Корреспондент: Ті, що живуть разом. Завдяки згуртованості єврейська громада України досягла висот у бізнесі
Корреспондент продовжує цикл матеріалів про національні меншини в Україні. Цього разу ми розповімо про євреїв, яким вдалося зберегти культуру і традиції, незважаючи на довгі роки гонінь, пише Артур Верба у №26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року.
Київський підприємець Михайло Лейбович зовні не схожий на стереотипного єврея. У ранньому дитинстві він і сам не знав про свою національність.
«Мій дідусь помер, коли мені було п'ять років. А батьки, як колишні радянські люди, не залучені в єврейське життя, згадували все дуже епізодично: на Песах, здається, пекли мацу, в суботу ніби не можна працювати», – розповідає Лейбович.
Перше знайомство хлопчика з культурою його народу відбулося в шість років, коли він потрапив в єврейський дитячий табір, – такі установи стали з'являтися в Україні на початку 1990-х. Там Лейбович уперше зустрів Шаббат, почув притчі, вивчив народні пісні. У підсумку вже у віці семи-восьми років про свій народ він знав набагато більше за батьків. А з шостого класу пішов в єврейську школу.
Історія Лейбовича типова для українських євреїв, багато з яких воліли не акцентувати увагу на своєму походженні, а то й взагалі приховували «п'яту графу».
«Навіть зараз не всі зазначають свою національність – це страх, що залишився з часів СРСР», – констатує Йосип Зісельс, голова Асоціації єврейських організацій і громад України.
Тому на запитання, скільки в Україні євреїв, однозначної відповіді немає. Як казав Михайло Жванецький: «Євреїв взагалі-то мало, але в кожному конкретному місці їх багато». За результатами останнього перепису населення, у 2001 році в Україні проживало близько 105 тис. представників цієї національності.
«Є релігійний підхід під час підрахунку: якщо мати у людини єврейка, або якщо вона прийняла іудаїзм – таких в Україні близько 180 тис.», – додає Зісельс.
Ще один принцип – ізраїльський Закон про повернення, заснований на нюрнберзьких расових законах нацистської Німеччини, за якими людей відправляли в концтабори. Це «критерій розширеної популяції», згідно з яким у 2001 році в Україні проживало до 400 тис. євреїв. За оцінками Зісельса, з того часу їхня кількість зменшилася приблизно на третину.
«Асиміляційні процеси дуже сильні: не менше 90% шлюбів – змішані», – каже він.
На початку XX століття представників нації було набагато більше – переважно вони жили в західній і центральній частинах нинішньої України. Але під час Другої світової війни на території України було вбито і вивезено в концтабори понад 1,5 млн євреїв. Потім було кілька хвиль репатріації в Ізраїль – тільки в період з 1989 по 2001 рік країну щорічно залишало 15-20 тис. осіб.
Щоправда, зараз спостерігається зворотна тенденція: поживши в Ізраїлі, люди повертаються в Україну. Громадянство при цьому змінюють не завжди.
«Близько 20 тис. громадян живуть в Україні з ізраїльськими паспортами», – зазначає Зісельс.
Одна з причин повернення – складність ведення бізнесу на новій батьківщині.
«В Ізраїлі ведуть бізнес корінні ізраїльтяни – ті люди, які країну заснували, – пояснює відомий бізнес-тренер Іцхак Пінтосевич. – До того ж Ізраїль – маленька країна, а Україна і Росія – ринки, що розвиваються, де багато можливостей».
З ним згоден і співробітник американського єврейського фонду Джойнт Джеремі Боровіц, який тривалий час жив з освітньою місією у Львові та Вінницькій області.
«Нормально влаштуватися в Ізраїлі можливо, бідувати не доведеться, – міркує Боровіц. – Але що стосується бізнесу, то набагато легше їм зайнятися в Україні».
Хто тут головний
Поверненню в Україну сприяє і низький рівень антисемітизму в країні.
«Було кілька незначних конфліктів в дитинстві з хлопцями з двору, – згадує Лейбович. – Але зараз я абсолютно не відчуваю такої проблеми».
Це підтверджує і статистика антисемітських інцидентів в Україні, яку Корреспонденту наводить Зісельс. Якщо у 2012 році таких випадків було зафіксовано 27, то у 2013-му – чотири напади без тяжких наслідків, а також дев'ять фактів вандалізму.
