Корреспондент: Шлях Карліто. Як була створена перша у світі фінансова піраміда

Італійський шахрай Карло Понці став першим у світі організатором фінансової піраміди. Створена ним схема є настільки універсальною і геніально простою, що широко використовується для обдурювання людей і донині, пише Наталія Мечетна у №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року.

Історія легендарного афериста Карло Понці почалася в далекому 1903 році, коли він приплив з Італії до США з парою монет в кишені і грандіозними планами в голові.

«Я прибув з $ 2,5 готівкою і $ 1 млн у думках, і ці думки ніколи не покидали мене», – зізнався він одного разу журналістам.

У США італієць і вирішив побудувати схему, згодом названу класичною фінансовою пірамідою.

Піраміду Понці, суть якої зводилася до того, що дивіденди вкладникам виплачувалися за рахунок наступних вкладень, назвали найгеніальнішою аферою століття. Однак вона не тільки пережила свого творця, а й успішно перекочувала в наступне сторіччя.

Словосполучення «схема Понці» стало широко популярним у США. Саме за неї у 2009-му і засудили до 150 років позбавлення волі ще одного американського афериста – Бернарда Медоффа, який побудував піраміду з оборотом $ 65 млрд, чисті втрати від діяльності якої склали $ 18 млрд.

У пострадянському просторі обдурюванням людей за допомогою цієї схеми займався московський шахрай Сергій Мавроді, відкривши АТ МММ. Збиток, завданий МММ мільйонам вкладників, оцінюється у $ 110 млн.

Таким чином, Понці, Медофф і Мавроді є ланками одного ланцюга. Саме вони довели світові: піраміди існували й існуватимуть, доки є люди, ласі на легкі гроші. І неважливо, де розгортається їхня дія, – у капіталістичних США або на території СРСР, що розпався.

Тисячі заплаканих, розлючених, збентежених та ошуканих вкладників, які юрмляться біля кас в надії повернути хоча б вкладені кошти, – незмінний результат діяльності будь-якої фінансової піраміди. Але Понці, який не відчував жодних докорів сумління з приводу своєї діяльності, вважав, що не винен своїм вкладникам нічого.

«Навіть якщо вони не отримали грошей, вони отримали видовище, – одного разу сказав італієць. – Без жодного злого наміру я подарував їм шоу, рівного якому вони не бачили з часів приїзду перших пілігримів».

Авантюрист з Італії

Карло П'єтро Джованні Гільєрмо Тебальдо Понці народився 3 березня 1882 року на півночі Італії в маленькому містечку Луго. Дані про його дитинство і юність вельми суперечливі, оскільки шахрай, бажаючи прикрасити біографію, видавав себе за нащадка італійських аристократів. Він любив розповідати журналістам про багатства своєї сім'ї і власні неймовірні пригоди в римському університеті La Sapienza, навчання в якому він називав не інакше як канікулами довжиною чотири роки.

Але дослідники передбачають, що виріс Понці в небагатій родині: саме тому він причалив до берегів Америки без гроша в кишені в пошуках кращого життя. За визнанням Понці, тоді він пристрасно бажав, щоб працівники міграційної служби США, які дивилися на нього з презирством, потім згадували, що вони були тими щасливчиками, які зустрічали його в Штатах.

У США Понці моментально охрестив себе Чарльзом – більш благородним для цієї країни ім'ям. Заповзятливий молодий чоловік досить швидко вивчив англійську, проте довгий час йому довелося бідувати, розділивши долю багатьох своїх співвітчизників-іммігрантів. Вантажник, посудомийник, офіціант – лише частина робіт, які довелося приміряти на себе італійському іммігранту.

Вийшовши звідти у 1911 році, Понці протримався на волі трохи більше тижня – цього разу його заарештували вже американські правоохоронці за участь у схемі доправлення італійських нелегальних мігрантів у США. Наступний термін, у в'язниці Атланти, склав два роки. Саме там шахрай познайомився з відомим бандитом італійського походження Ігнаціо Люпо, а також махінатором з Уолл-стріт Чарльзом Морзе, чиї численні обмани високоповажної публіки і надихнули нашого героя.

Архітектор краху

Путівку в краще життя Понці отримав у Бостоні, куди прибув після закінчення другого тюремного терміну. З'явилася ця путівка у вигляді звичайного поштового конверта, звідки випав маленький паперовий листок, на який італієць спочатку навіть не звернув уваги.

Це був поштовий купон, дбайливо вкладений відправником для того, щоб адресат не витрачався на зворотне послання. Такі універсальні купони ходили на території 60 країн і дозволяли розраховуватися за поштове повідомлення. Європейські покупці використовували купони не тільки під час листування, а й для придбання американських товарів. Цим способом можна було розплачуватися за поштові витрати з доправлення товару, замовлення на який вкладалося в лист.

Система такої поштової угоди справно працювала з 1906 по 1913 рік, але після Першої світової війни курс європейських валют стосовно долара дуже впав. У зв'язку з цим купон у розбитій війною та інфляцією Європі став коштувати набагато менше, ніж у набагато більш забезпечених США, що не постраждали через бойові дії.

Спочатку в схемі Понці не було нічого протизаконного. Придуману ним бізнес-ідею сучасні фінансисти називають не інакше як арбітражем, тобто купівлею і продажем товару або цінних паперів у різних географічних широтах. Ось тільки зваживши, у скільки б йому вилилося очікування купонів з Європи, черги і тяганину в поштових відділеннях, італієць вирішив відмовитися від реалізації цієї ідеї і використовувати її тільки як правдоподібне пояснення отримання прибутку своїм клієнтам.

