Корреспондент: Веселий сепаратист. Відомий закарпатець Павло Чучка знайшов свій рецепт подолання сепаратизму
Знавець усіх слов'янських мов і автор Словника сепаратиста Павло Чучка робить все можливе, щоб національне різноманіття Закарпаття було туристичною фішкою, а не геополітичною проблемою, пише Діана Єрьоменко у №26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року.
Словник сепаратиста – маленька синя книжечка. На її обкладинці красується стилізована квітка: серединка – герб Закарпаття з ведмедем, пелюстки – державні прапори України та чотирьох країн, з якими межує область. При цьому українська пелюстка за розмірами не більше і не менше закордонних.
Ні, Закарпаття не стало черговою «народною республікою». Автор ідеї і словника, і квітки ужгородець Павло Чучка – не озброєним до зубів бойовик, а добродушний «вуйко». Квітку, туристичний символ регіону, він придумав у 2011 році під час перебування головою депутатської комісії з розвитку туризму і міжнародного співробітництва Ужгородської міськради.
А синя книжечка – це всього лише «українсько-український словник незрозумілих слів, уживаних українцями західних районів Закарпаття». На місцевий діалект автор переклав навіть Бородино (Повіджте, вуйку, ци не задарь ...) і Наша Таня громко плачет. Переклади далися йому неважко: ужгородець знає десятки мов, у тому числі всі 14 слов'янських.
Чучка – типовий закарпатець. «Моя бабця – сербка, її сім'я прийшла сюди з-під Татр, батько – українець», – розповідає він. Прізвище – угорське, перекладається як «качан». Ну а любов до етнографії та філології він успадкував від свого батька, теж Павла Чучки, шанованого в Закарпатті професора і громадського діяча.
Нашого героя можна представляти по-різному: етнограф, ресторатор, меценат, письменник, гуморист, політик. Втім, політичний статус допомагає далеко не завжди: депутат Ужгородської міськради зізнається, що свої найуспішніші проекти реалізував сам – на офіційному рівні багато його ініціатив постійно блокувалося правлячою більшістю.
Окрім серйозних справ, на кшталт ремонту стадіону чи проведення водогону на кладовищі, в активі Чучки – маса проектів з гумором. Він проводив велосипедні змагання Tour de Bar (від назви рідного села Баранинці), організовував фестиваль гумору Карпатський словоблуд, написав Вичурки по-баранинські – смішні вірші на закарпатському діалекті.
Гумор – не просто розвага, а стратегічно важливий продукт для Закарпаття. Там живуть люди десятків національностей – якщо занадто серйозно ставитися до різниці поглядів, традицій і мов, обстановка може загостритися.
Своя Європа
На запитання про сепаратистські настрої в регіоні Чучка відповідає: «Тут більше розмов, ніж настроїв». Він запевняє: бажання місцевих русинів увійти до складу Росії – не більше ніж міф, створений пропагандою. «Ми самі себе називали руснаками, – пояснює етнограф. – А русинами називали ті державники, які хотіли відокремити нас від України».
Наприклад, русофільство підтримувала чехословацька влада в 1920-30-тих роках. «Адже коли народ тягнеться до Достоєвського або Пушкіна – це не страшно, – каже Чучка. – Страшно, коли вони будуть тягнутися до Шевченка, Франка чи Стефаника – бо це близько».
Втім, ґрунт для сепаратизму тут все таки є. Злітна смуга ужгородського аеропорту впирається в кордон зі Словаччиною, при цьому до Києва звідси – 800 км, а до Донецька – 1.400 км. «Для закарпатців центрами завжди були Будапешт, Прага, Відень – але не Київ», – проводить Чучка екскурс в історію краю.
Угорських паспортів у регіоні набагато більше, ніж етнічних угорців: знайти «потрібне» коріння жителю багатонаціональної області нескладно, а ксива дає можливість безперешкодно їздити до Європи. Наш співрозмовник везе нас на екскурсію до кордону, по дорозі помічаємо безліч автомобілів з номерами Євросоюзу.
«Це все машини ужгородців, – каже наш гід. – Щоб їздити на такій, потрібно раз на п'ять днів перетинати кордон. Так що ми давно в європейській спільноті – живемо, як у хаті без дверей».
Але прагнення до Європи – не означає сепаратизм. Щоб наочно показати це, Чучка відкрив заклад Деца у нотаря – з місцевого діалекту назву можна перекласти як «Сто грам у нотаріуса». Це і корчма, й етнографічний музей, і розсадник специфічного гумору. Так, на тутешньому Кладовищі задніх перспектив «спочивають» чесний журналіст, добрий сусід Росія, ідеали Майдану (ще першого, помаранчевого).
