Корреспондент: Залізні вигнанці. Лише кілька пам’ятників Києва пережило свої епохи

З дореволюційних «політичних» пам'ятників Києва радянські часи пережило тільки три. Монументів часів СРСР за незалежної України в столиці збереглося куди більше, пише Дмитро Слинько у №2 журналу Корреспондент від 17 січня 2014 року.

Неподалік тепер уже колишнього пам'ятника Володимиру Леніну в Києві стоїть монумент ще одному державному діячеві – Олександру II . Фігура більш ніж суперечлива: незважаючи на звільнення кріпаків, ще за життя на царя-реформатора було скоєно кілька замахів, останній з яких, у 1881 році, таки увінчався успіхом. Проте бронзовий імператор благополучно пережив радянську епоху і продовжує стояти цілим і неушкодженим за незалежної України.

Секрет простий: Олександр ховається у внутрішньому дворику Музею російського мистецтва. Вхід туди з вул. Терещенківської найчастіше закритий, і тому імператор потрапляє на очі лише відвідувачам музею та нечисленним любителям сіті-квестів. Врятувало пам'ятник і його скромне значення: він стояв не на міських площах, а у фойє Олександрівської (зараз – Парламентської) бібліотеки і не муляв очі трудящим. Більш солідний монумент Олександру II, що стояв на Царській площі (зараз – Європейська), таки вирушив на переплавку.

З «вуличних» пам'ятників Києва радянська влада зжалилася лише над двома – князя Володимира та Богдана Хмельницького.

Святе місце

Фігура святого Володимира на Володимирській гірці – найстаріший скульптурний пам'ятник Києва. Монумент роботи відомих майстрів – Петра Клодта, Олександра Тона та Василя Демута-Малиновського – відкрили в 1853 році. Вважається, що Володимир бронзовий височіє точно на тому місці, де Володимир справжній 988 року хрестив киян. Втім, це досить умовно: точне місце обряду в історичних документах не зазначене.

Як і зараз, у XIX столітті пам'ятник був частиною головних пейзажів на листівках Києва – з тією лише різницею, що сотню років тому зробити канонічний вид на пам'ять було не так просто. Справа не тільки в складності і дорожнечі фототехніки того часу – фотографам доводилося отримувати дозвіл на зйомку в поліції, природно, пройшовши перевірку на благонадійність. Порушник міг втратити камеру і потрапити в околоток.

На старих фотографіях видно, що пейзаж столітньої давності кардинально відрізнявся від того, що відкривається сучасним туристам. Найкраще це видно на листівці американської фірми Detroit Publishing Company. На рубежі XIX і XX століть компанія отримала популярність за рахунок фотографій різних куточків світу, виконаних за технологією фотохроми (розфарбовування чорно-білих знімків), а сьогодні відскановані листівки фірми зберігаються на сайті бібліотеки конгресу США. Тоді не існувало пішохідного моста через Дніпро і багатоповерхової забудови на лівому березі, зате правий берег був густо обліплений пришвартованими баржами, а на пагорбі виднівся ажурний купол ресторану в Купецькому саду.

За більшовиків чужий пролетаріату ресторан замінили на стадіон Динамо, а от залізний князь встояв. Радянській владі були потрібні позитивні герої в різних періодах історії, тому їх доводилося шукати навіть серед монархів і канонічних святих. Подібно до Петра I або Олександра Невського, в радянський пантеон допустили і Володимира. Його хрещення Русі добре вписувалося в ідею об'єднання братніх слов'янських народів.

У середині 1950-х пам'ятник реставрували. Його зовнішній вигляд практично не змінився – хіба що хрест не світився ночами. Електричне освітлення хреста зробили в 1895 році на кошти голови Київського товариства опіки про вищу комерційну освіту, брянського лісопромисловця Семена Могильовцева.

Остаточно реабілітували князя в 1988-му, коли Володимирська гірка стала одним з головних місць святкування 1.000-річчя хрещення Русі. Тоді ж пам'ятник потрапив на гроші – спершу на ювілейну монету 25 радянських рублів, а потім і на купоно-карбованці великих номіналів. На сучасних гривнях монумента немає, зате по ночах, як і в роки Михайла Булгакова, хрест знову «сяє у чорній гущі небес і холодно та спокійно панує над темними пологими далями московського берега».

