Корреспондент: Чужорідний вибір. Фальсифікації на виборах українці болісно переживали ще на початку ХХ ст.

Фальшиві бюлетені і підкуп виборців, «мертві душі» і зниклі урни, сепаратисти та активісти, проросійська агітація і розділені політикою сім'ї – усе це жителі Західної України проходили ще на зорі ХХ століття під час парламентських виборів, пише Ірина Пустиннікова у №21 журналу Корреспондент від 30 травня 2014 року.

Як і зараз, 100 років тому політика розколювала сім'ї. Дмитро Гаврилишин, батько відомого економіста Богдана Гаврилишина, розповідав про один з таких випадків у його рідному містечку Коропець (зараз – Тернопільська обл.).

«У домі нашого священика було три партії: батько був москвофіл, син Стефан – націонал-демократ, а Роман – радикал. Так воно і було аж до війни 1914 року», – писав він у своїх мемуарах.

Особливо загострювалися суперечності перед виборами. А вибирали жителі Галичини, Буковини та Поділля послів (депутатів) як до віденського парламенту, так і в крайові сейми (регіональні парламенти) у Львові або Чернівцях.

Порядок виборів до крайових сеймів визначала докладно розписана Сеймова виборча ординація. Право голосу мали чоловіки старше 24 років, позбавлялися його засуджені у кримінальних справах, банкрути та ті, хто перебував під слідством. Обиратися міг той, хто досяг 30-річчя.

Ніяких «каруселей» – намісництво складало списки виборців, і кожен з них був зобов'язаний отримати посвідчення із зазначенням місця і часу виборів. Вигравав кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів.

Виборці голосували в чотирьох куріях (соціальних групах) відповідно до майнового цензу. Перша курія – платники не менше 100 золотих ринських податку. Вони єдині мали право голосувати через довірену особу. Брати участь у виборах поза своїми куріями заборонялося. Дрібніші дворяни становили другу курію. Третя курія – міщани, четверта – жителі сіл.

Галицький сейм складався зі 161 посла, дев'ять з яких отримували мандати автоматично – це єпископи всіх головних церков та ректори основних університетів краю. Відкликати обраного на шість років депутата було неможливо. З 1895-го посли сейму мали право присягати на вірність не тільки польською, а й українською мовою. Маршалків (спікерів) і віце-маршалків сейму призначав австро-угорський імператор з числа аристократії і греко-католицького духовенства.

Жінки могли брати участь у голосуванні лише через своїх довірених осіб чоловічої статі – батька, чоловіка або брата. А ось про можливість жінок бути обраними до сейму в Ординації не говорилося нічого.

Цим фактом скористалася львівська художниця Марія Дулембянка, виставивши свою кандидатуру на парламентських виборах 1908 року. На жаль, набрані відважною львів'янкою 511 голосів виборча комісія визнала недійсними.

Буковинський сейм збирався не рідше разу на рік і працював протягом кількох тижнів, займаючись питаннями економіки краю, охорони здоров'я, доріг, освіти і торгівлі. З 31 мандата поміщикам діставалося десять, містам – п'ять, Чернівецькій торгово-промисловій палаті – два.

Українці невпинно боролися за своє право бути представленими в органах влади. Напередодні Першої світової війни у ​​віденському парламенті було 32 депутати-українця і п'ятеро представників буковинських русинів. У галицькому і буковинському сеймах вони займали близько третини місць (62 мандати у Львові та 17 – у Чернівцях), при цьому на Буковині чисельність русинів сягала 41,2%.

Поліетнічна Буковина, де пліч-о-пліч проживали українці, румуни, євреї, німці, поляки і вірмени, вимагала особливої ​​уваги до розподілу мандатів серед національних представників. 26 травня 1910 року імператор санкціонував закон про новий виборчий сеймовий порядок і закон про зміну крайової конституції. Були введені національні виборчі округи (кадастри). Парламент, обраний за новими правилами «буковинської згоди», на жаль, пропрацював лише одну сесію: завадила Перша світова.

Статистика виборів до австрійського парламенту 1911-го за повітами Тернопільщини демонструє перекоси в деяких округах. Приміром, українські партії, які в середньому приваблювали 60% виборців, були особливо популярні в Заліщиках: там їм віддали 76% голосів.

Русофільські політпроекти на Поділлі майже не користувалися підтримкою: у Борщеві вони набрали 1,77% голосів, у Заліщиках – 0,19%, в Товстому – 0,03%. А ось Мельниця (зараз – Мельниця-Подільська) виявилася проросійською: результат 19,48% голосів підняв загальний показник по Чортківському округу до 4,15%.

У Львові Російській імперії симпатизувала газета Галичанинъ, яку видавала Русько-народна партія. Штат видання складався з місцевих русофілів. Кореспонденти використовували пишномовні фрази, рясно пересипаючи мову Олександра Пушкіна лінгвістичними перлами на кшталт «щоби», «як» і «що». Часом вони навіть збагачували «великий і могутній» новими словами і виразами – «местные арестования», «самопонятно», «трамваевая сеть».

