Точка зору: олімпійське Сочі за парканом і колючим дротом

Напередодні початку Зимових Олімпійських Ігор у Сочі питання безпеки викликає найбільше занепокоєння.

- Так, витягаємо все з кишень. Сумочку відкриваємо. А це що у вас? – у мій рюкзак заглядає людина не в погонах і на завданні, а цілком цивільний сек'юріті, приватна особа в дешевому піджаку.

- Ну, це такий футляр дорожній, у ньому крем, зубна паста... засоби гігієни.

- Проходимо.

Проходжу. Не на секретний об'єкт, не у військову частину і не в аеропорт - до торговельного центру. Широкі двері замкнені, від ескалатора до скляної "вертушки" натягнуті смугасті стрічки, у вузькому коридорі-загоні понуро скупчилися в очікуванні огляду покупці, що прийшли на шопінг. У дверях тиснява, але ніхто не обурюється - в Сочі тепер так скрізь. Кажуть, це для нашої ж безпеки.

Охороняють нашу безпеку - незліченні похмурі КПП, де з машин знімають номери, а з людей - одяг; конвеєри багажних сканерів в комплекті з непривітними жіночками; поліцейські - юрби поліцейських; озброєні нагайками з секс-шопів козаки, що обливаються потом під папахами; а ще водолази, безпілотники, приховані під маскувальною сіткою ракетні комплекси, снайпери, спецназівці і паркани - нескінченно довгі, безнадійно високі, оповиті колючим дротом "Егоза".

Напевно, вся ця королівська рать покликана давати мені почуття захищеності. Але наразі я відчуваю лише страх та огиду.

Я законослухняний громадянин - не курю, не вживаю алкоголю, викидаю сміття у смітник, після 23:00 караоке вдома не співаю. Але коли о 7-й ранку я прокидаюся від лютого грюкання у двері і не знаю, куди мені сховати від паспортного контролю подругу, що лишилася на ніч, - мені стає страшно. Спробуй, доведи, що людина тут не живе без реєстрації, а в нас тепер з цим суворо.

Коли назустріч мені неосвітленим бульваром суне чорна поліцейська лава офіцерів десь з 25-ти, сліпить очі ліхтариком, цікавиться документами - мені страшно. Бо он там, трохи далі, двоє з них вже загнули якогось чоловіка в позу "ноги нарізно, руки за голову" і безжально шмонають - хоча не мають на це законного права.

Багато хто з моїх знайомих ночували у відділенні тільки за відмову надати "документики". І тому я намагаюся вчасно перебігти на інший бік вулиці, та й взагалі рідше з дому виходити.

Похвальне бажання сидіти вдома заохочується організаторами Ігор і міською адміністрацією. Поїздки містом на особистому транспорті максимально ускладнені - закрито рух через мости та віадуки, закриті виїзди з деяких районів. Щоб потрапити додому, доводиться долати багатокілометрові об'їзди.

Про тих, хто не має транспортного засобу, на кшталт мене, теж не забули - на кожного пішохода знайдеться свій паркан. Їдеш електричкою уздовж "заборонених зон" - і дивуєшся нескінченному кілометражу огорож - скільки ж це все коштувало?

Якось один з місцевих жителів сказав мені, що все Сочі - це паркан і сходи. Напередодні Олімпіади вже і останні сходи перегородив паркан. Виходиш відвідати улюблені пляжі, посидіти на порослих водоростями бунах – де там. Там, де ще вчора організованих відпочивальників і близько не було, сьогодні - паркан, турнікет і вусатий охоронець, а море на ніч замикається на амбарний замок.

Теренкур - "стежка здоров'я", що проходить вздовж узбережжя, - подекуди нагадує тюремний коридор, з двох боків затиснутий ґратами санаторіїв та "VIP-пляжів". Тут гуляєш під наглядом камер спостереження, суворо до 23:00 - після цієї години стежка перекривається воротами. Так і тягне закласти руки за спину.

"Потерпи, Олімпіада мине - і все закінчиться", - кажуть мені вони. Але більшість парканів залишиться і після того, як відгримить салютами останнє олімпійське свято. І це викликає в мене огиду. Бо разом з парканами залишиться і звичка до них.

Звичка за першою вимогою надавати документи, відкривати сумку, вивертати кишені, впускати до свого помешкання сторонніх людей. Вже сьогодні чути незадоволені вигуки на адресу борців за право на повагу і недоторканність особи: "Це заради нашої безпеки, що, важко паспорт показати?"

Показати паспорт, віддати гроші, нахилитися і розсунути сідниці - та що завгодно простіше, ніж чинити опір прагненню влади вдертися якнайдалі на територію особистої свободи. Ніби Оруелл не для нас писав. Адже тут як: дав палець - попрощайся з рукою.

Тицяючи нам в носа портретами озброєних бороданів, нас витісняють з нашого життєвого простору до обнесених парканами резервацій, змушуючи повірити, що дивитися на світ крізь ґрати – це задля нашої ж безпеки. Шановний олімпійський гостю, ми чекаємо на тебе з нетерпінням!

Але пам'ятай: найкраща в'язниця - та, де ув’язнені доглядають самі за собою.

Спільно з інтернет-ЗМІ