Ці показники – одні з найнижчих в Європі. Для порівняння: за минулий рік у Німеччині сталося 1.300 випадків антисемітизму, у Великобританії – 600, у Франції – 560. Показовими є й результати нещодавніх виборів президента України, коли Вадим Рабинович набрав 2,25% голосів – більше, ніж лідери правих сил Олег Тягнибок і Дмитро Ярош, разом узяті.
Серед українців побутує думка, що євреї завжди й у всьому тримаються разом, активно допомагаючи один одному. Це вірно лише частково.
В Україні діє близько 600 єврейських організацій, які фінансуються як зарубіжними фондами, так і заможними українськими спонсорами. Сфери їхньої діяльності різноманітні – від курсів івриту до підтримки людей похилого віку й нужденних.
Ось тільки цікавляться громадською діяльністю далеко не всі представники нації. Наприклад, Лейбович, який донедавна брав активну участь у громадському житті, останнім часом відійшов від справ.
«Багато часу займає кар'єра», – пояснює киянин.
Це одна з основних проблем громади: якщо багато хто й ідентифікує себе як єврей, то мало відвідує єврейські організації. У підсумку численні об'єднання борються за відносно невелику аудиторію, що часом приводить до конкуренції між ними.
Інша справа – згуртована громада Дніпропетровська, де у 2012 році відкрився один з найбільших у світі єврейських центрів, Менора.
«До того ж там є сильний лідер, який об’єднує і якому всі довіряють, – рабин Шмуель Камінецький», – каже Іоланта Векслер, програмний директор освітньої організації для молоді Мідраша Ционіт в Києві.
Єврейське життя взагалі дуже тісно пов'язане з іудаїзмом: релігія у цього народу практично не відокремлена від громадської діяльності.
«Синагогу не можна порівняти з християнським храмом, – пояснює головний рабин України Моше Реувен Асман. – Вона скоріше будинок зібрань – саме так це слово перекладається з івриту».
У синагозі проводять весілля, бар-міцва (обряд, що символізує досягнення повноліття), обрізання. Тут таки організовують заходи з допомоги бідним. І, звичайно ж, вивчають Тору. При цьому рабини наставляють прихожан, як застосовувати стародавні канони і заповіді священних книг в сучасному житті.
На відміну від християнських священиків, в рабинів немає ієрархії або санів.
«Щоб нікого не образити, у нас кожен рабин повинен стати головним», – жартує Зісельс.
Він пояснює таке явище просто: різні єврейські організації призначають «своїх» головних рабинів.
Правда, рабин Асман стверджує, що посада головного рабина суто представницька, конкретних функцій у неї немає.
«Головним рабином мене обрав Всеукраїнський конгрес єврейських громад. Але, якщо хочете, можете називати мене народним рабином», – усміхається він.
Одна з основних проблем, які доводиться вирішувати організаціям, – повернення общинної власності, націоналізованої в радянський час. На початку XX століття, особливо в Західній Україні, іудеям належала велика кількість рухомого і нерухомого майна – будівлі, синагоги, цінності, ритуальні предмети.
Колишні соцкраїни Східної Європи вже повернули таку власність законним господарям. В Україні ж проблема збереження культурної спадщини стоїть дуже гостро: євреям вона формально не належить, а у держави немає коштів для охорони пам'яток.
Один з позитивних прикладів – оборонна синагога в Сатанові Хмельницької області. У 2011-му напівзруйновану 500-річну будівлю було передано обласній релігійній громаді. Сприяли цьому не тільки євреї, але й інші небайдужі політики і громадські діячі. Зараз там іде реставрація.
Зовсім інша ситуація з Бродською синагогою в Одесі – нині це будинок обласного держархіву. Голова Одеської релігійної громади прогресивного іудаїзму Віктор Зоніс не перший рік бореться за повернення святині у власність громади та її реставрацію.
«Будівля руйнується. Ще кілька років, і на її місці побудують черговий торговий центр», – обурюється Зоніс.
Одеська громада вже зібрала пожертвування на реставрацію храму і неодноразово зверталася до влади про передачу синагоги. Але на шляху іудеїв встала корупція.
«У нас в країні навіть якщо чиновнику запропонувати зробити щось хороше, він все одно попросить за це гроші», – нарікає активіст.
Бізнес від бога
Єврейського лобі як такого в Україні немає – великі бізнесмени якщо й лобіюють інтереси, то переважно свої, а не общинні. А ось славнозвісна взаємна підтримка в бізнесі дійсно існує.