До того ж, щоб здійснити наполеонівські плани з власного збагачення, Понці знадобилася б величезна кількість купонів, якої просто не існувало в природі. А ще підприємець, який би спорожнював поштові відділення Європи, відразу потрапив би під пильну увагу правоохоронців.

Для реалізації своєї ідеї в грудні 1919 року італієць зайняв $ 200 у знайомого мебляра, на них зняв офіс, купив стіл і два стільці. Так з'явилася на світ Securities Exchange Company – фірма Понці, у якій він був єдиним працівником.

Пропозиція афериста спочатку вганяла американців у ступор, потім викликала гостре бажання легкої наживи. Ще б пак – папери італійця обіцяли клієнту, який їх купив, прибуток у розмірі 50% вкладеної суми лише за 40 днів. Той, хто вклав $ 100 у схему Понці, менше ніж через півтора місяці міг розраховувати на $ 150.

Щоб відвести всі підозри, махінатор детально розповідав вкладникам, які саме операції з купонами зроблять їх багатшими. А курси валют тільки сприяли цьому.

«Маленький долар вирушає в подорож за океан і через шість тижнів повертається додому вже одружений і з парою веселих дітлахів», – пояснював харизматичний шахрай з властивою італійцям експресією.

Бостонці стали оббивати пороги офісу Понці, навперебій пропонуючи гроші. Цікаво, що серед його клієнтів було безліч поліцейських. Так розпочала роботу перша в історії людства фінансова піраміда.

Для підігріву інтересу клієнтів в офісі діяла спеціальна схема: для вкладників існувало кілька десятків кас, а от для одержувачів прибутку – лише два вікна. Природно, біля них утворювалися великі натовпи людей. До того ж людина, яка отримала гроші, йшла повз каси, які приймали кошти, і відчувала спокусу знову спробувати щастя.

Офіс Понці був у буквальному сенсі завалений зеленими банкнотами. Весною 1920 року щодня приплив коштів, що підживлювали піраміду, сягав близько $ 250 тис. У фірми плодилися філії в різних містах США, щоб забезпечити участь в афері всіх охочих.

Як писали місцеві ЗМІ, до червня 1920-го Понці зміг залучити $ 15-20 млн – на ті часи шалені гроші. Зарплата високопосадового чиновника в країні становила кілька тисяч доларів на рік.

Мрія італійця розбагатіти нарешті збулася – він купив розкішний будинок вартістю $ 35 тис. і насолоджувався життям багатої респектабельної людини. Але недовго.

Казці кінець

Крах Понці почався з розслідування репортерів бостонського видання The Boston Post. Доки аферист справно платив за рахунками, ніхто не заглиблювався в деталі його бізнесу, проте журналісти підрахували, що для отримання таких величезних грошей бізнесменові знадобилося б щонайменше 160 млн купонів, в той час як їх було випущено близько 30 тис.

Серед інвесторів почалася паніка, і махінаторові довелося віддати близько $ 2 млн схвильованому натовпу, який чекав біля кас. До того ж він запевняв клієнтів, що, крім операцій з купонами, займається й іншими надприбутковими проектами.

Ажіотаж спадав, і, здавалося, піраміда могла вистояти, якби не судовий позов проти шахрая. Той самий мебляр на ім'я Джозеф Деніелс, який позичив Понці $ 200 на відкриття офісу, зазіхнув на надприбутки і розкішний спосіб життя італійця.

Деніелс заявив про домовленість з Понці, відповідно до якої мав право на половину прибутку компанії – мовляв, саме на цих умовах і був виданий двохсотдоларовий кредит. На час розгляду массачусетські правоохоронці вирішили заморозити активи махінатора. Для піраміди це означало цілковитий крах.

Тим часом журналісти The Boston Post продовжували публікувати викривальні статті про Понці і його кримінальне минуле. За розслідування, що розкрили першу в історії фінансову піраміду, вони отримали Пулітцерівську премію.

Уже до кінця 1920 року Понці визнав себе банкрутом, а під стінами його офісу юрмилися спраглі розправи клієнти. Сума, на яку шахрай «нагрів» вкладників, склала $ 20 млн, що за нинішніми мірками еквівалентно близько $ 225 млн.

Понці обдурив безліч людей на нечувані гроші, проте його красномовство в суді виявилося настільки переконливим, що італієць зміг себе виправдати за безліччю обвинувальних пунктів. У підсумку його засудили за статтею, що передбачає тюремний термін від семи до дев'яти років, як «відомого шахрая».

Понці і тут вдалося викрутитися: він вийшов на свободу під заставу і вирушив у Флориду, де спробував зайнятися махінаціями із землею, але знову потрапив під слідство. Сплативши $ 1.500 застави, він втік до Тампу, де, вдавши із себе звичайного моряка, спробував поплисти до Італії.

Однак особа Понці стала настільки відомою правоохоронцям, що під час зупинки судна в Новому Орлеані вони впізнали італійця, навіть коли той поголив голову і відростив вуса. У підсумку шахрай був доставлений у Массачусетс для відбування повного терміну, а в 1937 році його вислали до Італії як небажаного іноземця.

Проживши кілька років на батьківщині, де він навіть працював перекладачем з англійської мови, Понці вирішив знову спробувати щастя, цього разу в Бразилії. Але удача залишила афериста, і він закінчив свій життєвий шлях як більшість його «колег» – в убогості і забутті. У 1947 році він помер у благодійній лікарні на околиці Ріо-де-Жанейро, залишивши після себе $70, яких ледве вистачило на скромні похорони.

***

Цей матеріал опубліковано в №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.