Корреспондент: Своє чуже місто. Один день з життя Донецька

Корреспондент продовжує публікувати історії очевидців подій і жителів міст, що опинилися в зоні АТО, в рамках проекту Війна очима Корреспондента. На прохання видання донецький журналіст Раміль Замдиханов розповів про один день життя в столиці Донбасу. Матеріал розміщено у №29 видання від 25 липня 2014 року.

Прокидаюся від звуку газонокосарки. Незнайома квартира. Чужий район. Незвичний вигляд з вікна. Ночую тут уперше. Зі свого району довелося переїхати через бомбардування. Або обстрілу. Не знаю, як правильно сказати, щоб не зійти за профана. Людина на міні-тракторі їздить по газону, залишаючи за собою стрічку акуратно підстриженої трави.

Я думаю про те, що їй, як і мені, напевно, теж було страшно прокидатися, але вона встала години дві тому, коли ще було темно. Пішла на роботу і тепер ось виписує на газоні складні піруети, об'їжджаючи деревця та кущі. Думаю про це, і стає легше.

Цікаво – заради чого вона ризикує, скільки отримує? Напевно, набагато менше того хлопця в інтернеті, який сказав вчора, що населення Донбасу саме винне в тому, що відбувається і тому його анітрохи не шкода. Навіть якщо вб'ють.

Прокидатися дійсно страшно. Вірніше, неприємно. Як після пиятики або скандалу, коли через хвилину після пробудження приходить усвідомлення реальності. Згадуєш, що все це по-справжньому. І війна тобі не сниться, а саме навпаки. Снився мир. Але його немає.

Крім пробуджень інше неприємне на цій війні – працювати приватним інформаційним агентством. Причому не зі своєї волі, а так, через обставини, що склалися. Це коли тобі дзвонять або пишуть численні знайомі з різних кінців земної кулі і запитують: "Розповідай, що там у вас?".

Розповісти загалом нескладно, всю фабулу можна вмістити в кілька непристойних слів. Але коли раз за разом, то стомлює. Ще гірше, коли цікавляться, коли це закінчиться і чим. Не знаю, ну звідки мені знати. Сьогодні мені здається, що це не закінчиться ніколи, якщо вже почалося. Але це нерви і втома. Втома від порожнечі.

Говорити про те, що Донецьк спорожнів і завмер, стало вже загальноприйнятим. Колись замерз і перетворився на брилу льоду Ніагарський водоспад. Подивитися на це видовище приїжджало досить багато народу. Дивно, але в сьогоднішній Донецьк не прагнуть натовпи туристів. А даремно – рідкісне видовище.

Тим, хто зуміє його пережити, безумовно буде чим похвалитися перед співрозмовниками. "А пам'ятаєте Донецьк?" – "Так, як мені не пам'ятати! Я там саме жив у ці дні". І далі приголомшити слухачів парою невигаданих історій для посилення ефекту.

Почати можна з розповіді про черги біля одного магазину спорттоварів, який перед евакуацією влаштував щедрий розпродаж. Мінус 70% – це вічні цінності навіть у воєнний час. А може, саме під час війни дуже доречно купити спортивний костюм менш ніж за півціни? Певний трофей, але на взаємовигідних умовах. Цікаво, придумають анекдот, що у війну кеди були за талонами та батьки віддавали дітям свою порцію?

Або згадати про мережу кав'ярень, яка так і не встигла більш-менш попрацювати. Закрилися – чи то через брак відвідувачів, чи то просто стало лячно. А може, відчули свою стилістичну недоречність. Навколо наводчики, коригувальники, стрілки. І раптом – баріста. Смішно.

Поїхали, не витримавши конкуренції. А wi-fi залишили включеним. Напевно, у них це називається "підвішений wi-fi"? Швидше, просто забули. Їдучи, обов'язково що-небудь забудеш, а потім станеш себе втішати: це до повернення, гарна прикмета.

Розповісти про те, як, повернувшись серед білого дня додому, зустрів біля під'їзду мікроавтобус з великокаліберним кулеметом на даху, зенітну гармату і відділення автоматників. І сусіда, який обдурив, що зенітку встановлюватимуть на дах будинку.

Усвідомив, що буде правильно на якийсь час перевезти дружину і дітей в інше місце. Ось прямо зараз! Негайно!! Бігом! І на своє здивування виявив, що трьох дітей можна дуже організовано одягнути і зібрати за лічені хвилини. А адже в мирний час на це зазвичай ішла вічність. Втім, ті хвилини теж вічність – так вони відчувалися. Правим був Альберт Ейнштейн: все є відносним.

