Корреспондент: Точка зору. Капітан вибирає порт. Янукович одноосібно вирішує, куди рухатися Україні

Віктор Янукович сам вирішує, в який бік рухатися Україні, одноосібно визначаючи стратегію розвитку країни на роки вперед, пише журналіст Олександр Голубов у колонці, опублікованій у №45 журналу Корреспондент від 15 листопада 2013 року.

Куди б не повернув Віктор Янукович штурвал корабля під назвою Україна, його екіпаж і пасажири зі стоїчним спокоєм спостерігають за тим, як їх несе на рифи, вважаючи за краще залишатися байдужими глядачами.

Зникнення державного масштабу. Ніяк інакше охарактеризувати ситуацію, що склалася минулими вихідними, не вийде. Зник цілий Президент. Притому досі майже ніхто точно і не знає, де ж, власне, він був. Напередодні, мабуть, найважливішого і з кожним днем все менш ймовірного прориву в новітній історії країни він чи то їде радитися з російським колегою, чи то не їде. Як і у випадку з попередньою зустріччю з Володимиром Путіним, про останній візит можна прочитати лише кілька скупих, але від цього не менш туманних рядків на президентському сайті.

Як і минулого разу, всі зі здриганням чекають результатів рандеву двох лідерів держав, про які можна здогадатися лише по тому, що починає відбуватися після нього. Після Сочі український парламент різко втратив колишню синхронність у підмахуванні проєвропейських законопроектів, а фактичне звільнення Юлії Тимошенко, що здавалося ще недавно неминучим, знову стало чимось неможливим. А останні вихідні ризикують додати в компанію до екс-прем'єра і її адвоката Сергія Власенка, яким «несподівано» зацікавилася прокуратура.

В очі кидається зневага, з якою повністю ігноруються ті, хто обрав Януковича на президентський пост. Звітувати перед громадянами про свої зовнішньополітичні кульбіти він немов би вважає зайвим, наче думка жителів України і не має відігравати ніякої ролі у визначенні її політики. Заради справедливості варто відзначити, що українці відповідають Президенту взаємністю, повністю ігноруючи настільки стрімкі віражі у відносинах з іншими державами. Віражі, від яких повноцінних громадян нормальної країни вже давно мало б знудити. Зрозуміти впевненість Януковича в тому, що від пасивних українців нічого не залежить, ще можна. Але ось покірність останніх, чия поведінка нагадує повадки телят, які не сильно замислюються, випустять їх сьогодні на пасовище або поведуть на забій, виправдати трохи складніше. Не телята ж, врешті-решт.

Але навіть якщо повірити тим, хто і справді вважає більшість українців безвольною людською масою, пояснюючи це складною історією, непростим менталітетом і мінливим кліматом, все одно не можна заперечувати, що в цій країні завжди залишалися ті, хто звик боротися до останнього і з усіх сил. Верткі політики й могутні олігархи, небайдужі до всього, що погано лежить, і готові на все, щоб воно лежало саме на їхній території, – ці люди щосили пробивалися на верхівку української соціальної драбини. Нерідко на кону був не тільки їхній бізнес або посада, а й така дорога серцю штука, як життя.

І зараз, коли у значної частини цих людей з тим чи іншим вектором розвитку пов'язані не просто бізнес-інтереси, а виживання їхньої справи, вони ведуть себе ненабагато активніше середнього українця. Навіть ті, чиї заводи просто встали після початку російської торгової блокади, в кращому разі йдуть до Януковича на поклон. У гіршому – рахують кримінальні справи, відкриті після численних перевірок українських, а не російських (!) контролювальних органів.

Про те, яка атмосфера панувала минулого тижня в сесійній залі та кулуарах Верховної Ради, взагалі дивно говорити. Тоді всі чекали відмашки з Банкової, за який саме із законопроектів щодо Тимошенко дозволено голосувати регіоналам. Кілька сотень «господарів життя» з амбіціями, Мерседесами і закордонними рахунками не могли не почувати себе в цей момент лише безвольними шестерінками в механізмі, єдиною метою якого є втілення в життя інтересів однієї людини. Незважаючи на те що значна частина представників партії влади зробила серйозну ставку на Європу, інша мало не буквально пов'язана бізнес-пуповиною з Росією. Спроби Ігоря Маркова хоча б зовні висловити протест проти сформованого статус-кво, якими б причинами вони не були викликані, лише яскравіше відтінили загальну малодушність, що охопила його колег.

Таким чином, доля України, як би пафосно це не звучало, опинилася в руках одного Януковича. Як він вирішить, так і буде. І всі, від найбільш значущих персон до бабусі-пенсіонерки, підкоряться, нехай навіть і з гучним гомоном за столиками шикарних київських ресторанів, у кухнях багатоповерхових будинків десь на Закарпатті чи Донбасі і – для тих, хто сучасніший, – у соціальних мережах.

Біда в тому, що людина, яка з мовчазної згоди більшості пробила собі дорогу до штурвала і тепер вчепилася у нього мертвою хваткою, слабо розуміє, до якого берега вона хоче податися. Та й у навігації є не особливо сильною. Набагато більше її цікавить вміст трюмів, який планомірно відвантажується у тихих офшорних гаванях. І, враховуючи мінімальний опір команди і пасажирів, відвантажуватиметься і далі, поки більший, керований таким самим піратом корабель не візьме нас на абордаж або ж постаріле від варварського поводження судно саме не піде на дно, посилаючи сигнали SOS і сподіваючись на рятувальників з цивілізованого світу. Адже поки що, якщо відштовхуватися від подій, що розгортаються, капітальний ремонт в порту того самого цивілізованого світу нам не світить.

***

Ця колонка опублікована у №45 журналу Корреспондент від 15 листопада 2013 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.

Відгуки та коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua