Корреспондент: Комендант смерті. Звірства харківського чекіста наводили жах навіть на його колег
Чекіст Степан Саєнко став легендою Харкова. Кривавий кат, на совісті якого сотні розстріляних, повішених і замучених, пережив сталінські репресії, очолив швейну фабрику, удостоївся ордена Леніна і дожив до 87 років, пише Христина Абрамовська у №15 журналу Корреспондент від 18 квітня 2014 року.
Велике успішне місто з найбільшою кількістю лікарів на душу населення в усій Російській імперії, де розвивалися торгівля, наука і промисловість, а столичні архітектори вважали за честь побудувати маєток або прибутковий будинок. Таким був Харків до революції 1917 року.
І лише за шість років громадянської війни це чудове буржуазне місто з багатими культурними традиціями перетворилося на розсадник жаху й терору, в якому не можна було врятуватися нікому – ні багатому, ні бідному.
Почнемо з того, що в 1917-1919-му влада тут змінювалася частіше, ніж пори року. У грудні 1917-го товариш Артем оголосив, що в Харкові діє радянська влада. Проте вже в лютому 1918-го місто стало столицею Донецько-Криворізької республіки.
У травні того ж року Харків зайняли німецькі війська, які все ще перебували у стані війни з Російською імперією і привели до влади гетьмана Павла Скоропадського.
У Німеччині тим часом відбулася революція, і в листопаді 1918 року німецькі війська залишили Харків. Гетьманат раптово залишився без німецької підтримки на всій території України, війська розбіглися, і Харків незабаром опинився під владою Директорії УНР.
Директорія протрималася лише два місяці, до січня 1919-го, після чого в Харкові вдруге встановили радянську владу, а в березні оголосили його столицею УРСР. Але і це ще не все: 24 червня місто відбили білогвардійці й утримували його до грудня. Нарешті, під завісу 1919 року воно втретє, тепер вже остаточно, стало радянським і знову було оголошене столицею УРСР.
Цей історичний екскурс демонструє той хаос, який відбувався в Харкові. Кожна нова влада починала із зачистки прихильників попередньої, пошуку зрадників і змовників. Під каток репресій потрапляли й обивателі – люди, які не цікавилися ідеологічними тонкощами, а просто хотіли, щоб все закінчилося скоріше і почалося мирне, розмірене життя.
Особливо вдавалися до звірств більшовики і денікінці. Вчені-історики, залежно від власних політичних поглядів, намагаються обілити одних і посилити провину інших. Але об'єктивно як червоний, так і білий терор мав одну головну мету – залякати населення і показати, що ця влада прийшла всерйоз і надовго. І тут всі засоби вважалися прийнятними.
Кат з «чересчурки»
Червоний терор, що проводився так званими надзвичайними комісіями (НК), навіював жах на жителів усіх захоплених більшовиками територій. Але особливу славу здобув саме Харків – не в останню чергу завдяки таланту коменданта концентраційного табору Степана Саєнка.
Тоді цей табір і його катівні містилися на вул. Чайковського, 16, а за будинком був яр, куди скидали трупи закатованих і страчених. Будинок зберігся – в нього повернулися мешканці, а на місці яру з похованнями в 1970-ті роки побудували дитячий садок.
У 1919-му вулиці Харкова спорожніли – всі боялися НК і Саєнка особисто. Хоча до того часу він лише очолював концтабір, а не був комендантом ГубНК, як йому приписувала чутка. Що говорити про простих обивателів, якщо сам Нестор Махно намагався не трапитися на шляху останнього під час перебування його командиром загону особливого призначення!
Криваві подвиги чекіста ввійшли не тільки в історію, а й у літературу. Аркадій Аверченко описав його в оповіданні Перед обличчям смерті, Велімір Хлєбніков присвятив йому поему Голова Чеки, зазначивши, що «з усіх яблук Саєнко надає перевагу тільки очним», а Олексій Толстой згадує його в своєму романі Ходіння по муках.
Усе це можна було б вважати художнім перебільшенням, якби не книга Сергія Мельгунова Червоний терор у Росії 1918-1923. У ній історик наводить дані денікінської комісії, що розслідувала дії НК у Харкові після захоплення міста білими.
Описи страшних знахідок та свідчення очевидців жахають: «Розтин трупів, витягнутих з могил саєнківських жертв в концентраційному таборі в числі 107, виявив страшні жорстокості: побої, переломи ребер, перебиті гомілки, знесені черепи, відсічені кисті і ступні, відрубані пальці, відрубані голови, що тримаються тільки на залишках шкіри, припікання розпеченим предметом, на спині випалені смуги».
І хоча в недавно виданій книзі історика Едуарда Зуба Харківська НК. Прощання з міфами розвінчуються деякі факти, особливо що стосуються кількості вбитих, звірства визнавали навіть сучасники Саєнка. Наприклад, командувач радянським Українським фронтом, а пізніше – нарком військових справ УРСР Володимир Антонов-Овсієнко називав Харківську НК «чересчуркой».
Ось що пише Роман Гуль у книзі Дзержинський. Початок терору, виданій у 1936 році в Парижі: «Після захоплення Харкова білими у дворі харківської в'язниці, в колишній кухні, перетвореній Саєнком на катівню, крім інших знарядь «допиту» були знайдені пудові гирі. Підлога кухні була вкрита соломою, густо просоченою кров'ю, стіни поцятковані кульовими вибоїнами, оточеними бризками крові, частками мозку, обривками черепної шкіри з волоссям. Деякі вириті трупи були в такому вигляді, що харківські лікарі не могли зрозуміти, що з ними робив Саєнко».
