Корреспондент: Солоний бізнес. Протягом століть чумацький промисел був надзвичайно небезпечною професією

Блокпости на в'їздах до Криму, черги на митницях, розбиті дороги, побори місцевої влади, напади бандитів. Такими були будні чумаків, чиї вози з сіллю, рибою і навіть вугіллям роз’їжджали просторами України ще півтора століття тому, пише Роман Клочко у №24 журналу Корреспондент від 20 червня 2014 року.

Безмежний степ, блакитне небо, по дорозі неспішно плететься низка возів – так ідилічно художники XIX століття зазвичай зображували чумаків. Але родоначальники цієї професії, яких спочатку називали солениками, були далекими від такого образу. Ці відважні люди вирушали на свій промисел зі зброєю в руках, не сплачуючи при цьому жодних торгових мит.

На рубежі XV-XVI століть у Подніпров'ї і на Поділлі активно росли міста, жителям яких потрібно було все більше солі. Але дістати цей товар в ті часи було непросто: на дорогах до Чорноморського узбережжя та Криму, де містилися солоні озера, подорожніх могли пограбувати і навіть убити кочівники, які бродили по степу. Не дарма на середньовічній карті степові території нинішньої України названі camporum desertorum (дике поле).

Сунутися в цей «бізнес» купці побоювалися. А от мешканцям прикордонних областей, звиклим до небезпеки, було море по коліна

Тому сунутися в цей «бізнес» купці побоювалися. А от мешканцям прикордонних областей, звиклим до небезпеки, було море по коліна. Вже наприкінці XV століття набіги солеників настільки «дістали» кримського хана Менглі-Гірея, що він звернувся до московського князя Івана III з проханням вплинути на свого литовського «колегу», якому в той час належало Подніпров'я. Щоправда, ніяких наслідків прохання не мало: про солеників ще довго згадували в документах тих років.

З часом соляний промисел увійшов в нормальне русло. На зміну соленикам прийшли чумаки, які вже платили податки як законослухняні підприємці. Вперше така назва професії згадується в 1637 році.

Чому саме «чумаки»? Точної відповіді на це запитання вчені не можуть дати до цього часу. За однією з версій, назва походить від слова «чума»: намагаючись уберегтися від цієї смертельної хвороби, перевізники змащували свої сорочки дьогтем. За іншою, воно прийшло до нас з тюркських мов, де є схожі за звучанням слова. Наприклад, по-турецьки comak означає «булава», а по-уйгурськи – «міцний».

Як і соленики, чумаки були озброєні. У небезпечну дорогу вони вирушали великими групами – валками. В одній валці могло бути до 150 возів. На період поїздки перевізники вибирали отамана, який користувався необмеженою владою. Обов'язково вибирався і кашовар, який готував їжу. Дорожнє меню, до речі, було дуже скромним – пшоняна каша з салом, хліб із сіллю, галушки. Решту обов'язків – охорону, догляд за худобою, змащування коліс – чумаки виконували по черзі.

Дорогу днем ​​визначали по сонцю, вночі – по зірках. Функції годинника і сигналізації виконував півень, що сидів на передньому возі. Про важливість цього птаха розповів письменник Григорій Данилевський у своєму нарисі Чумаки, опублікованому в 1857 році.

«У безлюдних пустелях ночами, коли чергові чумаки осторонь від дороги пасуть волів, він криком своїм дає знати у темряві, де шукати вози. По ньому дізнаються котра година, коли ніч, коли північ і чи скоро світанок. Але, здається, швидше за все, півень милий блукачам особливо тим, що в глухих степах, сповнюючи дикі пустирі своїм криком, нагадує чумакам і рідне село, і рідний дім. Манірний і гордий, сидить він на курному возі, розглядаючи з його висоти проїжджих, або на стоянці ходить поблизу і клює під колесами добірне, збережене йому зерно. На думку інших, він ще рятує від придорожнього біса».

Більша частина шляху пролягала по безлюдному і посушливому степу, але перевізників це не лякало. До своїх подорожей вони були відмінно підготовлені

Більша частина шляху пролягала по безлюдному і посушливому степу, але перевізників це не лякало. До своїх подорожей вони були відмінно підготовлені. Тягловою силою були воли – витривалі і сильні тварини. Їх запрягали по одній, дві або навіть по три пари. На одному возі «кораблі степу» могли провезти до 2 т вантажу.

Чумацькі вози (мажі) збирали без єдиного цвяха – всі їхні деталі були дерев'яними. Такі колеса і осі швидко зношувалися, але зате у випадку поломки їх можна було легко замінити запасними.

Побори і прибутки

В історії чумацького промислу було чимало злетів і падінь. Нелегким для мандрівників за сіллю стало XVII століття, коли на українських землях вирували козацькі повстання, національно-визвольна війна, боротьба за гетьманську булаву. Вести бізнес за таких умов було дуже складно.

