Корреспондент: Музикант із народу. У прокат виходить трагікомедія Усередині Льюїна Девіса

У світовий прокат виходить картина Усередині Льюїна Девіса - трагікомедія американців Ітана і Джоела Коенів про епоху зародження фольк-музики. Отримавши Гран-прі Каннського кінофестивалю, цей фільм претендує тепер на впевнену участь в оскарівській гонці, - пише Оксана Мамченкова в № 48 журналу Корреспондент від 6 грудня 2013 року.

На екрані молодий темноволосий чоловік з густою бородою. Сидячи на сцені невеликого нью-йоркського клубу, він перебирає струни гітари і проникливо співає баладу про поневіряння і смерть. Період дії - 1961 рік, людина біля мікрофона - талановитий, але вигадник-невдаха пісень у стилі фольк Льюїн Девіс. У найближчі півтори години екранного часу доля відвернеться від нього з десяток разів.

Утім, сумувати, спостерігаючи за цією низкою невдач, навряд чи доведеться. Адже автори Усередині Льюїна Девіса, картини про кілька днів з життя американської фольк-сцени, - оскароносні американці Ітан і Джоел Коени. І кожна їхня робота просякнута найтоншою іронією і чорним гумором, зазначають критики.

Глядачі тільки зараз зможуть оцінити переваги цієї трагікомедії - старт світового прокату стрічки призначений на 6 грудня. А ось фахівці вже встигли охрестити нове творіння братів Коенів одним з найкращих фільмів року, що минає. У ході світової прем'єри Усередині Льюїна Девіса, що відбулася навесні на авторитетному Каннському кіноогляді, досвідчена публіка влаштувала стрічці гарячий прийом, а журі присудило творцям Гран-прі фестивалю.

За даними американського сайту Rotten Tomatoes, який відстежує відгуки експертів на кіноновинки, 92% рецензентів захоплено висловилися про свіжу роботу сімейного режисерського тандему. Тепер світова преса впевнено прогнозує придуманій Коенами історії успіх у гонці за Оскар.

На думку оглядачів, картина з перших секунд захоплює глядача завдяки якісній і добре підібраній музиці. А дії, що відбуваються на екрані, хоч і не додають оптимізму, але виявляються настільки цікавими, що заслуговують щонайменше номінації на нагороду Американської кіноакадемії за сценарій, прогнозують критики.

При цьому чи не найважливішим відкриттям фільму, на загальну думку, став виконавець головної ролі - американець Оскар Айзек. Описуючи виконану ним роботу, критики не шкодують компліментів, частіше за інших вживаючи визначення на кшталт така, що "захоплює дух" і "неймовірна".

"Поява Айзека в ролі сповненого горя Льюїна - справжнє одкровення, - описує свої враження оглядач Генрі Бернс з впливового британського видання The Guardian. Свою думку про картину він підсумовує так: "Фільм витриманий в тому одночасно похмурому, смішному і повному щирості стилі, який властивий тільки Коенам".

Нелегкий старт

Ідея зробити картину, яка починалася б з пісні і була присвячена фольк-музиці, з'явилася у братів Коенів ще вісім років тому. Імпульсом стала автобіографічна книга Мер Макдугал-Стріт Дейва ван Ронка, одного із засновників фольк-сцени нью-йоркського богемного району Грінвіч-Віллідж. Розпочату ван Ронком справу підхопили в 1960-х Боб Ділан і Джоні Мітчелл, що стали згодом культовими героями американської музики.

Втім, творчий тандем Коенів, на рахунку якого чотири премії Оскар за стрічки Фарго (1996) і Старим тут не місце (2007), не ставив за мету зняти байопік. Брати, що поєднують функції сценаристів і режисерів, використовували мемуари музиканта лише як відправну точку і придумали власного персонажа.

