Корреспондент: Вік волі не бачити. Як живуть засуджені на довічне ув’язнення українці

В Україні майже 2 тис. злочинців відбувають довічний термін – це більше, ніж у будь-якій країні Європи. Живуть вони в суворих умовах – до пари їхнім нахилам і резюме, пише Анастасія Береза у №44 журналу Кореспондент від 8 листопада 2013 року.

Перед входом у сектор максимального рівня безпеки Темнівської колонії № 100 у Харківській області, де утримують особливо небезпечних засуджених-чоловіків, стоять дві маленькі фігурки чорних дельфінів. Це не просто вияв творчої натури місцевої адміністрації – так тут наголошують на спорідненості із в'язницею для довічників у Росії, названої Чорний дельфін через таку саму скульптуру.

Наступним відвідувачів зустрічає великий білий пес – цілком живий, енергійний, насторожений. Сидить він у будці за першими дверима, що ведуть до сектору максимального рівня безпеки. Собак тут багато, всі вони пройшли спецнавчання. Їх часто міняють – щоб не звикали до запаху ув'язнених.

За псом – довгий коридор, у який виходять 28 дверей. На кожній з них – крихітні таблички з прізвищами. Стоїть абсолютна тиша.

У цьому місці, яке чимось нагадує монастир, постійно живуть сім десятків людей, ще дюжина сюди ходить на роботу. Перші – це довічні в'язні, а другі – співробітники пенітенціарної служби, які їх стережуть.

Корреспондент побував у двох зонах, де утримують в Україні довічних ув'язнених – чоловіків і жінок. Загалом таких місць у країні 18: шість спецколоній і 12 секторів максимального рівня безпеки всередині звичайних колоній.

Довічники з'явилися в Україні відносно недавно – після того як у 1997 році в країні ввели мораторій на смертну кару, а у 2000-му саме її поняття прибрали з Кримінального кодексу.

З того часу українські суди справно з року в рік призначали приблизно по 100 з гаком довічних термінів. У підсумку сьогодні в країні відбувають покарання 1.866 засуджених до таких термінів. Це найбільший показник у Європі. Навіть у Росії, де загальне населення колоній становить понад 500 тис. осіб, що в чотири рази більше, ніж в Україні, довічників менше.

Теоретично життя українців, які отримали максимальне покарання, може закінчитися поза тюремними стінами – після 20 років колонії вони можуть подати прохання про помилування, яке означає заміну терміну на 25-річний. Але поки що таких прецедентів у країні не було.

Зелена миля

Небезпечні злочинці, серійні вбивці і насильники – ось контингент, прихований від світу за 28 дверима спецсектору Темнівської колонії. Більшість з них – молоді, раніше не судимі чоловіки, які ніколи не були одруженими і не мають дітей. Наймолодший, 1984 року народження, засуджений за зґвалтування і вбивство неповнолітньої дівчини, а також рідної бабусі. Найстаршому – 60 років. Суїцидів поки що не траплялося, а от смерть одна була: літній зек-сердечник в лікарні помер.

«Ми дуже уважно спостерігаємо за всіма, психолог розмовляє з ними, я підключаюся. Якщо бачимо, що депресія у когось, відразу вживаємо заходів», –  пояснює Юрій Ланцов, начальник спецсектору.

Максимальний рівень безпеки – це година прогулянки в крихітному внутрішньому дворику і 23 години життя у дво- або чотиримісній камері, по 4 кв. м на кожного. Тут крихітне віконце під стелею, туалет. З меблів – ліжка, невеликий столик і швейна машина, на якій шиють великі сумки-кравчучки, основний товар, що виробляється колонією.

Інші штрихи побуту довічників: гарячий душ раз на тиждень під наглядом адміністрації, одне коротке побачення-розмова тривалістю до чотирьох годин через скло по телефону – раз на квартал. Тривалих побачень не буває: занадто небезпечні люди сидять. Адже можуть, каже Ланцов, під час тривалого побачення матір або дружину в заручниці взяти.

За мірками звичайних громадян його слова виглядають дикістю. Але це лише до того часу, поки не дізнаєшся про місцевих в'язнів більше.

Ось, наприклад, Руслан Худолій – молода людина середнього зросту з тонкими рисами обличчя. Своїми навіть трохи витонченими руками з тонкими пальцями він відправив на той світ 30 осіб. Вбивав без розбору – дівчат, дівчаток, дорослих чоловіків, віднімаючи гроші і коштовності. Останнє вбивство скоїв у слідчому ізоляторі – грав у камері в шахи і посварився із суперником.

У кабінет начальника сектору на бесіду з Корреспондентом Худолія заводять за всіма місцевими правилами – на напівзігнутих ногах, голова опущена вниз. Вбивця, як і належить у таких випадках, називає свої ім'я, прізвище, рік народження, кількість жертв і всі статті, за якими засуджений. Від одного цього речитативу стає моторошно.

Потім охоронці втискують ув’язненогов крихітну металеву клітку в кутку кабінету – метр на півтора, – садять на стілець, зачиняють дверцята. І лише потім знімають з нього наручники.