На Різдво 1919 року «комендант смерті» заарештував єпископа Бєлгородського Никодима за проповіді, що засуджували насильство і вбивства, здійснювані більшовиками. На цих проповідях часто бували чекісти під виглядом прочан – вони і звинуватили єпископа у створенні контрреволюційної організації, і, заставши його зненацька в покоях Свято-Троїцького монастиря, заарештували і відвезли в комендатуру.
На ранок навколо комендатури зібрався натовп бєлгородців, які вимагали відпустити владику: найактивніших з них відправили на катівню, а дружину священика, начальницю Другої жіночої гімназії Марію Кіяновську, розстріляли як «керівницю контрреволюційної демонстрації».
Тоді єпископа випустили, побоюючись заворушень, щоб наступного дня знову таємно заарештувати прямо під час вечірнього богослужіння. Никодима тортурами і допитами змушували зізнатися в організації контрреволюційної угруповання.
10 січня Саєнко наказав розстріляти Никодима, але група китайських солдатів (була і така в НК) відмовилася стріляти: єпископ благословив китайців перед розстрілом, і вони не зважилися підняти рушниці. Тоді арештованого повернули до в'язниці, переодягли в солдатську шинель і все-таки розстріляли.
Його тіло виявили в загальній могилі вже після приходу денікінців, які зафіксували сліди тортур – пролом черепа, величезну гематому на голові, перелом хрящів гортані. Єпископ Никодим зарахований до лику святих і похований біля північної стіни Троїцького собору чоловічого монастиря поблизу раки святителя Іоасафа.
Ця історія згадувалася в радянській пресі як приклад успішної боротьби з контрреволюцією в серії публікацій 1974 року, присвяченій відомому чекістові.
Гроза бандитів
Гуль у своїй книзі написав, що «після того як цей щупленький чоловічок з блискучими білками й обличчям, що сіпалося, від своїх же діянь збожеволів, чекісти просто шльопнули його – дали кулю» . Насправді ж Саєнко не тільки залишився живим, а й зробив блискучу кар'єру.
Після досвіду кривавої бійні в НК радянська влада не могла залишити без діла такого «талановитого» кадра. Він був призначений заступником начальника карного розшуку найбільш кримінального району Харкова – Іванівки, де розташовані центральний Благовіщенський ринок і вокзал.
У всіх містах базари і вокзали як магніт притягують різноманітний дрібний і великий криміналітет. Але новий заступник начальника карного розшуку не розгубився і швидко навів там порядок власними методами. Чекіст вважав, що тюремне ув'язнення – недозволена розкіш для злочинців нової радянської республіки.
Інша річ куля і петля: історики стверджують, що показові страти через повішення на базарі були звичайною справою в 1920-ті роки. Після того як кілька кишенькових злодіїв закінчили своє життя таким чином, кримінальні авторитети Харкова вирішили на сходці, що їхнього кривдника необхідно терміново ліквідувати.
За спогадами співробітника карного розшуку Дзержинського району, Саєнко повертався туманним літнім вечором додому на вул. Клочківську, 81. Йдучи по узвозу Пасіонарії, попереду він побачив чотири постаті, які рухалися назустріч. Миттєво, без попередження, він почав стріляти, всі четверо були вбиті наповал. Після цього бандитський світ Харкова повністю визнав свою поразку перед людиною, яка володіє таким звірячим чуттям до небезпеки.
У 1920-му Саєнко став верховним слідчим Наркомату юстиції, арбітром Харківського губвиконкому. Втім, харків'яни, як і раніше, боялися виходити на вулиці – навіть Феліксу Дзержинському в Москву стали надходити скарги на тирана.
У 1922 році в Харків для розслідування приїхав Станіслав Реденс, один з провідних діячів ОГПУ. Спочатку за його наказом кривавого чекіста взяли під варту, але незабаром відпустили, обмежившись звільненням у запас.
Міцний господарник
У 1924 році Саєнка перевели на господарську роботу. Спочатку він працював директором машинобудівного заводу Червоний Жовтень, потім очолив швейну фабрику Червона нитка, був членом бюро Дзержинського райкому.
Але у 1938-му товаришів революціонерів почали вибивати з обойми. Наш герой не став винятком: на старого чекіста надійшла анонімка. І тут з ним сталася чергова дивовижна історія, яку розповів світові колишній завідувач радянським відділом Харківського історичного музею.
Коли рано вранці за Саєнком приїхав воронок, він уже підготувався до зустрічі гостей. Своїх імовірних катів ветеран НК зустрів з гранатою в руках і спокійною обіцянкою всіх підірвати. «Ви мене знаєте», – цієї фрази було достатньо, щоб співробітники НКВС ретирувалися. Втім, йдучи, гості усміхалися й обіцяли повернутися завтра. Але завтра вони вже самі сиділи в катівнях – мабуть, Саєнко зміг подзвонити в потрібні кабінети і домовитися. З того часу його ніхто не чіпав.
Думки про подальшу долю кривавого ката розходяться. Хтось пише, що під час Другої світової війни він керував у Харкові антигітлерівським підпіллям. Історик Зуб вважає, що він був в евакуації.
Як би там не було, у 1947 році колишній чекіст став пенсіонером союзного значення, в 1948-му був нагороджений орденом Леніна з формулюванням За заслуги перед Батьківщиною й оселився в так званому будинку чекістів у центрі міста на вул. Сумській.
У книзі Харківська НК. Прощання з міфами Зуб пише: «За розповідями людей, які спілкувалися з ним на початку 1970-х років, перебував при здоровому розумі і цілком тверезій пам'яті. Пописував вірші на дозвіллі».
Саєнко помер у 1973-му, доживши до 87 років. На престижному харківському центральному кладовищі є могила №54, на якій написано: Спи спокійно, дорогий Стьопочко.
***
Цей матеріал опублікований в № 15 журналу Корреспондент від 18 квітня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.