Корреспондент: Кримський кінороб. Інтерв’ю з режисером фільму Хайтарма Ахтемом Сейтаблаєвим

Кримськотатарський режисер Ахтем Сейтаблаєв розповів Корреспонденту про те, як копродукція може допомогти українському кіно, і зізнався, що сподівається на повернення Криму Україні, пише Анна Давидова у №27 видання від 11 липня 2014 року.

Ахтем Сейтаблаєв вибрав символічне місце для зустрічі – ресторан Крим на Майдані. Цей Крим єдиний, який він може собі дозволити: за словами режисера, зараз поїздка на рідній півострів може обернутися для нього проблемами.

Підстави для побоювань є: у травні 2013-го прем'єра його фільму Хайтарма про депортацію кримських татар спровокувала скандал. Генконсул РФ в Сімферополі Володимир Андреєв заявив, що фільм «спотворює правду про Велику вітчизняну війну», оскільки не відображає «тему колабораціонізму і пособництва окупантам».

Ці слова викликали хвилю протестів з боку кримських татар і призвели до відкликання дипломата. Пізніше Хайтарму за рекомендацією МЗС РФ також прибрали з конкурсної програми Казанського міжнародного фестивалю мусульманського кіно. Проте нещодавно картина була названа Найкращим фільмом країн СНД і Балтії і здобула престижну російську кінопремію Ніка.

- У квітні багатьох здивувало ваше рішення їхати на вручення Ніки ...

- Так, воно далося нелегко. Ключову роль зіграло те, що президентом Ніки є [кінорежисер] Андрій Кончаловський, який одним з перших представників російської культурної еліти максимально чітко висловив негативне ставлення до анексії Криму. Того вечора в залі Театру оперети в Москві зібралися люди певної громадянської та людської позиції. Я був здивований, коли почув ті слова підтримки, які вимовляли чудовий артист Олександр Філіппенко і ведучий Ніки [кінорежисер] Юлій Гусман. Та практично всі, хто виступав!

- А на Московський кінофестиваль, президент якого, брат Кончаловського Микита Михалков, займає протилежну політичну позицію, вас не кликали?

- Ні. Але ми й самі не подавали заявку. Хоча вважаю, що якщо запросили український фільм – наприклад такий непростий, як Брати. Остання сповідь, – то, напевно, потрібно брати участь. [Стрічка Вікторії Трофименко про двох братів, які не розмовляли один з одним 40 років, на Московському міжнародному кінофестивалі (ММКФ) була відзначена двома призами.] Якщо є можливість за допомогою кіно прокричати на такому майданчику про свій біль, надії, неприйняття того, що відбувається, то це гідно поваги.

- У 2012 році ваші Чемпіони з підворіття, засновані на реальній історії – перемозі української команди на чемпіонаті світу з футболу для бездомних, – виграли національний конкурс Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ). Зараз ви член журі. Як вам у новій ролі?

- Професія режисера чудова тим, що не має стелі для самоосвіти і передбачає постійну роботу над собою. Я тверезо ставлюся до себе і тому запрошення в журі розглядаю як аванс досить молодому режисерові. Моє завдання – допомогти колегам, які представлятимуть свої фільми, зміцнитися у вірі та бажанні знімати кіно. Один мій учитель казав, що артист виховується на успіху. І мені б хотілося, щоб ОМКФ був дуже хорошим стартовим майданчиком.

- Ще один лауреат ОМКФ-2012 – автор Гамера, кримчанин Олег Сенцов, у травні заарештований російською ФСБ за звинуваченням у тероризмі. Звільнити українського режисера закликає вся світова кіногромадськість, включаючи навіть керівника ММКФ Микиту Михалкова. Ваш голос теж у цьому хорі.

- Так, я намагаюся в кожному інтерв'ю говорити про Олега. По-перше, ми громадяни однієї країни. По-друге, знайомі особисто – саме на тому фестивалі й зустрілися. У мене склалося відчуття, що він, перш за все, людина, яка любить свою землю, своїх дітей. Любить знімати кіно – настільки, що того самого Гамера зробив практично за свої гроші, щось близько $ 20 тис. Олег зовсім не терорист.

