ЕЖ: Чому істерить Кремль

За два тижні до підписання угоди про асоціацію між ЄС і Україною пов'язані з цим події сплітаються в якийсь детективний сюжет а-ля Юліан Семенов, - пише Олександр Гольц в російському Ежедневном журнале.

З одного боку, Київ продовжує торгуватися з Брюсселем про виїзд до Німеччини на лікування Юлії Тимошенко. Тим часом, її виїзд - одна з головних умов, виставлених Європейським союзом.

Одночасно розвивається інтрига з таємничими переговорами Януковича з Путіним, що відбулися, за даними ЗМІ, в суботу на військовому аеродромі. Деякі спостерігачі стверджують, що на зустрічі досягнуто сенсаційний прорив і Путін з Януковичем мовчать, побоюючись злякати удачу. Інші, навпаки, наполягають, що сторони залишилися при своїх . Ну про який, питається, прогрес на переговорах може йти мова, якщо Україна повністю зупинила вчора закупівлю російського газу!

Перегріті мізки експертів видають абсолютно немислимі сценарії. Наприклад, про те, що Москва вступила в прямі переговори з Вашингтоном про те, щоб обміняти побіжного Сноудена на... непідписання Україною угоди про асоціацію з ЄС. Дивуватися не доводиться. Все це відбувається на тлі не істерики навіть, а якогось нападу падучої, що охопила федеральні канали російського телебачення. З натуральною піною коло рота штатні пропагандисти на кшталт Дмитра Кисельова розповідають про «новий мазепізм» українського керівництва, про сектантів, які збираються на київських вулицях, про Крим – розсадник ваххабізму. Ну а крім того, про те, наскільки жахливі будуть для України наслідки підписання угоди про асоціацію з ЄС: загальне зубожіння, деградація державних служб та комунального господарства. Загалом, УЖОС-УЖОС...

Цілком очевидно: ця телеістерія - відображення настроїв, що панують у Кремлі. Нікого тут не повинно вводити в оману штучна байдужість головного начальника країни, який заявляє, що рішення про підписання угоди - проблема суто українська. Насправді прагнення Києва до Європи вдарило по найболючіших точках путінської політики. І викликало настільки люту відповідь.

По-перше, підписання угоди Києва і ЄС повністю і остаточно перекреслює головну політичну мету третього терміну Путіна –

збір радянських земель. Головний російський начальник розробив цілком ясний і, начебто, логічний план. Спочатку Митний союз вбирає в себе колишні радянські республіки. Потім включаються інші механізми, які залучають всіх у простір Євразійського економічного співтовариства, такого собі сучасного аналога СРСР. Здавалося б, проект цілком обґрунтований. Адже в результаті його реалізації виникав хай не гігантський, але цілком істотний ринок в 300 з гаком мільйонів споживачів. Одна біда, у ході реалізації проектів з'ясувалося: Москві нема чого продавати. І весь ринок створений виключно для споживання китайської контрабанди, яка завдяки Митному союзу тепер абсолютно безперешкодно потрапляє до Росії з Казахстану.

Більш-менш зрозуміло, що всі ці прожекти не мають економічного сенсу. Але при цьому Москва готова нести очевидні, й значні, фінансові втрати тільки заради задоволення постімперських комплексів Володимира Путіна. Однак тепер без участі України затія «повернення земель» зовсім втрачає будь-який зміст. Нічого не повернеться. Путінська зовнішня політика втратила сенс через прагнення Києва потрапити до Європи.

По-друге і, підозрюю, «по-головне», бажання України інтегруватися в євроатлантичне співтовариство руйнує в зародку всю систему самовиправдання кремлівських начальників. Зрозуміло, Путін не говорить собі: я узурпатор, який захопив владу в країні майже на двадцять років. Він каже собі щось зовсім інше: російський народ з його важкою історією не здатен розумно скористатися свободою і демократією. І в лютому 1917-го і в серпні 1991-го надлишок свобод обернувся хаосом. Тому росіяни мають потребу в «ручному управлінні».

Кумедно, що спершу йшлося про десять років такого ось «ручного управління». Сьогодні апологети режиму подейкують про чверть століття... І ось в цей самий момент найближчий (у «недавньому минулому братський», якщо використовувати термінологію федерального ТБ) народ заявляє, що, загалом, готовий приєднатися до європейської спільноти. Що він дозрів, для того щоб нести цей самий вантаж свободи і пов'язану з нею відповідальність. Виходить, справа не в рабському минулому, не у важкій історичній долі й уже точно не в бажанні обов'язково мати суворого, але справедливого "царя". Українські керівники, які ще недавно здавалися проросійськими з проросійських, явно націлилися на інтеграцію з Європою, а не з путінською Росією. Вони готові платити за це відмовою від дешевих енергоносіїв - цього єдиного бонусу за участь в путінських проектах.

Не знаю, чи вдасться Кремлю розіграти ірраціональний страх Януковича перед звільненням Тимошено і відтермінувати підписання угоди. Однак очевидно, що навіть це не змінить вектор руху України - від Росії до Європи. Тому Кремль і впав в істерику, чиї телебризки ми зараз спостерігаємо.

***

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.