Два гетьмани

Пам'ятник Хмельницькому створювали майже три десятки років – саме стільки минуло від отримання найвищого дозволу на встановлення монумента до урочистого відкриття кінної статуї в 1888 році. Первинний проект скульптурної композиції був вельми агресивним: хвацький вершник скидав з постаменту поляка, єврея і єзуїта, тоді як поруч малорос, білорус і великорос мирно слухали спів сліпого кобзаря.

Втілити задум у життя не вдалося, і справа була зовсім не в толерантності, а в банальній нестачі грошей. Воно й на краще: з'явися пам'ятник у такому вигляді, він навряд чи пережив би радянську епоху. Адже у другій половині XX століття Польща входила в радянський блок, тому пропагандистам доводилося викручуватися, підкреслюючи заслуги Хмельницького з об'єднання України з Росією і приховуючи при цьому антипольську складову діяльності гетьмана. Більшовики обмежилися лише усуненням політично неактуального напису Хочемо під царя східного, православного.

Втім, знесення Хмельницького все ж планувалося. У першій половині XX століття саме Софійська площа була головним «майданом» Києва, і радянська влада цілком логічно вирішила надати їй соціалістичного розмаху, об'єднавши в єдиний простір з Михайлівською площею. Передбачалося розчистити простір від Софії Київської, Присутніх місць, Михайлівського собору, пам'ятників Хмельницькому та княгині Ользі.

У 1930-х розпочали реалізацію проекту: знесли пам'ятник Ользі, а також Трьохсвятительську церкву, поставивши на її місці будівлю Раднаркому (нинішній МЗС). Друга така сама споруда на місці знесеного Михайлівського так і не з'явилася, як і гігантський пам'ятник Леніну між будівлями-близнюками: планам завадила Друга світова, а після війни епоха гігантоманії пішла в минуле. До того ж у 1943 році гетьмана остаточно реабілітували, заснувавши орден Богдана Хмельницького, одну з найвищих радянських військових нагород.

У наш час гетьманів на Софійській площі додалося: біля старовинного п'єдесталу встановили невеликий пам'ятний камінь гетьману України Віктору Ющенку. Екс-президента обрали тут на цей пост 22 січня 2005 року на Великій раді Українського козацтва.

Цікаво, що львівським «колегою» Хмельницького мало не став кінний монумент польському королю Яну III Собеському, який у 1683 році переміг турків під Віднем. Пам'ятник, відкритий у 1896-му на нинішньому пр. Свободи у Львові, дійсно сильно нагадує київського Хмельницького: король махає булавою, на його шапці красується перо, а кінь встав на диби. Втім, Хмельницьким легендарний поляк так і не став: у 1950 році статую передали Гданьску, де вона стоїть і понині.

Троє з Арсеналу

Пам'ятник Миколі I цілком логічно стояв навпроти Київського університету: саме цей цар своїм указом повелів заснувати навчальний заклад. Бронзового Миколу відкрили в 1896-му, до 100-річчя з дня народження імператора. Пам'ятник наголошував на корисних діяннях, зроблених ним для міста: на барельєфах були зображені Ланцюговий міст, університет та інші споруди, що з'явилися в Києві в миколаївську епоху.

Жорсткий самодержавний цар, прозваний сучасниками Миколою Палкіним, не мав шансів за радянської влади: у 1920 році монумент віддали на переплавку на завод Арсенал.

Може, воно й на краще: навряд чи бронзовому імператору було любо дивитися на яскраво-червоний фасад головного корпусу університету. Суворий Микола Палкін зайвого креативу ніколи не любив, і щодо кольору стін київської альма матер дав чітку вказівку: забарвити «під дикий камінь», оскільки «цей колір, видаляючи всяку строкатість, є найбільш пристойним для великої будівлі».

Тепер на «всяку строкатість» споглядає Тарас Шевченко, що з'явився на місці царя в 1939- му на новому постаменті – старий зруйнували незабаром після зносу самого пам'ятника. Більш красномовну заміну важко було придумати: саме перу Миколи I належить фраза, знайома кожному українському школяреві: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Таку приписку імператор зробив до вироку Кобзаря про заслання в оренбурзькі степи.

