Харківщина відкрила другу лінію фронту
Зміцнивши оборону на півночі, на кордоні з Російською Федерацією, Харківщина змушена відкрити другий фронт – на південному сході, з боку Донбасу.
Зміцнивши оборону на півночі, на кордоні з Російською Федерацією, Харківщина змушена відкрити другий фронт – на південному сході, з боку Донбасу.
В’їзди в область контролюють міліція та ДАІ, Національна гвардія та Самооборона, регулярна армія та СБУ. Головні сили зосереджені у стратегічних пунктах: на трасі Москва-Ростов (Харків-Донецьк – її "українська" ділянка) та в засекречених місцях "найбільш вірогідного наступу".
Харків-Донецьк: рух з перешкодами
З донецького боку на Харківщину можна в’їхати щонайменше 20-ма дорогами. "Асфальтовані траси з активних рухом обладнані офіційними блок-постами", - розповідає голова Ізюмської райдержадміністрації Любов Шамрай.
Польові та лісові шляхи місцева самооборона перегородила ровами або поваленими деревами. В'їхати в область непоміченим, без догляду – неможливо, - переконують в адміністрації.
На столі в Любові Шамрай – детальна мапа району з помітками від руки. "Ні, оті всі дороги, маленькі – вони просто заблоковані. Звідси не проїдеш", - голова водить олівцем по карті. – "Звідси, з Барвенково, також шість блок-постів. Отут машина повертає і – знову натикається на блок-пост".
Найбільший пункт пропуску розгорнувся на автотрасі М-03. Офіційно вона називається Київ-Харків-Довжанський. Місцеві називають її донецькою. Тут замість стаціонарного посту ДАІ облаштували блок-пост: укріпили мішками з піском, на дорозі встановили бетонні блоки, машини зупиняє міліція з автоматами, поряд в лісосмузі є важка військова техніка, в небі кружляють гелікоптери.
Машини зупиняють, перевіряють документи водіїв, заглядають в салон, вдивляються в обличчя пасажирів, питають про заборонені предмети, зброю, заглядають в багажник – все, як на справжньому пропускному пункті на державному кордоні. Працює звичайна ДАІ та спецпідрозділ "Кобра", під наглядом спецпризначенців з автоматами.
Люди на "перешкоду" на дорозі реагують по-різному. Місцеві, з навколишніх сіл, які їздять кілька разів на день, - втомлено, приречено. Далекобійники, водії вантажівок – байдуже, як на щось звичне. Подорожні здалеку – з цікавістю, запитують, роблять спроби сфотографуватися на тлі гелікоптерів. Решта, харків’яни і донеччани – хто з роздратуванням, хто з розумінням.
Олексій – таксист-"нелегал" зі Слов'янська, повертається в Донецьку область з Ізюма. Розмовляє неохоче, відповідає одним-двома словами. "Це – ненормально. Хто на кого нападає, незрозуміло. Навіщо танки, навіщо БТРи? Оці гелікоптери, літаки – для чого це?" На питання "А як там, у вас?", ледь чутно каже: "Нічого хорошого".
Надійний тил
"Сьогодні на обід буде зелений борщ. На друге – каша з м’ясом. На десерт в нас вибір: чай або компот", - військовий харчоблок причаївся у дворі приватного підприємства. Спершу розташувались на території місцевої лікарні, але виникло непорозуміння з ізюмчанами, - розповідає Любов Шамрай: "Там зручно, там є, де брати воду, там є каналізація. Але наша місцева п’ята колона почала засилати бабушок. Ті хапали кухарів за руки: "Чи ви хворих об’їдаєте? Це ж лікарняна їжа!" То ми були змушені, щоб не дратувати людей, змінити місце дислокації".
Обід готують шестеро чоловіків в камуфляжі, називаються волонтерами: "Тільки давайте без імен!" Спорядження і транспорт в них чи то військове, чи то мисливське: всюдихід з польовою кухнею-причепом - "пожертвував" місцевий підприємець. Наближається обідній час, і кухарі квапляться: "А снідання? Ми ж зранку, з півчетвертої, щоб сніданок вчасно відвезти туди, солдатам. Та ви скуштуйте! Це ж на дворі, з димком – не те, що на плиті. Це ж красота!"
Войовнича Любов Шамрай тут зізнається: на справді її завдання – суто жіноче. Забезпечити захисникам тил: лазню, ночівлю, гідне харчування.
"Хтось несе палку ковбаси, дві банки згущонки, компоти, огірки, помідори. З вузликами, в основному жінки. Що в кого є. Сьогодні церква сказала: ми зібрали продукти харчування. Відвезли в ліси, там в нас розташувалось міноборони. Люди з Левківки сказали: прийшли солдати – на босу ногу в калошах. Якийсь пайок в них є, але ж він сухий! А вони хочуть їсти. Я сказала: так, дати молоко, мед, все, що просять!"
Головний постачальник провіанту – місцеве населення. Несуть не тільки консервацію і картоплю, пропонують навіть дрова і подушки. Бійці жартують: ще б цигарок!
Червоний Оскіл
Маленьке село Червоний Оскіл дало назву великому водосховищу, одному з найбільших в Україні. Оскіл – останній форпост Ізюмщини, далеко за межами офіційних пропускних пунктів. Звідси до кордону з Донбасом – кілька кілометрів. І серед місцевих мешканців багато донецьких: хтось купив хату, як дачу, хтось взагалі переїхав жити у мальовниче чисте село з брудного регіону. "Ось бачите, вулиця? Де новий будинок, з красивим дахом і парканом – то з Донецька", - сільский голова Геннадій Загоруйко показує на маєтки уздовж річки, які виділяються серед стареньких хат.
Проте на "своїх" і "чужих" в селі не діляться: населений пункт вимирає, і тут радіють притоку нової крові. Кордон з Донецькою областю тут умовний, на місцевості не позначений, і донедавна люди навіть не знали, де саме проходить межа.
У вихідні дні, коли на Донбасі вже розгортались тривожні події, дачники повідомили в село про можливу небезпеку. Геннадій Заротуйко розповідає історію, як сценарій блокбастера: "Вони поверталися звідси, в них тут дача, до Донецька. Зателефонували мені, попередили, що в 10 кілометрах звідси побачили автобуси із людьми. Молоді люди, "по гражданке", але було аж 4 автобуса. І ми громадою вийшли на міст через річку, перегородили його. Стали живим щитом, в кого які автомобілі – повиганяли. Готові були затримати, повідомили в штаб. Але автобусів не було".
Наступного дня перед містком через річку облаштували вже блок-пост: "Не такий переконливий, як там, на ростовській трасі, але для селищної дороги достатній".
Тут також бетонні блоки і мішки з піском, також чергує міліція з автоматами – просто масштаб менший. Машин також відчутно менше, коли-не-коли проїде місцевий дядько до крамниці.
А просто над блок-постом, на стовпі, гніздиться пара лелек. Самець здебільшого полює, час від часу повертається із жабою, вона зустрічає його тріскотінням дзьоба. Бійці з автоматами мовчки спостерігають за птахами землі: "То добра прикмета. Люди кажуть, де оселились лелеки, – там війни не буде".