Корреспондент: Вони рятувалися від батьківщини. Кількість українців, які зважилися на еміграцію, різко зростає
Вперше за десять років потік співвітчизників, які виїжджають на ПМП за кордон, продемонстрував стрімке зростання. Українці, які поїздили по світу і навчилися порівнювати, все рішучіше переходять від туризму до еміграції, пише Максим Бутченко у №3 журналу Корреспондент від 24 січня 2014 року.
Програміст Валерій Кравцов, який переїхав до Австралії на ПМП рік тому, кожні вихідні виїжджає на прогулянку до океану або в заповідну савану. Зовсім недавно він купив позашляховик, щоб вивчити країну ґрунтовніше.
«Я, можна сказати, насолоджуюся тут кожним днем, – задоволений змінами Кравцов. – Життя тут дуже розслаблене – такого, як в Україні, де люди завжди думають про політику, що мене дуже діставало, або перебувають у постійній тривозі, і близько немає. Австралійці турбуються лише про те, як би у вихідні на пляж сходити позасмагати».
Пошуки щастя і спокою на чужині для українців сьогодні знову актуальні. За даними Держкомстату, у 2013 році окреслилася друга з моменту здобуття країною незалежності хвиля еміграції.
Перша, викликана розпадом СРСР і наступною економічною стагнацією, припала на 1990-ті. Сягнувши піку у 2002-му, коли з України виїхало 76 тис. осіб, еміграція пішла на спад, й у 2012 році країну залишило лише 14,5 тис. осіб.
Однак у 2013-му, вперше більш ніж за десятирічний період, потік співвітчизників, які назавжди покидають батьківщину, помітно зріс – до 20 тис. осіб. При цьому українське громадянство отримали 48 тис. осіб – на 30% менше, ніж роком раніше.
Географія основних маршрутів виїзду за кордон на ПМП за останнє десятиліття практично не змінювалася – Росія, Німеччина, США, Ізраїль, Білорусь, Чехія, Канада. Залишилися колишніми і головні мотивації емігрантів, відзначають експерти, – невпевненість у завтрашньому дні на батьківщині, незадоволеність владою, відсутність перспектив з бізнесом.
Географія основних маршрутів виїзду за кордон на ПМП за останнє десятиліття практично не змінювалася – Росія, Німеччина, США, Ізраїль, Білорусь, Чехія, Канада
Однак якщо раніше валізний настрій більше підігрівав масовий виїзд заробітчан за довгими євро і доларом, то з часом додалися інші, позитивні чинники – доступність навчання на Заході і зростання виїзного туризму.
Закінчивши навчання, багато українських студентів європейських вузів не поспішають повертатися на батьківщину, а інших співвітчизників, які подивилися Європу як туристи, потягнуло переселитися в успішний ЄС.
«Сьогодні головні причини еміграції – незахищеність людей від корупції та вуличної злочинності, – каже Андрій Биченко, директор соціологічної служби Центру Разумкова. – Дефіцит відчуття безпеки змушує українців шукати кращих умов для життя».
До того ж процесу виїзду сприяє пом'якшення законодавств держав ЄС щодо іммігрантів з України – сотні тисяч можуть роками жити в Європі, не легалізуючи свій статус, зазначає Биченко. Тому дані Держкомстату про десятки тисяч емігрантів на рік – лише верхівка айсберга, наголошує експерт.
Переселення народу
Українець Михайло Доброчаєв, який проживає нині в Польщі, колись починав навчання в київському вузі, а магістратуру за цією самою спеціальністю, телекомунікації, закінчив у приватному польському інституті.
Сьогодні 24-річний Доброчаєв працює електротехніком в німецькій компанії TSL Elektronik, а у вільний час керує спільнотою в соцмережі ВКонтакте для нинішніх і майбутніх емігрантів Життя в Польщі, що налічує 21 тис. прихильників.