Лише чотири роки «прожив» пам'ятник Петру Столипіну, що стояв біля оперного театру, де прем'єр-міністр був застрелений у 1911 році. Одна з найбільш суперечливих фігур російської історії, Столипін викликав у сучасників різні почуття – від замилування «столипінськими реформами» до обурення з приводу «столипінських краваток», шибениць для страти неугодних. На постаменті була написана легендарна фраза прем'єра: Вам потрібні великі потрясіння – нам потрібна велика Росія. Але в 1917-му владу взяли саме ті, хто потребував великих потрясінь, і одне з перших чекало на сам пам'ятник.

Монумент реформатору не дожив не те що до богоборчих 1930-х, але навіть до «великого жовтня» – бронзового Столипіна знесли після лютневої революції 1917 року. Знесли не спонтанно, як Леніна на Бессарабці у 2013-му, а після «народного суду». Згадали прем'єру і його «краватку»: конструкція для демонтажу сильно нагадувала шибеницю. Як і бронзовий Микола I, Столипін був переплавлений на Арсеналі.

Там само, на Арсеналі, закінчив життя ще один київський пам'ятник – графу Олексію Бобринському. Видний промисловець середини XIX століття, Бобринський заснував на нинішніх українських землях кілька цукрових заводів і фінансував будівництво залізниць. І хоча до політики граф мав досить опосередковане відношення, у 1932 році пам'ятник йому демонтували разом з «політичними» монументами. На його місці зараз стоїть кінна статуя Миколи Щорса.

Можливо, червоному командирові вдалося вистояти в роки незалежності України завдяки високому покровителю: для скульптури свого часу позував майбутній президент України Леонід Кравчук.

Вічно живі

Збережені радянські пам'ятники Києва

Коли під час Маршу мільйона 8 грудня 2013 року знесли пам'ятник Володимиру Леніну, соціальні мережі зарясніли заголовками у стилі Упав останній Ленін у Києві. Але Ленін, як відомо, вічно живий, і столиця не виняток: тут залишилося більше десятка бронзових вождів. Більшість з них надійно сховані заводськими стінами і прохідними, і тому є недоступними для радикалів з ​​кувалдами. Корпоративні Іллічі є на заводах Арсенал, Більшовик Електроприлад, Меридіан ім. Корольова та деяких інших.

Двох вождів можна побачити перед виїздом з Києва – вони розташувалися в околицях залізничного вокзалу. Найдоступніший належав заводу Ленінська кузня – зараз це стоянка вантажних машин супермаркету Фуршет на вул. Старовокзальній. У радянські часи Леніна доповнював напис на стіні будинку Вперед до комунізму. Зараз букви стерті, але сліди від них залишилися, і, придивившись, напис можна прочитати.

Про другого Ілліча не знають навіть досвідчені кияни: він розташований на перехресті вул. Стадіонної та Богданівської, неподалік Південного вокзалу. Це не пам'ятник, а мініатюрний мозаїчний профіль на невеликій бетонній колоні. Панно межує з картинкою на індустріальну тему. Щоправда, обличчя вождя спотворене вандалами до невпізнання.

Щоб побачити головного київського Ілліча, доведеться пройти довгий шлях на околицю міста – в район Дарницького вагоноремонтного заводу (ДВРЗ). Після падіння монумента на Бессарабці тутешнього Леніна можна сміливо назвати головним київським Іллічем. Він не ховається за заводськими стінами, а гордо височить посеред площі перед заводоуправлінням і будинком культури. Пам'ятник чудово вписується в естетику ДВРЗ, більше схожого на промислове містечко східної України, ніж на район Києва.

Але не тільки Ленін розбурхує почуття антикомуністів. На Подолі біля кінотеатру із символічною назвою Жовтень стоїть Булижник – зброя пролетаріату. У парку Нивки, недалеко від однойменної станції метро, є скульптура Юність комсомольська – міцний хлопець у будьонівці з величезним молотом. Ну а станція метро Дзержинська, незважаючи на перейменування в Либідську, зберігає пам'ять про радянське минуле: біля виходу з неї стоїть грізний кам'яний монумент Мужнім чекістам.

Не пощастило Надії Крупській. Пам'ятник дружині, другу і соратниці Леніна біля Дарницького вокзалу зіпсували вандали, після чого його забили дошками.

***

Цей матеріал опубліковано в № 2 журналу Корреспондент від 17 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.