Під час виборів до галицького сейму 1907 року видання відзначилося статтею Безмежне безстидство, де з жахом повідомляло про безчинства українців. До речі, саме слово «український» у Галичині вважали сепаратистським терміном.

Всі засоби підійдуть

Голоси виборців, представлені у вигляді «легітимаційних карток» із записаним на них прізвищем кандидата, завжди були в центрі уваги влади. Використовувати адмінресурс чиновники не соромилися. Наприклад, під час виборів до віденського парламенту в 1897 році жандарми забрали картки у делегації, що перевозила їх із Заліщиків в Городенку. Але прокурор не виявив тут складу злочину.

Бували випадки, коли картки викрадали чиновники, які відповідали за проведення голосування. Вони ж приховували від громадськості списки виборців або «забували» назвати правильний час виборів, спілкуючись з неугодною їм частиною електорату.

Сільські війти (старости), які мали доступ до суспільної виборчої касі, часто не могли побороти спокуси в цю касу залізти. Напевно, на знак протесту проти важкого тягаря влади: та нерідко прямо вказувала війтам, хто повинен виграти в їхніх округах.

Українців часто звинувачували у порушенні правил агітації: кандидати активно використовували як агітаційний ресурс греко-католицьких священиків, що іноді коштувало їм мандата. А провладні чиновники не соромилися агітувати за своїх людей, підкріплюючи агітаційні матеріали випивкою і закускою. Грошовий підкуп теж мав місце: у 1889-му за голос давали від 10 до 100 ринських (злотих).

Влада готувалася до виборів ретельно – спішно виконувала розпорядження вищого керівництва, стягувала лісові та польові штрафи, на які до того роками не звертали уваги, раптово бралася паспортизувати худобу.

Політичних активістів викликали у повітовий центр, де могли утримувати цілий день без пояснення причини. В особливо активних громадах народ залякували: мовляв, не бачити вам більше кредитів з повітових кас, а боржникам доведеться виплатити відразу всю суму.

У 1901 році «передвиборчу бесіду» з Михайлом Поповичем, активістом з-під Коломиї, проводив податковий інспектор. Спочатку чиновник вимагав сплатити якісь незрозумілі податки, а потім став прямо закликати вибрати певних людей. Мотивація була простою: «Руські [тут маються на увазі українські] посли нічого не роблять, тільки змови в сеймі».

Днів тиші за добу до виборів тоді не оголошували. Навпаки, в ніч перед голосуванням агітатори особливо старалися. Вони окупували постоялі двори, заповнені виборцями, – якщо не діяла сила слова, можна було спробувати споїти електорат або спровокувати бійку.

На Жовківщині в 1895 році повідомляли: «З'ясувавши, що селяни, які не дізнавшись від війта, коли мають відбутися вибори, зібралися вже раненько числом 100 осіб і розставили варту на всіх дорогах, писар Кеслер залишає далеко за селом свій віз і пішки манівцями крадеться до бокової брами і дворового сараю, описує по дорозі список тих, хто голосує, який він наперед замовив, спроваджує закутками війта і за кілька хвилин проводить вибори, поки люди не отямилися».

Коли потрібний кандидат отримував перевагу в голосах, виборчий комісар міг піти, пославшись на нездужання. Українці були в курсі таких прийомів – вони ставили чергових, які стежили за комісаром і його самопочуттям. Але у того все одно було більше важелів впливу, адже щоб визнати голос недійсним, годилася найменша описка чи поправка на картці.

Фальсифікаціям – ні

Програвати завжди нелегко, а програвати через махінації конкурентів ще й дуже прикро. Лідер Української народно-демократичної партії Євген Олесницький, який зазнав поразки на виборах 1895 року в галицький сейм, описував свій стан так: «Я не розумів до цієї пори того гіркого відчаю, тієї скаженої злоби, яка мною тоді опанувала на вид нескінченної брехні, неправди, нечуваного насильства, яке в моїх очах тут довершили на моєму народі».

Ображені порушеннями українці не стали мовчати: 13 грудня 1895 року делегація більш ніж з 200 осіб прибула на аудієнцію до імператора Австро-Угорщини. Але Франц-Йосиф відправив їх геть фразою на якомусь великосвітському суржику: «Adieu, meine Herren!». Це був знак: з русинами не рахуються, у фальсифікаціях нічого особливого не бачать.

Гнійник прорвав під час наступної виборчої кампанії до австрійського парламенту. У містах і селах збиралися багатолюдні народні сходи. 2 лютого 1906 року на львівському Високому замку зібралося 50 тис. людей на Всекрайове віче. Селяни приїжджали на нього спеціально найнятими для такої оказії поїздами.

На віче зійшлися представники всіх українських політичних партій – навіть русофіли, які недолюблювали «українських сепаратистів». Відкриваючи збори, доктор Кость Левицький сказав: «Дайте нам загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право!». І право було дано – з 1907 року.

