Секретар комітету Верховної ради з питань національної безпеки і оборони Сергій Каплін направив депутатський запит на ім'я Віктора Януковича, в якому просить президента України розібратися в цій ситуації.

Втім, і розбиратися було б ні в чому, якби окремі менеджери Нафтогазу не підігрувати Фірташу. Суть його претензій, визнаних судом, полягає в тому, що держхолдинг нібито не виконав зобов'язання з постачання 4,8 млрд кубометрів газу вартістю близько $2 млрд Укргазенерго ще 2007 року. Відбити претензії було б легко, якби Нафтогаз надав документи, що підтверджують поставку газу, в першу чергу акти здачі-приймання. І адже такі акти існували. Журналісти видання Українська правда, приміром, навіть виклали відеозапис з прес-конференції спікера Укргазенерго Віталія Кисіля, датованого січнем 2008 року. Тоді пан Кисіль, відбиваючись від претензій у непрозорій манері ведення справ з Нафтогазом, демонстрував на камеру ті акти здачі-приймання. Вони як мінімум існували.

Зрозуміло, чому їхня втрата могла бути вигідною для Укргазенерго. Але неясно, чому їх не приніс до суду Нафтогаз, хоча він надав, наприклад, накладні, які не могли з'явитися на світ без наявності горезвісних актів. Складається враження, що держхолдинг грав у суді в піддавки. І в це можна повірити, якщо уважно проаналізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні в контексті "газової" історії наших країн.

Династія посередників

Положення України як великого споживача російського газу і одночасно ключової транзитної країни об'єктивно створює попит на посередницькі послуги. У дев'яностих і в першій половині нульових, наприклад, діяли вигідні для української сторони схеми, за якими наш сусід отримував плату за транзит газу газом же - і тут було де розгулятися. Газ адже можна продати хоч українським споживачам, хоч європейським - навіть і самому Газпрому.

До кінця дев'яностих на цьому ринку процвітали бартерні схеми, чиїм найактивнішим учасником була компанія Ітера Ігоря Макарова. Фірташ був одним із багатьох його партнерів. Зокрема, вони торгували товарами угорського виробництва через кіпрську Highrock Holdings та ізраїльську Highrock Properties. В одну з цих фірм, до речі, була працевлаштована дружина авторитетного бізнесмена Семена Могилевича, який провів деякий час в російському СІЗО за звинуваченням в ухиленні від сплати податків. Як вже розповідала Нова газета (див. № 38 за 2013 ), в матеріалах WikiLeaks, що представляють собою витоку з Держдепартаменту США, говорилося, що Фірташ зізнався одному високопоставленому американському дипломату, що йому "доводилося, і він отримував дозвіл від Могилевича, коли реєстрував різні бізнеси, але заперечував близькі взаємозв'язки з ним".

У публічному просторі Фірташ пояснював свій успіх простіше: "Я опинився в потрібному місці в потрібний час". Час - початок нульових, місце - угорська селище Чабди, де був зареєстрований посередник Eural Trans Gas (ETG), що отримав право на експорт туркменського газу за участю Газпрому і Нафтогазу. Після помаранчевої революції посередник змінився на швейцарську компанію Rosukrenergo, половина в якій належала знову ж Фірташу. RUE не тільки закуповувала газ для українських потреб, а й експортувала його в ЄС. Чи варто було затівати масштабні газові війни, щоб забезпечити надприбуток Фірташу? Тим більше, що деякі схеми за участю RUE дозволяли їй економити на податках, а російський бюджет в той же час, за оцінками експертів, недорахувався приблизно мільярда доларів.

Однак 2009 року після чергової війни Газпром і Нафтогаз уклали прямий договір. Фірташ був викинутий з їхніх взаємин як посередник, але, очевидно, вирішив повернутися як партнер.

Спірний партнер

Гроші, виручені з повітря, а точніше, з російського газу, бізнесмен вклав у скуповування регіональних газових компаній і активів у хімічній промисловості України. Допомогли тут і налагоджені зв'язки в Росії. Наприклад, для розвитку свого бізнесу Фірташу вдалося отримати кредит на $2 млрд у Газпромбанку. Правда, ця історія може йому вийти боком. Українські парламентарії стверджують, що підприємцю довелося закласти у тому числі підприємства, що вважаються в Україні стратегічними. Деякі з них, втім, і без цього відчувають себе не дуже добре. За повідомленнями українських ЗМІ, у податківців є серйозні претензії до сєверодонецького Азоту, цей комбінат, як і ще три підприємства Фірташа, можливо, готується до скорочення виробництва і масових звільнень. Є дані й про проблеми підконтрольного Фірташу банку Надра: 2008 року він отримав від Нацбанку України стабілізаційний кредит, 2011 року не зміг його повернути, термін фінансування продовжили, але нещодавно Нацбанк зажадав дострокового погашення.

Зате посередницький і торговий бізнес Фірташа набирає обертів. З урахуванням нового контракту з Газпромом на 5 млрд кубометрів його компанія вже обійшла Нафтогаз у загальному обсязі поставок газу на український ринок. Крім того, Фірташ продає паливо переважно платоспроможним великим компаніям, в той час як Нафтогаз працює з підприємствами у сфері ЖКГ, чиї неплатежі лише нарощують його борг.

Для Росії ж такий поворот подій не на руку. З одного боку, Газпрому вигідно мати кілька покупців в Україні: набагато простіше вести переговори, коли клієнтів кілька, а не один. Але посилення ролі такого партнера, як Дмитро Фірташ, ризиковано для Москви - занадто спірна репутація у цього бізнесмена і в Росії, і в Україні.

***

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.