«На що може розраховувати студент після закінчення інституту в Україні? – задає майже риторичне запитання Доброчаєв. – Зарплата 2 тис. грн. і туманна перспектива зростання. А тут зі старту в німецькій компанії у мене було [платня] 550 євро».
За даними ЮНЕСКО, близько 10% українських студентів, які виїжджають вчитися за кордон, вирішують там залишитися. Наміри інших співвітчизників відображають дані опитування, проведеного американським інститутом громадської думки Gallup у 2013 році. 21% дорослих українців хотіли б переїхати в іншу країну. Сильніше емігрантські настрої лише у Вірменії (40%) та Молдові (32%).
Нинішня мешканка Галвестона, штат Техас (США), Тетяна Грабовець, вчитель за освітою, вперше відвідала Сполучені Штати у 2010-му. За океаном туристку вразила побутова культура американців.
«Там один зі 100 людей кине папірець на вулиці, а в Україні один зі 100 кине його в сміттєвий бак», – порівнює українка.
Разюча різниця між двома країнами на користь Америки стала вирішальним мотивом від'їзду Грабовець.
«Найсумніше, що я дуже люблю Україну, і пишаюся, що свої знання і своє виховання я отримала саме там, – міркує вона. – Але прикро до болю, що люди з таким інтелектом і потенціалом живуть у злиднях».
Сьогодні все більша кількість співвітчизників отримує можливість побачити на власні очі переваги життя в інших країнах, принаймні видимі зовні. Так, за даними Держкомстату, якщо у 2007 році за кордоном як туристи побували 300 тис. українців, то у 2010-му – 1,2 млн, а у 2012-му – 1,9 млн.
Зростанню виїзного туризму посприяло зниження вартості путівок на 10-15%, поява в країні лоукостів, а головне – пом'якшення візових режимів з іншими країнами, внаслідок чого співвітчизники можуть без віз або з оформленням їх після прильоту в аеропорту відвідати 77 держав.
З цією тенденцією експерти напряму пов'язують зростання еміграції у 2013 році на 40%. Найчастіше в неї переростають ділові туристичні поїздки або короткочасні зарубіжні контракти, зазначають експерти.
Зазвичай фахівець підписує договір на рік, і потім його або подовжують, або працівник повертається в Україну, розповідає Ганна Толкач, керуючий партнер рекрутингового агентства Recruit Alliance, що займається працевлаштуванням українців в інших країнах. В середньому одна закордонна «вахта» триває від двох до п'яти років.
«За нашими підрахунками, кожен десятий українець після закінчення контракту залишається за кордоном», – підсумовує Толкач.
До таких людей належить 30-річний Антон Павлушко, який з 2006 року працює у фармацевтичній компанії в Мюнхені (Німеччина), але оформити документи на ПМП вирішив лише в нинішньому році.
«Перспектив в Україні не бачу – ні щодо роботи, ні за рівнем зарплати», – відкидає Павлушко всяку надію на повернення.
Кравцов, який перебрався на край світу, говорить те саме: мовляв, програміст в Австралії отримує близько $ 6 тис., а в Україні в кращому разі лише $ 1,5-2,0 тис. і в найкращому – $ 3 тис.
Але й життя на південному континенті не таке вже й дешеве: оренда квартири коштує Кравцову $ 1,7 тис., продукти – $ 500, а місячний проїзд у метро – $ 100. Проте, згідно з даними дослідження РІА Рейтинг, проведеного серед європейських країн, у середнього українця на продукти йде 50% зарплати, у росіянина – 30%, а у британця – 9%.
Однак матеріальні блага не завжди компенсують труднощі адаптації українців на чужині. 27-річна Катерина Шмідт, яка живе в Німеччині з 2005 року, ніяк не може звикнути до того, що німці живуть за жорсткими правилами, не допускаючи будь-якого креативу. Їй незрозуміло, чому навіть найменший шум в квартирі після 22:00 може відразу привести до сварки із сусідами і навіть виклику поліції.
