ЕЖ: Український вибір. Всі розуміють, що не можна зупинятися
Євромайдан став несподіванкою як для влади, так і для опозиції. Як військові готуються до старої війні, так і політики очікують нових потрясінь за старими сценаріями. Життя, між тим, не стоїть на місці.
У неділю 6 грудня мітинг на площі Незалежності зібрав більше мільйона чоловік. Вони зайняли всю площу, всі гірки на підступах до готелю Україна і практично весь Хрещатик. Такого тут не було ніколи. Навіть під час «помаранчевої революції» у 2004 році народу, за спогадами очевидців, було рази в два-три менше, - пише Олександр Подрабінек в російському Ежедневном журнале.
Детонатором суспільних протестів стала відмова президента Януковича від асоціації з Євросоюзом. Але це був тільки детонатор. Вибухова сила протестів - у відмові від сформованої системи влади. Всім осточортів Янукович з його «бандою», і відставка президента і кабінету - одна з головних вимог Майдану.
Відмова Януковича від Євросоюзу - цей здебільшого привід, а не причина нинішніх суспільних збурень. Янукович дав його сам. Може, не припускаючи наслідків, а може, цинічно розраховуючи на силу. Останніми роками він не втомлювався повторювати про європейський вектор розвитку України, вважаючи, очевидно, що це всього лише зручний політичний прийом. Коли прийшла пора виконувати обіцянки, він дав задній хід, рятуючи свою владу й авторитарні перспективи. Що могло підірвати українське суспільство сильніше, ніж нахабний розворот української зовнішньої політики на 180 градусів? Політики часто вважають брехню нормою своєї поведінки, але їм не слід забувати, що суспільство, як правило, відрізняється від них у кращий бік.
Мільйон демонстрантів на вулицях столиці це не мітинг, це - революція. На гребені протестної хвилі - політична опозиція, але не вона управляє Майданом, Майдан керує нею. Опозиціонери підтягуються під вимоги суспільства, вони намагаються відповідати настрою вулиці, і у них це, треба визнати, виходить набагато краще, ніж у російської опозиції два роки тому.
Лідери опозиції пропонують свої програми дій. У кого три пункти, у кого - чотири, у кого - десять. Всі налаштовані рішуче. Виступають по-різному. Лідер партії «Удар» боксер Віталій Кличко говорить повільно, підбираючи слова з деякими труднощами. Лідер «Батьківщини» Арсеній Яценюк інтелігентний, говорить складно, але інтелігенти рідко користуються широкою популярністю. Лідер націоналістичної «Свободи» Олег Тягнибок нестримний і гарячий, але це не здатне замінити змістовну частину його виступів. Найпереконливіший Юрій Луценко - колишній міністр внутрішніх справ, недавній політв'язень, безсумнівний оратор і перспективний лідер опозиції.
Всі розуміють, що не можна зупинятися. Дійсно, цивільний протест, як їзда на велосипеді: зупинишся - впадеш. Вдень у неділю Яценюк запропонував заблокувати весь урядовий квартал, що протягом приблизно двох годин і було зроблено. «Ми розширюємо наш протест», - оголосив Яценюк.
Не знаю, чи враховують лідери української опозиції російський досвід безпорадного стояння на Болотній площі в 2011-2012 роках, але наших помилок вони, схоже, повторювати не мають наміру. Вони розвивають свій протест і поки залишаються ініціаторами подій. Опозиція робить перший хід, а влада змушена на нього якось реагувати.
Як саме буде реагувати влада - велике питання. Воно вирішується саме в ці дні. Без сумніву, «президент» Путін нашіптує своєму українському дружку спокусливі сценарії силового розгону. Янукович слідує їм частково. У ніч на вівторок, не вступаючи у відкритий конфлікт із демонстрантами, міліція розібрала барикади і почала витісняти протестувальників з урядового кварталу. Уряд намагається перехопити ініціативу і примусити Майдан до оборони. Якщо Янукович все-таки зважиться на відкрите застосування сили проти демонстрантів, це буде кінець його політичної біографії. Українське суспільство вже не таке, як наше, і російські сценарії тут не спрацюють. Схоже, в Україні склалося справжнє громадянське суспільство. Про це свідчать і масштаби протесту, і привід для виступу.
Мільйон протестувальників у трьохмільйонному Києві - це не сто тисяч в дванадцятимільйонній Москві. У Москві на протести виходив 1% населення; в Києві - третина жителів. Звичайно, є на Майдані і приїжджі, але не вони становлять основну частину мітингувальників. Збунтувалася столиця, її жителі зайняли частину мерії та планують створення справжнього самоврядування. Якщо це буде зроблено, влада природним чином перетече в руки опозиції і Україна піде європейським шляхом. Міліція, яка і сьогодні не горить бажанням припиняти протести, легко перейде під нове управління. Свідчення тому - львівський та івано-франківський загони Беркута, які підтримують протести.
Привід для виступу теж свідчить про народження справжнього громадянського суспільства. Людей обурило не підвищення цін, не безробіття, не соціальні проблеми, а нехтування майбутнім України. Так можуть реагувати тільки громадяни. У цьому ще одна відмінність українського суспільства від російського.
Багато хто дивується, чому в України, Грузії чи Прибалтики виходить, а у Росії - ні. Причин, ймовірно, багато, але найсуттєвішою мені здається одна: у всіх колишніх радянських республік є загроза, від якої вони змушені бігти. Є імперський центр, який загрожує їхній незалежності. Цей центр - Росія. Нам же по-справжньому не загрожує ніхто. Нам немає від кого бігти, крім самих себе. Ми самі собі вороги. Зжити ворога в собі набагато важче, ніж позбутися впливу небезпечного сусіда. Ми приречені розплачуватися за нашу багатовікову імперську історію.
Бог дасть, Україна позбавиться від згубного впливу російського авторитаризму і піде в Європу. Зараз дуже добре видно, що вона має намір розірвати з радянським минулим. На підтвердження цього в Києві знесли пам'ятник Леніну - засновнику радянського тоталітаризму і символу комуністичного поневолення. Це просто розлютило кремлівських пропагандистів. Вони розуміють, що, розірвавши з ганебним минулим, Україна йде в європейське майбутнє, а ми зі своїми гранітними та бронзовими бовдурами ризикуємо залишитися скоро на повній самоті.
***