Незважаючи на легковажність, ресторан несе високу місію об'єднання культур – це відображено і в кухні, і в одязі, і, звичайно ж, у настроях офіціантів. Ерік Вегеш кілька років працював у пекарні в Італії. «Ця країна теж неоднорідна, – розповідає він. – Наприклад, неаполітанців не дуже полюбляють у Римі та Мілані, їх вважають честолюбними і невихованими. Але ніде не доходить до конфліктів».
Його колега Антуанетта Грабар – правнучка губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара. Вона – наполовину угорка, наполовину словачка, але й себе, і Закарпаття асоціює з Україною. «Ні Угорщина, ні Словаччина не заберуть собі Закарпаття, – впевнена вона. – За кордоном люди відповідальні, вони не хочуть заварухи».
Дружбу народів ресторатор підтримує і за межами своєї корчми. На посаді депутата він придумав проводити в Ужгороді Дні добросусідства – фестивалі культури різних народів, що населяють Закарпаття. Такі заходи вже відбулися спільно з Чехією та Угорщиною.
Почути Закарпаття
Спокій у регіоні зовсім не означає відсутність проблем. Чучка наголошує: як і Донбас, Закарпаття теж чекає від влади більшої уваги. «Дайте безвізовий режим, зробіть широкосмуговий рух через кордон, щоб не було пробок», – перераховує етнограф вимоги земляків.
Всупереч стереотипам про жителів українського заходу, ужгородець насторожено ставиться до євроінтеграційних прагнень України. На його думку, у разі інтеграції в ЄС українське виробництво буде витіснене з ринку. «Все, що нам потрібно – вільна економічна зона, щоб тут могли розмістити свої інвестиції західні країни», – вважає він.
Чучка: Все, що Україні потрібно – вільна економічна зона з ЄС, щоб тут могли розмістити свої інвестиції західні країни
А ось популярну нині ідею децентралізації влади Чучка повністю підтримує: нинішню модель державного устрою він вважає радянською й неефективною. «Для нормального розвитку необхідна здорова конкуренція між регіонами, дух змагання», – зазначає він.
Адже Закарпаття відрізняється не тільки від Донбасу чи Полтавщини – навіть самі місцеві жителі ділять себе на людей «з полонини» і горців-гуцулів. Ну а взаємні жарти мешканців Галичини та Закарпаття – звична річ. Наприклад, Чучка кинув виклик львів'янам напередодні 300-річчя їхнього пива 1715, яке вважається першим пивом на території України. На стіні його ресторану красується старіша дата – 1701.
Саме цього року князь Трансільванії Ференц II Ракоці в Мукачевому заснував пивоварню, яка успішно працювала, поки князь не зазнав поразки у війні і був змушений тікати з рідного краю. «За легендою, один тутешній працівник, якого вигнали за недобросовісну працю, виїхав до Львова і там заснував пивоварню у 1715 році», – посміхається у вуса ресторатор.
Хоча це тільки зовні здається, що війна на сході ніяк не відбилася на закарпатцях. Та й образ аполітичних горян, у яких «хата скраю» – теж стереотип.
Щоб показати це, Чучка відкрив у своїй корчмі зал, присвячений Ференцу II Ракоці. На стінах залу написані 500 імен – це жителі 93 сіл Закарпаття, які брали участь у повстанні проти Австрії, піднятому угорським воєводою на початку XVIII століття. Тоді з військами Габсбургів боролися чехи, угорці, українці.
«Це все одно, що сьогодні підняти повстання проти США, – проводить історичну паралель етнограф. – А для жителів краю воно мало такі самі наслідки, як Перша світова війна – з 18 чоловіків у рідне село повернувся один». За виявлену мужність Ракоці тоді назвав закарпатців gens fidellissima – найвідданішим народом.
«Це приклад самоорганізації, коли проти зовнішнього ворога, який забирає твоє, піднялися всі, – каже Чучка. – Тому наші люди ходили за варягами, за австріяками, а потім і за совєтами. Зараз багато хто вважає, що і за Києвом підемо».
Саме в самоорганізації Чучка бачить вирішення нинішніх проблем України. Адже головний ворог – не форма державного устрою, а свідомість людей
Саме в самоорганізації він бачить вирішення нинішніх проблем України. Адже головний ворог – не форма державного устрою, а свідомість людей.
«Більшість українців – раби за психологією. Раб ніколи не мріє стати начальником, для нього начальник – це завжди чужий», – констатує Чучка. Але він вірить, що нинішні непрості події допоможуть співвітчизникам виростити «політичні ікла» і прискорити зміни.
«Вручення своєї долі монарху або президенту вже не буде», – сподівається він.
***
Цей матеріал опубліковано в № 26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.