А ще Шмідт стикалася зі зневажливим ставленням німців до іноземців, але це не вплинуло на її остаточне рішення у 2013 році оформити ПМП у Німеччині.
«Я сподівалася, що в Україні життя зміниться, чекала цього, але поступово надії розвіялися, як дим», – сумує Шмідт.
Сальдо мортале
Перша хвиля виїзду на ПМП за кордон припала на період після розпаду СРСР і була більшою частиною етнічною, а також еміграцією «мізків», вважає Ірина Прибиткова, старший науковий працівник Інституту соціології НАН України.
За кордон масово поїхали євреї, які не наважувалися або не могли зробити це за радянського режиму, а також німці і приазовські греки. До цього потоку приєдналися співробітники численних НДІ, які фактично розвалювалися в пострадянській Україні.
Половина наукових діячів перебралася в інші країни СНД, держави Балтії, а також у США, Канаду та Францію, відзначає Прибиткова. Багато українців покидали батьківщину, об'єднуючись зі своїми родичами за кордоном. Пізніше суттєвою складовою виїзного трафіку стали заробітчани.
Проте починаючи з 2005 року в Україні встановилося позитивне сальдо еміграції – тих, хто в'їжджав, стало більше, ніж тих, хто виїжджав, наголошує Прибиткова. Це відбувалося за рахунок повернення раніше депортованих народів, наприклад кримських татар, а також імміграції з неблагополучних країн третього світу.
Несподіване обернення цієї тенденції назад у 2013 році аналітики пов'язують з погіршенням якості життя. Згідно з рейтингом Global AgeWatch Index 2013, який оцінює якість життя, Україна серед 91 держав світу перебуває на 66-му місці, поступаючись Білорусі (60-те місце), Венесуелі (61), Киргизстану (63) і Сербії (64). Для порівняння: Канада в рейтингу п'ята, а Німеччина – третя.
Низька якість життя це не тільки падіння купівельної спроможності, низькі зарплати і безробіття, а й відсутність результатів у бізнесі і творчості, а головне – відсутність надії на зміни на краще
При цьому низька якість життя це не тільки падіння купівельної спроможності, низькі зарплати і безробіття, а й відсутність результатів у бізнесі і творчості, а головне – відсутність надії на зміни на краще, наголошує київський психолог Ганна Лянна.
Навіть найстійкіші патріоти і цілком успішні бізнесмени рідко коли не скористаються шансом на еміграцію, вважає експерт.
«Виходячи з основних душевних та соціальних потреб людини – бути прийнятою, значущою, реалізувати себе і перебувати в безпеці, – каже психолог. – Саме від цього відштовхуються люди, приймаючи рішення виїхати в іншу країну».
При цьому Лянна впевнена, що сучасний мігрант у цивілізованих державах отримує не менший, ніж у корінних жителів, рівень захищеності.
Наприклад, Blue Card, що набула чинності у 2011 році у всіх країнах Євросоюзу, дозволяє трудовим мігрантам після трьох років роботи залишитися на ПМП, хоча раніше для цього було необхідно близько п'яти років.
Не відстає в цьому напрямку і Канада. Згідно з планом, оприлюдненим міністерством громадянства та імміграції, ця країна у 2014 році прийме 260 тис. приїжджих, давши їм статус постійних резидентів.
Утім, Кравцов закликає співвітчизників, які подумують про переїзд, не плутати туризм з еміграцією і не плекати ілюзій. Мовляв, українцям завжди здається, що десь краще, ніж удома, але для адаптації на чужині зміни в першу чергу повинні відбутися всередині них. А в цьому випадку, можливо, і залишати батьківщину не доведеться.
А поки експерти ознак охолодження валізних настроїв серед співвітчизників не бачать.
«На 1 тис. емігрантів повертається тільки один, – підбиває підсумок Биченко. – Це найяскравіший показник ситуації з емігрантами, і, щоб його переламати, повинні пройти десятиліття».
***
Цей матеріал опубліковано в № 3 журналу Корреспондент від 24 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.