- Зараз ви не в'їжджаєте до Криму, щоб не повторити долю Сенцова. У вас там залишилися родичі?

- Звичайно. У мене дуже великий рід, близько 400 осіб. Я був там 26-27 лютого. І перший поклик – постаратися вивезти всіх. Але близькі сказали, що ніхто їхати не збирається: не для цього ми, кримські татари, туди так довго поверталися. Я сам живу в Києві вже десять років. Переїхав, бо хотів зростати в кар'єрному плані: я за освітою театральний режисер і актор, а у 2004-му в моє життя щільно ввійшло кіно і телебачення. Зараз мені набагато легше, ніж рідним, але я кожен день на зв'язку з Кримом.

- Ви називали півострів «заповідником комунізму». Чому він таким став? Україна дійсно нічого для нього не робила?

- Я б так не казав. Швидше персоніфікував би: центральна влада, що містилася в Києві. Вона, на жаль, нічого не робила не тільки для Криму. Вона взагалі ні для кого нічого не робила, крім себе коханої. 23 роки країну фактично розкрадали. Є надія, що через останні трагічні події відносини між центром і регіонами кардинально зміняться. Інакше не буде нічого з того, про що ми всі мріємо. Ми ж мріємо про соціальні ліфти, про демократичну країну, про верховенство права, про майбутнє для своїх дітей?

Якщо говорити про Крим, то він, за статистикою, «найбільш старий» регіон України: там з 2,25 млн населення близько 700 тис. – люди пенсійного віку. Ще за часів СРСР Крим – це була почесна пенсія для партійного апарату, КДБ, військових. Другий момент – давня, ще з тих часів, традиція дивитися російські телеканали. Третій – бездумна політика попередніх президентів [України], коли в переважно російськомовних регіонах діяли, як слон у посудній лавці. Адже, за законом фізики, чим сильніший тиск, тим потворніший опір.

Хоча інша крайність – говорити про утиски в Криму російської мови. Це просто брехня – безпардонна, на рівні геббельсівської пропаганди. Із понад 600 шкіл у Криму лише 15 або 17 були з українською мовою навчання, ще чотири – з кримськотатарською, а решта – російськомовні.

- При цьому багато кримських татар чудово розмовляють українською.

- Просто потрібно мати бажання її вивчати і потребу відчувати себе частиною цілого. Переважна більшість кримських татар відчувають себе громадянами України. Це генетична пам'ять: у взаєминах наших народів були не тільки конфліктні моменти – було і сусідство, партнерство, разом ми перемагали. Наші культури давно переплелися. І ще важливо розуміти: контакти з офіційним Кремлем як мінімум протягом останніх 300 років нічим хорошим для кримських татар не закінчувалися.

Хоча у мене багато питань про те, яка все таки державна політика України щодо Криму. Наприклад, недавно хлопчина – кримський татарин, який закінчив дев'ятий клас, захотів навчатися на бюджеті в Києві. І керівник навчального закладу обґрунтовано поставив запитання: «А далі як? Адже через два-три роки, отримуючи паспорт, ти станеш громадянином іншої країни».

Нам важливо для себе вирішити: ті діти, яких змусили прийняти громадянство РФ, але при цьому вони хочуть вчитися в Україні, – ми їм відмовимо або зробимо все, щоб вони, наше майбутнє, були якомога сильніше інтегровані в українське суспільство? Щоб після закінчення навчання людина прийняла для себе рішення: відмовитися від російського громадянства і стати громадянином України чи ні. Навіть якщо вона повернеться до Криму, то, відучившись тут три-п'ять років, вона вже українець у душі.

Одне з недавніх стратегічно вірних рішень – можливість для студентів, учнів у Криму навіть на контрактній основі, перевестися на бюджет на материкову Україну. Чудово! А що робити з тими, хто зараз закінчує школу? Ці діти бачать себе громадянами України.

- Вашу Хайтарму показували у дитячих таборах толерантності, організованих за підтримки фонду американського кінорежисера Стівена Спілберга Шоа. Кажуть, її хочуть включити у шкільну програму?

