Індійські вуличні друкарі наближаються до останньої крапки

BBC Україна, 17 січня 2014, 10:12

💬 0

👁 68

Ось уже 34 роки Аджай Кумар Наяк щоранку виходить на людну стежку біля Верховного суду Колкати.

Він розкладає свій хиткий дерев’яний столик, підсуває до нього пошарпаний пластиковий стілець, а тоді обережно ставить на стіл свою 15-річну друкарську машинку.

Щоб захистити своє дорогоцінне майно від сонця, він споруджує над столом брезентовий дашок – і готовий приймати роботу. Аджай – один з небагатьох вуличних друкарів, що лишилися у Колкаті.

"Десять років тому в мене не було б часу на балачки. Я барабанив би пальцями весь день без упину, – каже він. – Ви б тільки й почули, що стукіт клавіш. Але тепер тут повна тиша".

Він на хвилину замовкає і вказує на кількох інших друкарів, що поки ще поруч на вулиці: один сьорбає чай, другий читає газету.

"Погляньте на нас. Нам немає, що робити, – зітхає Аджай. – Ще кілька років, і тут вже нікого не лишиться. Комп’ютер убив нашу професію".

Раніше Аджай та його колеги працювали з усіма можливими видами документів.

Любовні листи

Найбільше за обсягом було заплутаних юридичних паперів, але часом перепадали і весільні запрошення або поновлені професійні резюме.

Всі сміються, згадуючи, що юнаки нерідко приносили їм на друк любовні листи.

"Що як розрекламувати друк позовів про розлучення? – жартує один з друкарів. – Може, хоч так у нас з’явиться трохи роботи".

На кілька секунд вони замовкають, бо бачать на підході потенційного клієнта – але чоловік іде далі, і друкарі продовжують розмову.

За кілька кілометрів від Верховного суду розташований комерційний коледж Суффі. Останні 80 років хлопці та дівчата вчилися там друкувати.

На першому поверсі все ще є напівтемна кімната з рядами машинок "Ремінгтон" на дерев’яних партах, але зараз рідко хто ними користується.

"А навіщо?"

"Наступного року ми плануємо востаннє провести курс з машинопису", – каже Мохаммед Кумар Гамід, чиї родичі керують коледжем від його заснування.

"На нього немає попиту, а коли я прошу молодь потренуватися у наборі тексту на цих машинках, вони просто дивляться на мене й питають: "А навіщо?", - розповідає Мохаммед.

Він запрошує пройти за ним до іншої кімнати. Там рядком стоять комп’ютери, за якими сидять дівчата років по 20.

"Щоб знайти роботу, вони мають вміти працювати на комп’ютері, адже в Індії висока конкуренція, – пояснює він. - Ніхто більше не друкує на машинках. Через кілька років ви побачите їх лише у музеях".

Дівчата кивають на знак згоди. Одна з студенток, Нега, яка щойно склала тест з комп’ютерного набору на 97%, каже, що друкарські машинки "зараз вже не практичні".

"Сьогодні в офісі стільки роботи, а на комп’ютері легко виправити помилки", – додає вона.

За її словами, вона б "ні за що не погодилась" працювати за друкарською машинкою на вулиці:

"Гадаю, нам треба йти у ногу з розвитком технологій і не озиратися. Друкарські машинки виходять з ужитку".

Я питаю студенток, чи хтось з них думає хоч колись користуватись машинкою, і отримую у відповідь рішуче "ні".

Інша дівчина, Дівія, говорить за весь клас: "Друкувати на машинці – це дуже складно. Усім нам більше подобаються комп’ютери. Ми хочемо простого життя".

Останні кілька сотень

Тим часом біля Верховного суду Аджай Кумар Наяк нарешті надибав клієнта.

Але він швидко порається з друком юридичного документу, – за який отримує сім рупій (11 центів) за сторінку, – і продовжує розмовляти з приятелями.

20 років тому у Колкаті було близько двох тисяч вуличних друкарів; тепер їх лишилося всього кілька сотень.

Аджай пішов на цю роботу, бо не міг знайти жодної іншої. Він каже, що нікому б не порадив цього шляху:

"Тут лишились одні старі. Молодих зовсім немає. Я навіть своєму синові сказав обрати якусь іншу професію, бо сьогодні тут на вулиці не заробиш".

Час іти додому після ще одного майже неприбуткового дня.

Я прощаюся, і він гукає мені вслід: "Заходьте ще незабаром! Бо потім нас з друзями вже може тут не бути!"