Корреспондент: Партизанська стежка. Лист з Білорусі

Жителі Білорусі воліють літати на відпочинок до Туреччини або Єгипту через Україну і роблять це заради спокою – приховуючи свої матеріальні можливості від податкових органів, пише Сергій Толокунський, IT-фахівець, у №2 журналу Корреспондент від 17 січня 2014 року.

Остання диктатура Європи? Рідна сестра України? Застиглий соціалізм зразка 1980-х? Подорож до Білорусі частину цих стереотипів зруйнує, а частину підтвердить. Сусідам є що показати, чим здивувати, а нам – чому у них повчитися.

Білорусь має насичену історію. Як і Україна, в минулому ця країна входила до складу різних держав та імперій. Свідчення тому – безліч замків, оборонних споруд і храмів, що збереглися в західній частині Білорусі. Виписавши в дорожній блокнот координати пам'яток, ми вирушили на пошуки пригод.

На прикордонному пункті з першим ковтком білоруського повітря переконуєшся в тому, що стереотипи про диктатуру виникли не на порожньому місці. Гострий погляд працівника місцевих компетентних органів просвічує машину ледь не наскрізь.

- Куди їдете?

- У Слонім.

- А що ви там робитимете?

- Там старовинна синагога, хочемо оглянути її.

- Синагога?!

Це слово наче каталізує хід думок компетентного працівника, і у нього в голові спалахує тривожна лампочка. Тепер уже він опиняється у владі стереотипу: шпигуни з України, обвішані фотоапаратами, їдуть влаштовувати революцію. Нас обступає ціла група чоловіків з чіпким поглядом, одягнених у цивільне. Більше години ми пояснюємо, що в бажанні оглянути синагогу немає ніякого революційного пориву.

Нарешті ми в Білорусі. Українська розбита дорога негайно змінюється майже ідеальним покриттям. Стовпчики, відбивачі, розмітка – дорога на тверду четвірку. Кілометрів через 50 розумієш, що чогось все таки не вистачає. Точно, не вистачає білбордів із політиками. За весь час поїздки ні Олександр Лукашенко, ні будь-який інший представник білоруської влади так і не привітав нас з рекламного щита зі святами, що наступали. Лукашенко реклами не потребує.

Про чесність місцевих працівників ДАІ і високі штрафи за порушення ходять легенди. Переконатися в їхній правдивості ми не змогли – нам лише одного разу зустрівся екіпаж вартових дорожнього порядку, але до автомобіля з українськими номерами вони не виявили жодного інтересу.

Ми намагаємося знайти дірку в паркані, що оточує стару панську садибу в містечку з дивною назвою Желудок.

- Що ж це ви так пізно приїхали? – цікавиться доброзичливий дядько, що вимовляє слова з явним білоруським акцентом. – Закрито вже все.

- Так ми з України приїхали.

- Ну, тоді доведеться перелазити ... Хоча стривайте, я вам зараз відчиню.

Чим далі у глибинку, тим добрішими стають люди. Дядько проводить нам годинну екскурсію по закинутих коридорах садиби. Про те, щоб узяти гроші, навіть слухати не хоче.

Вечоріє, і ми вирушаємо на пошуки нічлігу. За нашими мірками в Білорусі зовсім не розвинений сервіс. Підтверджується ще один стереотип: готелі, рідкісні придорожні кафе – все це виглядає застиглою картинкою 1985 року. Адміністратор готелю, пані похилого віку, не втрачає пильності, уважно переписуючи в товстий зошит наші паспортні дані. Настрою епохи розвиненого соціалізму цілком відповідають інтер'єри закладу.

Цій самій епосі відповідають корівники та інші колгоспні будови: дахи і вікна на місці, стіни свіжопофарбовані. Державні заводи і фабрики працюють, слідів розрухи чи занепаду не зустрінеш. Вранці вулиці підмітають одягнені в уніформу двірники, навколо чистота. А от знайти листівку з гарним видом практично неможливо: в газетних кіосках і на пошті суцільно «совкові» орнаменти, жахливі стрічки і квіточки.

Зате пам'ятники старовини, за якими ми і вирушали в Білорусь, перебувають під охороною держави не на словах, а реально. Замки в Несвіжі і Мирі реконструйовані і перебувають в цілком пристойному стані. Усередині не росте бур'ян і не хрумтить під ногами бита цегла, на відміну від історичних будівель Західної України, на які без болю неможливо дивитися. За іронією долі лише слонімська синагога, через яку нас мало не завернули на кордоні, стоїть покинута – про плановану реконструкції нагадує скромна табличка.

Місцеві жителі уникають розмов про політику. Зате про політику в Україні поговорити готові. Загальна думка: «Це ж треба було у себе такий карнавал влаштувати!». Втім, багато хто їде на цей карнавал подивитися – якщо летіти на відпочинок до Туреччини або Єгипту з України, виникне менше проблем з податковими органами. А якщо стартувати з Білорусі, то можуть поцікавитися джерелом доходів і змусити сплатити податки.

Всесвітня криза не оминула цю державу. У банку осіб 50 чекають, коли хто-небудь прийде здавати долари. Вас моментально і безпомилково вирахують: «Ви здавати? Проходьте без черги», – і відразу хтось щасливий викупить здану вами валюту.

Ми залишали Білорусь з повним баком дешевого бензину, суперечливими враженнями і – незважаючи ні на що – бажанням приїхати сюди ще раз.

***

Цей матеріал опубліковано в № 2 журналу Корреспондент від 17 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.