- Організатори табору звернулися з цією ініціативою до Міністерства освіти. Якщо ідея знайде підтримку, то для мене це буде нагорода, про яку можна тільки мріяти. Чим більше молоді люди різних народів будуть дізнаватися один про одного, тим краще. Адже саме на базі незнання здійснюється дуже багато страшних речей.

- Нещодавно ви анонсували фільм про кримську татарку, яка під час Голокосту врятувала 88 дітей євреїв ...

- Уже готовий сценарій. Це документальна історія про Саїду Арифову. Але образ вийшов збірний – є ще чимало подібних фактів. Для мене це спроба розповісти про модель ідеального людського співжиття, де все одно, якої ти національності, до якої релігії належиш. Найголовніше, що ти людина, яка потребує надії, допомоги, співчуття і захисту. Це історія про Матір з великої літери. І про дітей.

- Також ви збиралися робити ще один проект, зйомки якого планувалися на 2015-й у Криму.

- Навряд чи українській знімальній групі тепер дозволять знімати там непросту картину, яка дуже зав'язана на Криму. Вона про Аліма Айдамака, історичного персонажа початку XIX століття, такого собі Робіна Гуда. Але історія об'ємніша, ніж просто життєвий шлях людини, яка повстала проти багатих і підтримувала бідних. Вона ще й про те, що коли представники еліти роз'єднані, у народу практично немає майбутнього. Тема стара як світ і завжди актуальна. Особливо зараз.

- Можна зняти не в Криму?

- Сьогодні вихід – копродукція. Наприклад, Грузія: ландшафт дуже схожий з кримським. І, як мені здається, представники цієї країни зацікавлені брати участь у таких проектах.

- Ваші фільми ґрунтуються на реальних подіях. Принципово не беретеся за вигадані сюжети?

- Якщо зустрічаєшся з настільки цікавим, емоційним і повчальним життєвим фактажем, то це великий успіх. Але я не заперечую можливість зняти цілком вигадану історію. Мрію зняти казку.

- Про що?

- Про дуже молоду людину, років до 14. Вона думала, що багатство – це єдине, заради чого варто жити. На шляху до нього вона робить багато непорядних вчинків і, опустившись на саме дно, стає схожою на тих людей, які вселили їй цю ідею фікс, змусивши забути про дружбу, любов, взаємодопомогу ... Але хеппі-енд буде обов'язково.

Казка є хорошою тим, що в ній добро завжди перемагає зло. І в неї дуже вимогливий глядач. Якщо дітям нудно, вони «голосують» жуйками, рогатками, шумом у залі. Як театральному актору мені добре відомо: школярів, особливо до сьомого-восьмого класу, на полові не проведеш. Коли їх не тримає те, що відбувається на сцені, це катастрофа. Створити цікаву казку – це виклик.

- Своїм дітям казки розповідаєте?

- Ще б пак – у мене ж їх четверо. Та й дружина любить говорити: «Вас на акторському п'ять років вчили розповідати казки!».

- У житті, на відміну від казок, щасливий кінець буває не завжди. Ви вірите у повернення Криму Україні?

- Судячи з того, як з 24-тим ступенем стурбованості нас підтримують ті, хто зобов'язався зберігати територіальну цілісність України, надії на політиків не так багато. Хоча я впевнений, що санкції і постійне акцентування на тому, що Крим – це тимчасово окупована територія, абсолютно необхідні. Так само як донесення до кримчан і жителів Донбасу інформації про зміни в кращий бік, які відбуваються в Україні. А вони зобов'язані відбуватися, інакше у нас просто не буде країни. За таких умов – так, напевно, є надія, що все повернеться на круги своя.

- Коли?

- Хотілося б, щоб прямо завтра. Але ми ж розуміємо, що так не буде. Я дуже сподіваюся, що це три-п'ять років. Якщо говорити цілком серйозно, то найміцніший мій фундамент – це просто віра. Знаєте, 2014 років тому, напевно, було не так багато людей, які в Страсну п'ятницю вірили, що на третій день Ісус воскресне. Але були й ті, хто вірив.

- Ви вірите завжди?

- Звичайно. А інакше як жити?

***

Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 11 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.