На відміну від автора книги, що надихнула їх, який випустив за свою кар'єру близько 40 альбомів і об'їздив з гастролями весь світ, герой картини є втіленням абсолютного невдахи. Будучи талановитим вигадником і виконавцем, Девіс абсолютно не затребуваний слухачами і нещасливий в особистому житті.

Коени пояснюють, що ставили перед собою два завдання. У першу чергу - зняти картину про епоху зародження фольк-музики, коли цей напрям, позбавлений лиску, з акцентом на тихі пісні про істинні почуття і проблеми звичайних людей, ще не встиг стати популярним. А по-друге, розповісти історію людини, яка за наявності таланту ніяк не може досягти успіху.

Оформивши задум у сценарій, брати-кіношники зіткнулися з тяжко переборною перешкодою. Справа в тому, що знайти виконавця головної ролі, чиї акторські та музичні дані виглядали б однаково переконливо, виявилося мало не чимось з розряду фантастики.

"Це тепер здається, що сценарій нібито спеціально написаний під Айзека, - зазначає Ітан Коен. - Насправді ж не уявляю, що б ми робили, якби він раптом не з'явився".

 Американець гватемало-кубинського походження, Айзек зізнається, що почав марити про участь у картині, щойно вперше почув про ідею. До 33 років у послужному списку цього актора не було жодної великої ролі, зате був значний досвід гри в рок-групі. Отримані в ході концертної діяльності навички стали в нагоді на зйомках Усередині Льюїна Девіса: всі пісні на майданчику він виконував наживо і знімали це одним кадром.

Другою вдалою для Коенів знахідкою стала британська актриса Кері Малліган. Молода зірка, що отримала премію BAFTA за головну роль у фільмі Виховання почуттів (2009) і зіграла в іншій гучній прем'єрі останніх Канн, Великому Гетсбі База Лурмана, зіграла тут роль колишньої дівчини Девіса. За словами Малліган, таких легких і приємних зйомок в її кар'єрі, сповненій гучними фільмами, раніше не траплялося.

Вітер змін

Картина, яка вийшла, припала до смаку як самим творцям, так і критикам. Фахівці вихваляють і акторську майстерність виконавців головних ролей, і тонкий баланс, витриманий між сумним і смішним, і чудову роботу з відтворення духу Нью-Йорка початку 1960-х.

Головна причина захоплення для рецензентів - Айзек, який виявився не тільки талановитим співаком і гітаристом, що зміг органічно передати властиву епосі стилістику виконання, а й першокласним актором. На думку більшості, американцеві вдалося втілити на екрані образ обдарованого музиканта, чия нездатність влаштувати власне життя викликає співчуття і водночас роздратування.

Експерти зазначають, що, незважаючи на вільне поводження з фактами і лише часткове запозичення матеріалу з книги ван Ронка, очевидця того, що відбувалося півстоліття тому в Нью-Йорку, режисери змогли подати правдиву історію становлення нового музичного жанру.

"Мабуть, ця фантазія про музиканта-невдаху говорить нам більше правди, ніж могли б сказати факти", - аналізує побачене Дейв Калхаун з лондонського Time Out.

А композитор і музичний продюсер картини Ті-Боун Бернет пояснює ще одну її перевагу, непомічену рецензентами. За словами співавтора стрічки, її менш очевидна, але важлива заслуга - в тих аналогіях між музичною індустрією початку 1960-х і початку 2010-х, яку вона пропонує.

"Це фільм про час, дуже схожий на наш, коли старе вже померло, а щось нове ще не встигло з'явитися", - розмірковує Бернет.

Фільм ставить нагальне питання про роль музиканта у суспільстві, коли змінюється сама економічна модель існування музики, упевнений фахівець, в чиєму активі кілька премій Греммі.

"Сьогодні нам говорять про те, що виконавець повинен слідувати за смаком натовпу замість того, щоб керувати ним. Що ж, по-моєму, виконавець, який керується натовпом, не вартий і виїденого яйця", - резюмує продюсер. 

***

Цей матеріал опубліковано в № 48 журналу Корреспондент від 6 грудня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.