Потім пишеш у Facebook: "Провів навчальну евакуацію". І твій пост лайкають, думаючи, що ви і справді вирішили потренуватися в добрій та корисній справі.

- Ух ти! Скотіш фолд! – каже мені людина з автоматом у руках, в сонцезахисних окулярах, яка підпирає двері мого під'їзду. Вона бачить мого кота, якого я перевожу в іншу квартиру в інший район. У людини несподівано розважливі інтонації: – Як звуть красеня? Скільки років?

- Скоро десять, але хворіє хронічно, бідолаха, – відповідаю я і ловлю себе на думці, що наша бесіда нагадує мені діалог двох осіб, які страждають на ревматизм в одному з оповідань О'Генрі. – Нирки. Постійно лікуємо.

- Так, це порода така. Нирки у них – слабке місце, – відповідає мені людина, поки я роздивляюся підствольник його Калашникова. – У мене теж такий був, і та сама проблема. Не годуйте сухим кормом, від нього вся біда. Тільки натура. Але потім переучувати важко, якщо із самого початку привчили до сухого.

Я зітхаю. Мені не знати?!

- А що ви тут охороняєте, чи небезпечно виходити?

- Не переживайте. Ми тут ненадовго. Хвилин десять – і поїдемо. Зустріч. Небезпечного нічого.

- Все місто оточене артилерією. Через два дні почнеться обстріл, –  без особливого бажання підтримав розмову інший. – Якщо є можливість поїхати – їдьте.

Не обдурив.

Головне питання, яке задають собі донеччани в ці дні: хто їх обстрілює? Варіантів відповіді рівно два. Прихильників тієї та іншої версій вистачає. Аргументи у кожної сторони залізобетонні, як блокпост. Ймовірні підозрювані свою причетність до обстрілу міста заперечують геть чисто. І так переконливо, що впевнений: попроси їх пройти детектор брехні – пройдуть легко. Але від цього не легше. Не легше взагалі.

Ще пояснюють люди здалеку: "Ми точно знаємо, що це не ...". Здалеку взагалі краще знають про те, що тут у нас відбувається, до цього тут вже звикли.

... Того дня артилерія запрацювала о п'ятій ранку. Рівно о п'ятій. "Хоч годинник перевіряй" – написав хтось у Facebook. Було незвично гучно, але з думкою про те, що лінія фронту наближається до міста, змиритися довелося давно. Того дня незвично гучно, незвично близько, але все одно ще далеко. Отже, не сьогодні.

Про те, що все-таки сьогодні, стало зрозуміло, коли у вікно ввірвався звук реактивних снарядів, що пролітали над будинком: "Ввввввук! Ввввввук! ". Перебігаємо на сусідній бік і бачимо в інше вікно, як горить від вибухів приватний сектор біля залізничного вокзалу. Ще півхвилини – і сизі хмарки піднялися над мікрорайоном. Війна. Тепер уже без варіантів.

Того дня загинуло п'ять мирних жителів. Більше десятка поранені. Про це майже відразу написали інтернет-видання з Києва. Колишні донецькі інтернет-видання, які тепер "з Києва". Звідти тепер повідомляють головні новини міста, і цей факт викликає глухе роздратування у багатьох тих, хто залишився в Донецьку.

Причини роздратування можна знайти і пояснити, але схоже заняття півроку тому вже призвело до того, що зараз відбувається навколо, тому краще не треба.

- Знаєте, що головне в лікуванні сифілісу? – запитував досвідчений лікар. І сам же відповідав:

- Не розчісувати.

... Наступного дня після першого серйозного обстрілу житлових кварталів місто поступово приходило до тями. Магазини, принаймні ті, де хліб і молоко, відчинилися. Навіть той, біля якого розірвався снаряд. До речі, асортимент в супермаркетах – як у мирний час, місто не голодує. Поки що.

Сайт міського голови повідомив, що транспортне сполучення до залізничного вокзалу відновлено. Або мені здалося, але за кермом тролейбусів в місті нині переважно чоловіки.

А ось лютих контролерів, цієї незмивної ганьби Донецька з минулого, якось раптом не стало. Але пасажири все одно компостують талончики в електронних компостерах, і ті діловито дзижчать, видруковуючи дату і час поїздки.

Першого разу такі розумні штуки, які сильно відрізняються від звичних радянських "дироколів", я побачив у Кракові років десять тому. Тоді я був майже впевнений, що в Донецьку їх не буде ніколи. Треба ж – помилився. Сьогодні між Краковом і Донецьком знову безодня.

І якби тільки між ними.

***

Цей матеріал опублікований в № 29 журналу Корреспондент від 25 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.