Але й без солі теж було не обійтися. Тому чумаки все одно їздили степовими просторами на свій страх і ризик, часто стаючи жертвами свавілля влади. Наприклад, у 1672 році правитель Валахії (сьогодні – частина Румунії з гирлом Дунаю) відібрав 900 волів разом з возами на військові потреби, а самих перевізників відправив додому пішки.

У XVIII ст. кровопролитні війни на території України поступово припинилися, кордони стали більш стабільними, покращилася й обстановка в степах. Для чумацького промислу настали золоті часи

У наступному столітті ситуація змінилася. Кровопролитні війни на території України поступово припинилися, кордони стали більш стабільними, покращилася й обстановка в степах.

Для чумацького промислу настали золоті часи. Тепер чумаки були вже не просто ходоками за сіллю. На Запорізьку Січ і до Криму вони везли з собою хліб, горілку, сало, масло, пряжу, полотно та інші товари. А по дорозі назад закуповували в Запоріжжі і на Дону рибу, яка користувалася попитом у Центральній Україні.

Але в свої поїздки вони, як і раніше, відправлялися великими групами. По-перше, в степу ще існувала загроза нападу з боку ногайців – тюркських кочівників. По-друге, на шляху до заповітної солі і назад потрібно було пройти як мінімум дві митниці: в Криму і на Січі.

Здавна, проходячи через територію Війська Запорізького, всі проїжджі торговці обов'язково отримували охорону. У XVIII столітті ця послуга стала загалом непотрібною – чумаки цілком могли захистити себе самі. Але ламати традицію козацька старшина не бажала: навіщо відмовлятися від такого заробітку? І комерсантам продовжували нав'язувати охорону в кількості ... одного козака.

Крім того, потрібно було зробити «ралець» (подарунок) і самим охоронцям, які змінювалися від паланки до паланки. Існував й інший вид «охорони», за характером більше схожий на рекет. Збройні запорожці виїжджали за межі Січі, на кримський бік, і ставили там пост, позначаючи його умовним знаком. У цьому місці чумаки залишали продукти і гроші козакам, які нібито добровільно охороняли їх за межами свого кордону.

По інший бік кордону теж не обходилося без поборів. Ціни на сіль і мита на в'їзді в Крим та виїзді з нього постійно росли, і чумаки стали вдаватися до хитрощів. Оскільки сіль продавали не на вагу, а возами, то частину транспорту залишали біля Перекопу. Завантаживши решту возів по максимуму, чумаки перетинали кордон, а потім пересипали частину солі на запасний транспорт, економлячи таким чином на оплаті.

Незважаючи на всі ці перепони, промисел активно розвивався. Серед чумаків з'явилися свої соляні магнати, які володіли десятками возів і використовували найману працю

Незважаючи на всі ці перепони, промисел активно розвивався. Серед чумаків з'явилися свої соляні магнати, які володіли десятками возів і використовували найману працю. Приміром, з чумацького промислу починав свою кар'єру Герасим Харитоненко, засновник легендарного роду сумських цукрозаводчиків.

Скільки заробляли тодішні перевізники? За підрахунками українського історика Ігоря Слабєєва, покупка і доставка солі до середини XVIII століття коштувала 8-10 коп. за пуд. На місці її продавали в середньому по 14 коп. Виручка з одного воза (90 пудів) становила до 12 руб. 60 коп., тобто майже вдвічі перевищувала витрати.

Якщо ж врахувати, що за сезон чумаки встигали з'їздити в Крим двічі, а то й тричі, то виходить, що в рік у них було до 20 руб. прибутку. Навіть якщо не враховувати необхідні витрати (оплата праці робітників, утримання худоби), виходило, що чистий прибуток з одного воза становив мінімум 5-6 руб. за два рейси і 10-18 руб. – за три. Для порівняння: пуд борошна на харківському базарі в 1732 році коштував 7-10 коп., пуд сала – 55 коп., пуд масла – 78 коп.

Спасибі жителям Донбасу

Приєднання Криму і Причорномор'я до Росії спочатку стало для чумаків подарунком долі. Зникли митниці, які забирали у них чимало часу і грошей. В степах виросли десятки міст і сіл, а разом з ними відкрився і новий ринок збуту.

Чумаки знайшли нове джерело заробітку – вантажоперевезення. Купці з українських губерній стали використовувати чумацький транспорт для доставки різних товарів

Тепер чумаки знайшли нове джерело заробітку – вантажоперевезення. Купці з українських губерній стали використовувати чумацький транспорт для доставки різних товарів. На південь України, до причорноморських портів потягнулися вози, навантажені хлібом, цукром, алкоголем, лісом та іншим товаром.

