Корреспондент: Пекельний котел. Операція під Харковом у 1942 році стала однією з найбільших трагедій Другої світової війни
Бій у Барвінківському котлі в травні 1942 року забрав життя 239 тис. радянських військових. Але про провалену харківську операцію влада СРСР воліла замовчувати – багато поховань тих часів не знайдені досі, пише Христина Абрамовська у №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року.
Траса для мотокросу на околиці Краснограда Харківської області оточена гаражами і напівзруйнованими дачами; прилеглий березовий гай – засмічений міський парк. Мало хто знає, що саме тут, у колишньому кар'єрі цегельного заводу, в травні 1942 року містилася моторошна установа – пересильний табір для військовополонених Дулаг-205. А міський парк Краснограда був висаджений на місці гігантської братської могили загиблих у Барвінківському котлі.
«Щоб приховати сліди, у 1960-ті роки, коли до влади прийшов Хрущов, на місці поховань був розбитий парк, а всі архіви знищені», – розповідає Сергій Гладков, лідер громадської організації Фенікс-К, яка займається пошуком і перепохованням зниклих безвісти солдатів часів Другої світової війни.
Зараз вже неможливо встановити істинну кількість втрат у цій амбітній та безвідповідальній бійні, яку влаштувало військове командування Південно-Східного фронту в надії скоріше відзвітувати у перемозі перед Йосипом Сталіним.
Переможена гідра
У містечку Барвінкове Харківської області в 1941 році базувалася тилова база 17-тої німецької армії. Але після перемоги Червоної армії в битві під Москвою 5 грудня 1941-го – 7 січня 1942 року радянські воєначальники піднеслися духом і зробили ряд успішних наступальних операцій.
Було звільнено і Барвінкове, що привело до утворення химерної лінії фронту з так званим Барвінково-Лозовським виступом – шириною до 100 км і глибиною до 90 км.
Такий стан справ провокував обидві сторони на рішучі дії. Напруга накопичувалася, і німецька сторона розробила операцію під назвою Фредерікус-Південь.
Радянська військова рада Південно-Західного напрямку (ПЗН) розробляла план прориву, який дозволив би оточити і відрізати німецькі частини, а також взяти Харків. Головнокомандувачем ПЗН і командувачем Південно-Західним фронтом (ПЗФ) був маршал Семен Тимошенко, членом військової ради ПЗН – майбутній генсек Микита Хрущов, а начальником штабу ПЗН і ПЗФ – генерал-лейтенант Іван Баграмян. Саме вони були відповідальними за всі наступні події, результатом яких стала найбільша кількість радянських військ, що коли-небудь потрапляли в оточення.
Першими наступали радянські війська – 12 травня 1942 року почалася артпідготовка. Через годину одночасно в північному і південному напрямках пішли в атаку ударні частини піхоти і танки, за підтримки всієї авіації (656 літаків) Південно-Західного фронту і 233 літаків Південного фронту.
Незважаючи на швидкий успіх і прорив німецької оборони, незабаром з'ясувалося, що за першою є ще й інші лінії укріплення. З великими зусиллями радянським військам вдалося просунутися на відстань 6-15 км вглиб оборони противника.
Але вже наступного дня німці встигли зібрати сили для завдання контрударів. Оскільки їм не вистачало потужності наступати відразу з обох боків, вони зосередилися на ударі тільки з півдня. Для цього була сформована спеціальна група генерал-полковника Евальда фон Клейста з двох армійських й одного танкового корпусу.
Головними козирями німців у цьому випадку були швидкість і раптовість нападу. На жаль, радянська розвідка не змогла оцінити масштаб загрози і кількість сил противника, тому, незважаючи на відчайдушний опір червоноармійців, фашисти швидко прорвали фронт.
Втім, навіть тоді командування не побачило в цьому особливої проблеми і запевняло Верховну ставку, що зможе ліквідувати прорив самостійно. Тим паче військові сили були рівними, а щодо деяких позицій (наприклад, за кількістю танків) радянські війська навіть перевершували сили гітлерівців.
Проблема була в іншому. Офіцер-танкіст Ернст Александр Паулюс, син генерала Фрідріха Паулюса, писав: «Російське командування зовсім не вміє грамотно використовувати танки».
Німець наводить слова полоненого радянського офіцера-танкіста, який розповідав про візит в їхню частину маршала Тимошенка: «Коли Тимошенко спостерігав атаку своїх танків і бачив, що німецький артилерійський вогонь буквально рве їх на шматки, він тільки сказав «Це жахливо! ». Потім він повернувся і залишив поле бою». Бачачи все це, Паулюс-молодший поставив собі запитання: «А скільки танків та інших резервів міг ще мобілізувати цей схожий на гідру супротивник?».
Хоча противник виявився менш грізним, ніж його малював німецький офіцер. Штаб маршала Тимошенка двічі розробляв плани із завдання ударів у відповідь, але жоден з них не вдалося реалізувати через загальний хаос і поганий зв'язок. Група Евальда фон Клейста наступала з півдня, а 22 травня підтягнувся генерал Паулюс з двома танковими дивізіями і завдав удару з півночі.
Пастка спрацювала. Армії Південно-Західного і Південного фронтів опинилися в повному оточенні, а штаб Тимошенка ледве встиг вилетіти з усіма документами і знаменами на літаку з кукурудзяного поля. Сумним результатом цієї поразки стало те, що гітлерівським військам був відкритий прямий шлях на Ростов і Сталінград.