«Європа [європейські правозахисні структури] проти цієї клітки, – неохоче пояснює Ланцов. – Але якщо її не буде, то ні я, ні інші тут працювати не будуть».

Незважаючи на те що приїзд журналістів, а тим більше жінок, вважається розвагою в убивчо одноманітному тюремному житті, Худолій на представників Корреспондента майже не реагує. Сидить відсторонено у клітці і дуже скупо відповідає на запитання. Так, в суді повністю визнав свою провину. А тепер? Тепер ні на що не розраховує.

«Буде можливість подати помилування – подам», – кидає він скупо.

У в'язниці дружніх стосунків Худолій ні з ким не підтримує, розважає себе читанням книг, живе, як і встає вранці з ліжка, «за звичкою». Найчастіший гість у словах Худолія – словосполучення «все одно». Єдине питання, яке змусило його підняти очі – сірі й абсолютно прозорі – і таким чином хоч якось показати емоції – «чи думаєте ви коли-небудь про свої жертви?».

- Намагаюся не думати, але бувають думки.

- Які?

-  Не з приємних.

- Це жаль?

- Так, – звучить безбарвна і коротка відповідь.

Розмову на цьому закінчено.

Наступний співрозмовник – з колишніх правоохоронців. Таких тут троє, всіх утримують в окремій від інших ув'язнених камері.

Процедура та сама – в кабінет входить людина на напівзігнутих. Ім'я – Володимир Закшевський, член банди так званих перевертнів у погонах. На його рахунку – участь в цілому букеті збройних розбоїв й один труп.

Проходить в клітку, сідає. Наручники зняті, голова вниз. У рухах відчувається якась догідливість. Обличчя чисте, а погляд – коли Закшевський піднімає голову – світлий і променистий, як у глибоко релігійної людини.

Злочинець натхненно сприймає можливість поговорити, тому багато розповідає про себе. Про те, наприклад, що його відвідують мати і сестра. Що пише багато листів. Про бога. Що вірить в краще і прагне якось перевестися на малу батьківщину – до колонії на Луганщині, щоб бути ближче до родичів.

Закшевський відбуває термін з 2001 року. Найважчим випробуванням вважає суворість режиму. Про це він говорить наостанок, і колишнього міліціонера відводять.

А ось на жорсткому, з різкими рисами обличчі Олександра Бурби за кличкою Бурий, наступного арештанта, якого ввели в кабінет Ланцова для бесіди з Корреспондентом, члена організованої банди з Полтавської області, на рахунку якої 63 злочинні епізоди і шість трупів, жодного сліду підлещування. Тільки холод.

Бурба – один з двох щасливчиків у цьому притулку довічних ув'язнених, до яких регулярно приїжджають дружини. Дітей у нього немає.

Власну долю Бурий особливо важкою не вважає.

«У мене є дівчина знайома , їй 18 років. Вона хвора, не встає з ліжка. Думаю, їй гірше, ніж мені, – каже він. А потім, поміркувавши, каже таке: – Тут ніхто не думає, що помре у в'язниці, – всі живуть ілюзіями, сподіваються».

- А ви? – запитує видання.

- Я живу, щоб приносити задоволення близьким. А помилування – це не більше ніж стримувальний фактор, ілюзія, щоб тут всі з глузду не з’їхали.

- Вам здається, що смертна кара була б гуманнішою?

- А що таке розстріл? Просто постріл в голову.

Вбивця п'ятьох людей точно знає, про що говорить. Йдучи, він єдиний з усіх співрозмовників Корреспондента запитує, коли і де вийде текст.

Ланцов у бажання Бурого «просто померти» не вірить.

«Якось анкетування проводили, так ніхто з них не сказав, що волів би померти», – каже він.

Потім видання розмовляє з керівництвом колонії, зокрема, про важкі умови утримання довічників. Андрій Ольховський, начальник колонії, міцний невисокий чоловік, цю тему рішуче обриває: «Ви особисті справи, описи детальні злочинів дивилися? Зґвалтовані дівчатка, розчленовані трупи ... Нічого вас там не збентежило? Не викликало співчуття?».

І уточнює , що довічники нагодовані, одягнені, утримуються в теплі, насильство до них не застосовують. «Все, що потрібно, ми робимо. Дадуть команду – випустимо хоч завтра», – каже Ольховський, не здригнувшись жодним м'язом на обличчі. Жартує так, чи що?

Жіноча доля

До жінок-довічниць – а їх у країні 23, і всі вони утримуються в секторі середнього рівня безпеки в тій самій Качанівської колонії № 54, де опинилася й екс-прем'єр Юлія Тимошенко, – начальник і решта персоналу ставляться з великим співчуттям. І живеться їм легше: ніяких тісних камер, собак, наручників. Найнебезпечніші, на думку суддів, злочинниці країни утримуються у світлих кімнатах з новими меблями. На полицях – книжки та особисті речі, нова постільна білизна, деяка косметика. Одяг темний, але не тюремний, поверх – однакові робочі халати.