«Першими моїми корпоративними клієнтами були саме єврейські бізнесмени, – згадує Пінтосевич. – Вони багато в чому хотіли мені допомогти, запрошували працювати тренером у свої бізнес-структури і дуже допомогли на зорі мого становлення».
Серед таких людей бізнес-тренер називає продюсера і рекламіста Арнольда Кременчуцького, президента банку Старокиївський Дмитра Віленського, віце-президента Українського союзу промисловців і підприємців Валерія Пекаря.
Характерні напрямки діяльності для євреїв – фінанси і будівництво, але представники нації працюють і в багатьох інших сферах. А в п'ятірці найбагатших людей України – троє євреїв: Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов і Віктор Пінчук. Як національній меншині вдалося стати ледь не більшістю в бізнес-середовищі?
«Ця закономірність помітна в усьому світі, не тільки в Україні, – відповідає на це питання Зісельс. – Швидше за все, це вироблена століттями утисків єврейського народу схильність докладати більше зусиль, ніж інші, щоб досягти успіху або просто вижити».
З цим твердженням погоджується рабин Асман, додаючи, що у його народу особлива місія і благословення Всевишнього, який їм допомагає. Інші успішні єврейські бізнесмени теж упевнені, що духовну силу і благословення від бога отримують ті підприємці, хто дотримується Тори і заповідей.
Пінтосевич наводить приклад Боголюбова, співвласника групи Приват.
«Саме бог допомагає йому в бізнесі, оскільки в першу чергу він є дуже релігійним євреєм, – пояснює він. – Я знаю безліч історій, коли бізнесмени дивом отримували у житті зелене світло саме тому, що вони релігійні. Боголюбов це теж знає і дуже допомагає єврейській громаді».
Бізнес-тренер наголошує, що, всупереч ще одному популярному стереотипу, синагога – це все ж місце для молитви, а не для ділових переговорів.
«Проте, оскільки євреї в основному зустрічаються в синагозі, то заразом обговорюють там і бізнес, – пояснює Пінтосевич. – Але не в самому молитовному залі».
Сам він вважає, що тільки завдяки божественному благословенню досяг успіху у справах. Пінтосевич згадує, як у віці 26 років потрапив у складну ситуацію в особистому житті та бізнесі й інтуїтивно прийшов до синагоги.
«Там мене навчили молитися, я почав виконувати те, чого чекає від мене бог, – згадує бізнес-тренер. – І він почав виконувати мої прохання. Така ось проста схема».
Дошка пошани
Відомі євреї сучасної України
Ігор Коломойський – губернатор Дніпропетровської області, співвласник групи Приват
Геннадій Боголюбов – співвласник групи Приват
Віктор Пінчук – співвласник групи EastOne, засновник PinchukArtCentre
Григорій Суркіс – віце-президент УЄФА
Ігор Суркіс – президент ФК Динамо (Київ)
Олександр Фельдман – співвласник концерну АВЕК
Геннадій Кернес – мер Харкова
Юхим Звягільський – співвласник ПАТ Шахта ім. Засядька
Вадим Рабинович – президент Всеукраїнського єврейського конгресу
Олександр Роднянський – продюсер
Володимир Зеленський – керівник студії Квартал 95
Олександр Ройтбурд – художник
Вимушена скромність
Єврейські архітектурні пам'ятники в Україні
Синагоги України, особливо в маленьких містечках, часто розкішшю не вражають. Справа не у відсутності у євреїв художнього смаку: влада жорстко обмежувала їх у будівництві святинь – синагога у жодному разі не мала бути вищою і красивішою за сусідній християнський храм.
Такі скромні споруди найкраще шукати на Поділлі – наприклад у Шаргороді і Бершаді (Вінницька обл.), Гусятині (Тернопільська обл.), Сатанові (Хмельницька обл.). Багато святинь було зруйновано, а уцілілим довелося приховувати свою «п'яту графу». Київська синагога Бродського була ляльковим театром, харківська Бейт-Менахем належала спортивному товариству Спартак.
Цікаві і єврейські кіркути (кладовища) зі склепами і мацевами (надгробками). Одне з найбільших кладовищ із синагогою, Бейт-Кадішим, є у Чернівцях. Менші кіркути можна знайти в найнесподіваніших місцях – наприклад, в Городищі Черкаської області могильні плити лежать прямо біля траси Київ – Дніпропетровськ.
***
Цей матеріал опублікований в № 26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.