За даними німців, втрати з радянської сторони склали 239 тис. бійців і командирів. Серед них загинуло безліч знаменитих воєначальників
За даними німців, втрати з радянської сторони склали 239 тис. бійців і командирів. Серед них загинуло безліч знаменитих воєначальників – заступник командувача військами Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Федір Костенко, командувач 6-тою армією генерал-лейтенант Оксентій Городнянський, командувач 57-мою армією генерал-лейтенант Кузьма Подлас, генерал-майор Андрій Анісов, генерал-майор артилерії Федір Маляров, командувач армійською групою генерал-майор Леонід Бобкін, командир 47-мої стрілецької дивізії генерал-майор Пилип Матикін, командир 270-тої стрілецької дивізії генерал-майор 3акі Кутлін, командир 337-мої стрілецької дивізії генерал-майор Ілля Васильєв.
Командувач операцією генерал-полковник фон Клейст писав у спогадах: «На полі бою всюди, наскільки вистачало очей, землю вкривали трупи людей і коней, і так щільно, що важко було знайти місце для проїзду легкового автомобіля». За спогадами місцевих жителів, трупів було стільки, що німці утрамбовували їх танками і посипали вапном з літаків.
Коні проти танків
Майже 70 років історики шукали зниклу Казахську національну кавалерійську дивізію з Акмолинська. Її сліди загубилися в 1942 році біля Харкова, а всі бійці були оголошені зниклими безвісти. То тут, то там у спогадах траплялисяуривчасті повідомлення, але куди зникла ціла дивізія – залишалося загадкою.
Нарешті військові історики виявили в документах відомості про те, що в дивізії був 4.091 боєць – але при цьому лише 102 гвинтівки і 51 міномет. Навіть шашок вистачало не на всіх.
До того ж дивізія виконала довгий шлях з Казахстану в Харків, й екіпіровані кавалеристи були не за погодою. Останній ешелон з ними прибув на станцію Савинці у день початку наступу, 12 травня, а бійці були одягнені в зимові кожухи, вушанки і валянки.
Але несподівано ця історія отримала продовження. «Одного разу ми виявили кістки коней упереміш з людськими останками, – розповідає Сергій Матлаш, учасник Фенікс-К. – Ми звернулися до місцевого зоотехніка, який визначив, що, швидше за все, це були дорослі коні, але низькорослі – мабуть, азіатські».
Ці дані дозволили членам пошукової організації висловити припущення, що вони знайшли поховання бійців Акмолинської дивізії, що потрапила в Харківський котел. «Кавалеристи виступали проти танків практично беззбройними. Їх загнали в балку, а невисокі степові коні не могли підніматися по схилах, – пояснює Матлаш. – Тому у бійців не було ніяких шансів вибратися з пастки».
Тим, хто вижив у цьому пекельному котлі, навряд чи пощастило більше. Величезний кар'єр під Красноградом перетворився на Дулаг-205 (від німецького Durchgangslager – пересильний табір). Територія для утримання військовополонених не потребувала навіть особливої огорожі – автоматники просто стояли на вишках по краях кар'єра.
Відоме гасло «Росіяни не здаються!» погано відбилося на радянських бійцях, які потрапили в полон. СРСР не підписав Женевської конвенції про військовополонених і відмовився від допомоги своїм солдатам за посередництва Міжнародного Червоного Хреста.
Навіть більше, в наказі народного комісара оборони СРСР № 270 від 16 серпня 1941 року було сказано: «Командирів і політпрацівників, які під час бою зривають відзнаки і дезертирують у тил, або здаються в полон ворогу, вважати злісними дезертирами». Сім'ї таких військовослужбовців, згідно з наказом, мали бути заарештовані «як родичі дезертирів, які порушили присягу і зрадили свою батьківщину». Також наказ велів позбавляти державної допомоги і сім'ї тих червоноармійців, які здалися в полон. Цей документ, під яким підписався в тому числі і Георгій Жуков, фактично робив заручниками не лише солдатів, а й їхніх родичів.
Незважаючи на те, що лише на окупованій території СРСР загинуло понад 4 млн військовополонених, керівництво країни не робило навіть спроб полегшити страждання людей. Офіцер контррозвідки при Дулагу-205 капітан Вільгельм Лангхельд розповідав на допиті: «Я часто провокував через свою агентуру спроби до втечі військовополонених, внаслідок чого вони були розстріляні. Така практика насильств, знущань, убивств і провокацій широко застосовувалася у всіх таборах військовополонених».
У Дулагу-205 під відкритим небом утримувалося одночасно 15 тис. бійців, яких майже не годували і навіть рідко давали воду. «Смертність від ран, голоду та епідемій була високою, і ми робили спроби знайти поховання померлих у Дулазі-205, – розповідає Гладков. – Але бійців ховали у спідній білизні, а металошукачі реагують тільки на метал, тому наші дії поки що не увінчалися успіхом».
Проте члени Фенікс-К продовжують пошуки. «Тіла не могли забрати далеко від кар'єру, тому десь в околицях мототраси ще існують не знайдені поховання», – упевнений Гладков.
Невідомі братські могили наявні у всіх населених пунктах на місці Барвінківського котла.
Відсутність інформації про поховання пояснюється просто: винуватці провальної Харківської операції зробили все, щоб приховати її результати і кількість загиблих. Тимошенко, Хрущов і Баграмян, які влаштували криваву баню, спокійно дожили до старості, купаючись у регаліях і нагородах та позбавивши безліч загиблих останнього права на гідне поховання.
***
Цей матеріал опубліковано в №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.