З кожним роком все більше зростали обсяги експортної торгівлі хлібом: якщо в 1786 році через південні порти було вивезено 68,7 тис. чвертей зерна (близько 11 тис. т), то вже до 1830-го ця цифра сягнула майже 2,3 млн чвертей (близько 360 тис. т), а до середини ХІХ століття взагалі перевалила за 6 млн чвертей (96 млн. т). Всі ці досягнення були неможливі без чумацьких возів, які в той час були найдешевшим і найбільш поширеним вантажним транспортом на території України.

Починаючи з 1830-х чумакам було за що подякувати і Донбасу. Саме тоді в регіоні почався видобуток вугілля, який з кожним роком користувався все більшим попитом. Вугільні розробки містилися біля чумацьких «шляхів», тому перевезення чорного золота стало непоганим заробітком. Нове паливо потрібно було всім: послугами торговців користувалися цукрові заводи, солеварні, винокурні, азовські порти і навіть стоянки Чорноморського флоту в Миколаєві та Севастополі.

Разом з новими ринками збуту в чумаків виникли і нові проблеми. Безкраї степи, в яких можна було випасати волів, перестали бути нічийними

Але разом з новими ринками збуту в чумаків виникли і нові проблеми. Безкраї степи, в яких можна було випасати волів, перестали бути нічийними. Все більше землі розорювалося, у пасовищ з'явилися господарі. Тепер торговцям доводилося платити за все: за постій, за випас худоби, за водопій – навіть якщо воду брали з річки.

До середини ХІХ століття утримування волів у дорозі коштувало в степу близько 10 коп. на добу, а на соляних озерах – від 15 до 25 коп., тоді як ціна пуду солі на той час становила 38-39 коп. До цієї суми додавалися побори на переправах через Дніпро, де за потурання місцевої влади працювали тільки приватники, котрі брали за свої послуги пристойні суми – 1,0-1,5 руб. сріблом з воза. Простої на переправах і в чергах за сіллю спустошували гаманці чумаків з неймовірною швидкістю – багато хто з них просто розорявся.

Ще частіше перевізники ставали жертвами вимагання та афер. Чимало цікавих подробиць про такі випадки вдалося знайти українському історику Тарасу Гончаруку на сторінках газети Одесский вестник за 50-60-ті роки ХІХ століття.

Перші побори починалися на міських вулицях. Поліцейські, які стежили за чистотою, стягували з перевізників плату від 2 до 5 коп. з воза. Чистити ж вулицю повинні були двірники, які замість цього теж займалися вимаганням, даючи чумакам «напрокат» мітли та лопати або просто крадучи з воза їхні речі і вимагаючи викуп.

Бувало, що місцеві поліцейські вимагали з чумаків гроші просто за те, що валка зупинилася на вулиці. Сперечатися з правоохоронцями селяни, ясна річ, не наважувалися. Потім у справу вступали так звані комісіонери – приймальники зерна.

Ось як описував їхні «художества» один з авторів Одесского вестника: «Приходить чумак до комісіонера, і після пред'явлення накладної починається приймання; але тут з боку комісіонера та його служителів вживаються такі хитрощі, що після здачі продукту неодмінно виявляється недостача проти накладної, – і, зауважте, завжди майже на таку суму, яка відповідає залишку грошей, що належать чумаку за візництво. Так роблять ті комісіонери, які мають хоч дещицю совісті; але інші показують чумаку таку нестачу, що чумак, окрім втрати залишку візницької суми, що йому належить, залишається ще винен від 10 до 20 руб., а іноді й більше».

Щоб хоч якось покрити свої збитки, чумаки підвищували ціни на перевезення, але це не допомагало: побори росли швидше. Тому вже до 60-х років ХІХ століття навіть найзаможніші з них стали кидати свій промисел

Щоб хоч якось покрити свої збитки, чумаки підвищували ціни на перевезення, але це не допомагало: побори росли швидше. Тому вже до 60-х років ХІХ століття навіть найзаможніші з них стали кидати свій промисел. Багаті чумаки перенесли крах свого бізнесу безболісно, ​​тому що до цього моменту володіли землею або підприємствами. А в бідняків виходу не було, і вони продовжували працювати з усіх сил.

Остаточного удару по чумацькому промислу завдала залізниця. У 1865 році була запущена в дію перша залізнична гілка, Балта – Одеса, а вже через десять років сталеві магістралі покрили всю Україну. Користуючись технічними перевагами і періодично знижуючи тарифи, власники залізниць до кінця ХІХ століття повністю захопили ринок перевезень.

Чумацький промисел остаточно пішов в історію. Шкода, що слідом за ним не пішли його одвічні супутники – погані дороги, вимагання і корупція.

***

Цей матеріал опубліковано в №24 журналу Корреспондент від 20 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.