Всі засуджені працюють в окремому невеликому цеху. Шиють рукавички, постільну білизну та що доведеться. Багатьох провідують діти, якщо тільки самі не сидять у в'язницях.

Для ще більшого пом'якшення режиму прокуратура навіть пропонувала перевести довічниць у загальний сектор колонії, але особливо небезпечні злочинниці збунтувалися.

«Не захотіли бути поруч з тими, хто рано чи пізно вийде на свободу», – пояснює мотиви своїх підопічних Ірина, начальниця «довічного» сектора Качанівської колонії. Своє прізвище вона називати не хоче. Працює тут начальниця вже 12 років і через три роки могла б вийти на пенсію за стажем, але недавня реформа продовжила мінімальний термін виходу на пенсію за пільгою до 25 років.

Миловидна Ірина тримається бадьоро, своїх підопічних не боїться, і наголошує, що ставиться до них як до звичайних людей.

«Я не думаю про те, що вони скоїли, інакше з розуму зійти можна», – каже вона.

Збожеволіти дійсно нескладно. Адже історій про жінок, які позбулися чоловіка-тирана або вбили ґвалтівника, тут немає. Реальність набагато жахливіша.

Наприклад, найстарша мешканка сектора – Марія Вовк 1942 народження, бабуся з борідкою, яка з відсутнім виразом обличчя сидить цілими днями на ліжку. Вона сокирою зарубала чоловіка і трьох онуків. А потім ще й перерізала дітям горло.

Наймолодша довічниця – жінка 28 років, яка не бажає представлятися, – разом зі співмешканцем кинула одного за одним у колодязь малолітніх дітей, приваливши для вірності згори дошками.

Решта ув’язненихне відстають. Взяти хоча б Ніну Сергіївну 1949 народження. Прізвище своє дама, яка виглядає як скромна літня вчителька молодших класів, не називає. Засуджена за групове вбивство. Син відбуває покарання у російській в'язниці, її ж відвідує дочка. «Вчителька» примудряється передавати на волю із зони посилки, зібрані на зароблені тут, у колонії, гроші.

Поруч стоїть Світлана Олександрівна, яка теж побажала залишитися без прізвища, – взагалі має ангельський вигляд, а насправді – учасниця важкого групового вбивства з метою наживи. Себе вважає невинною.

«Найважче ця невизначеність. Хотілося б знати, коли може настати звільнення», – вимовляє вона.

Безнадійні

Звільнення для вбивць в принципі є можливим.

За законом, за помилуванням злочинці, які отримали довічний термін, можуть звертатися після закінчення 20 років відбування покарання й один раз на п'ять років.

Якщо прохання буде задоволено, то термін замінюється на 25-річний. Але в законі, вважають юристи, не дуже чітко прописано, як рахувати цю заміну – з моменту подання прохання або від початку довічного терміну. Крім того, у Кримінальному кодексі не зазначено, чи поширюється на ці 25 років право на умовно-дострокове звільнення, тобто на скорочення терміну на третину.

У будь-якому випадку Україна – одна з найбільш суворих щодо довічників країн Європи. Наприклад, у Хорватії середній термін довічного ув'язнення становить від 20 до 40 років, в Австрії – 22, Італії – 21, в Англії та Уельсі – лише 14,4 року, а в Швеції – взагалі дев'ять років. Після закінчення терміну довічники отримують помилування.

При цьому в ряді європейських країн – Португалії, Іспанії, Норвегії, Словенії – такого покарання взагалі не існує.

Але не тільки цим Україна відрізняється від сусідів. Частка довічників в загальній масі ув'язнених в країні невелика – лише 1,4 %. Для порівняння: в Англії їх 6 %, у Туреччині – 4,4%, в ​​Італії – 3%. Але в абсолютних цифрах Україна стає номером першим у Європі за кількістю таких засуджених. Адже якщо в Польщі або Нідерландах, наприклад, безстрокове покарання відбувають лише два десятки осіб, то в Україні – майже в 100 разів більше.

За цим показником країна випереджає навіть Росію, де загальна кількість довічників станом на серпень цього року склала 1.841 осіб. В українських в'язницях на той момент утримувалося 1.845 в'язнів цієї категорії, а за два наступні місяці їхня кількість збільшилася на 21 особи.

Взагалі Феміда в Україні працює як годинник, присуджуючи довічні покарання як конвеєр – приблизно по 100 вироків щороку.

Пояснюючи велике число довічних вироків, Алла Маляр, криміналіст і кандидат юридичних наук, каже, що в країні високий рівень насильницьких злочинів, найчастіше спровокованих алкоголем.

Не всі з нею згодні. В Україні довічне позбавлення волі дають за 11 видів злочинів, тоді як у Данії – за дев'ять, Росії – за шість, а в Німеччині і Польщі – за п'ять. Все це змушує експертів припускати, що вітчизняні закони мають репресивний характер.

«Не думаю, що у нас в країні бузувірів більше, ніж всюди, – це у нас судова система така», – каже Семен Глузман, психіатр і дисидент, який відсидів в радянських таборах. 

***

Цей матеріал опубліковано в № 44 журналу Корреспондент від 8 листопада 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.