Перемога дісталася недешево. 26 лютого 1906-го дванадцятитисячних мітинг в селі Нижнів (зараз – Івано-Франківська обл.) розігнали жандарми і загін солдатів. У зіткненнях загинуло п'ятеро селян, 19 осіб отримали тюремні терміни.

Українська народно-демократична партія, провідна політична сила західних українців того часу, отримала у 1908 році 12 мандатів у парламенті. Фракції УНДП в сеймі партійне керівництво заборонило брати участь у переговорах і вступати в союзи з поляками з принципових питань. А в партійній газеті Діло було заборонено критикувати дії фракції – редактора, який не послухався, звільнили влітку 1908-го.

У галицькому сеймі українські депутати багато разів влаштовували «гучну обструкцію», піднімаючи такий шум, що розглядати ключові питання бюджету було просто неможливо. Напрацьований досвід боротьби за місця в парламенті українці засвоїли: коли державна рада у Відні в 1910 році розглядала питання про поділ Галичини на дві частини, Східною Галичиною знову прокотилася хвиля масових народних зборів.

Кулею і плювком

У 1907-му 27-річного селянина Марка Каганця, активіста Української радикальної партії з містечка Коропець на Тернопільщині, громада висунула кандидатом до сейму. Ця новина так переполохала його сусіда графа Бадені, господаря села і маршалка галицького сейму, що той послав до Каганця такого собі Циммера і запропонував 15 моргів [близько 8 га] поля і лісу як відступні.

Каганець відповів, що за землю не продається. Незабаром листи з проханнями залишити думки про вибори прийшли до нього і від тодішнього намісника Галичини, Анджея Потоцького. Але ідейну молоду людину не зупинили і вони.

Тоді в хід пішли фальсифікації: з виборчих списків виключили 70 коропчан, зате там виявилося 14 покійних, п'ятеро емігрантів до Боснії і кілька злісних неплатників податків.

Обурені селяни створили рекламаційну комісію, яку очолив сам Каганець. Але їхні зауваження війт Михайло Мельник у протокол не вніс: мовляв, писаря на місці немає. Тим часом до виборів залишалося три тижні.

6 лютого 1908 року Каганець вирушив у канцелярію, щоб остаточно вирішити питання. Але за 50 м від рідного дому, біля відділку місцевої поліції, його закололи багнетами три жандарми на очах у сестри і вагітної дружини.

Похорон активіста зібрав вісімнадцятитисячну процесію – люди прибували навіть із сусіднього Тлумацького повіту. У Коропець з'їхалися і жандарми з усієї округи, щоправда, провести героя в останню путь не заважали. З того дня кожен рік 6 лютого всі дзвони на храмах в Коропці та сусідніх селах били у пам'ять про смерть активіста – аж до 1940-го. Зараз у Коропці ім'я Каганця носять школа і вулиця.

Але на цьому історія не закінчилася. Смерть земляка обурила 20-річного студента-третьокурсника Мирослава Січинського, сина посла галицького сейму. 12 квітня 1908-го з криком «За вибори! За Каганця! » він чотири рази вистрілив впритул у Потоцького в його ж кабінеті, після чого спокійно дав себе заарештувати. Намісник тільки і встиг прошепотіти: «телефонуйте імператору, що був його вірним слугою».

Церковні ієрархи вбивство засудили, радикальні партії сприйняли натхненно, у лідера народних демократів Олесницького стався серцевий напад, ім'я Мирослав стали часто давати новонародженим, а по селах народ виспівував: «Наш Січинський нехай живе, а Потоцький нехай гниє».

Через настільки гучний резонанс смертний вирок Січинському замінили на 20-річне ув'язнення. Але три роки по тому в'язень втік зі Станиславівської в'язниці до Норвегії, а в 1914 році перебрався до США, де й прожив до смерті в 1979-му.

Бурхливою ​​була і виборча кампанія 1911 року в буковинський сейм. Щоб не допустити зіткнень між партіями-конкурентами, влада відправила до чернівецької ратуші роту солдатів під командуванням капітана Ганса фон Ганненгайма. Але на команди «Назад!» натовп не реагував.

Тоді спритний капітан замість команди «Вогонь!» віддав оригінальний наказ: «Рота! Приготуватися до плювку!».

Далі дамо слово Георгу Дроздовському, німецької драматургу і поету, який народився в Чернівцях у 1899 році: «На Рингплаці крайової столиці прогриміло: «Рота – плюй!». Те, що так довго збиралося і трималося під язиком, вирвалося воякам, які вмирали від внутрішнього сміху, великою дугою і точно влучило в ціль! По суті, це була розвага для сільських хлопчаків – хоча б раз показати городянам, чого вони варті».

Як би там не було, бунтівний натовп з криками і відразою відступив – площа спорожніла.

«Унікальна у своїй оригінальності вигадка розрядила небезпечну обстановку», – підсумовує поет.

***

Цей матеріал опубліковано в №17-18 журналу Корреспондент від 5 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.