Корреспондент: Повістка на схід. Як проходить третя хвиля мобілізації
Труба мобілізації кличе на війну запасників, які давно забули про армію. Багатьом з мобілізованих належить заради обов’язку вийти із зони комфорту і перервати кар'єру, пише Сергій Одаренко у №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року.
Вранці біля столичного військкомату на вул. Волкова товпиться пара десятків чоловіків різного віку з повістками в руках. Вони прийшли на призовний пункт у рамках чергової хвилі часткової мобілізації, згідно з якою в армію повинні бути призвані із запасу рядові віком до 40 років, офіцери і сержанти до 45 років, а також вищий офіцерський склад до 60 років.
29-річний викладач англійської Володимир Кияниця, який прибув на призовний пункт у супроводі групи підтримки – дружини і маленької доньки, готовий хоч завтра приміряти на себе армійську амуніцію. В роду у киянина всі чоловіки починаючи з прадіда були військовими, сам він пройшов військову кафедру. Його дружина, хоч і переживає за чоловіка, але обіцяє не перекривати дорогу, якщо Кияницю відправлять у зону АТО.
Втім, чи загрожує йому і решті мобілізованих така доля, вони поки що не знають. Сьогодні в Україні близько 1 млн чоловіків, потенційно придатних для участі в боях на сході, але, за словами спікера інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрія Лисенка, необхідність є лише в десятій частини з них.
Перш за все в зону АТО є шанс потрапити у тих рядових і офіцерів запасу, хто проходив службу в десантних і спеціальних військах, уточнює Володимир Кидань, військовий комісар Києва. Решту призивають до лав армії, що воює, відповідно до заявок від військових частин на конкретні армійські спеціальності.
«Ми аналізуємо, скільки і яких фахівців їм не вистачає чи потрібно замінити, а потім призиваємо тих, хто має відповідний військово-обліковий запис», – пояснює воєнком.
Саме з цієї причини багатьом добровольцям, які самі напрошуються, щоб їх призвали в зону АТО, у військкоматі відмовляють – у тих випадках, якщо в їхній спеціалізації немає необхідності.
Однак чимало й тих запасників, хто зовсім не горить бажанням потрапити в райони бойових дій.
«Я не хочу вбивати! – вигукує механік Юрій Ремський, який у 1990-х відслужив водієм у ВПС, для якого повістка стала повною несподіванкою. – От і начальник мій каже, мовляв, дурень, що відгукнувся на призов. Але хіба у мене був вибір? В тюрму потім, чи що?"
Згідно з українським законодавством за ухилення від мобілізації можна потрапити за ґрати на термін від двох до п'яти років. Щоправда, випадків судових розглядів поки що небагато. За інформацією Генеральної прокуратури України, за сім місяців поточного року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань набралося лише 680 правопорушень з ухилення від служби. За результатами досудового розслідування лише 24 з них направили до суду.
Знову в армії
Вадим Радучич, слюсар шостої київської теплоелектроцентралі, десять років тому служив в автомобільних військах – ремонтував танкові тягачі. Після армії шість років пропрацював в Київенерго на великоваговому крані. Такі навички у військкоматі називають незамінною знахідкою.
«Забирають [в зону АТО] з руками і ногами, вже і всі необхідні документи оформили», – посміхається і зітхає одночасно Радучич.
Сьогодні йому залишилося здати аналіз крові і флюорографію. І навіть учбову частину не потрібно проходити, оскільки свою військову спеціальність він і так знає на п'ять.
«Що я, забув, як ремонтувати техніку?! – риторично запитує мобілізований. – Я і сьогодні можу із заплющеними очима зібрати той самий танковий тягач».
Радучич не приховує, що насправді дуже боїться: вже через тиждень він може опинитися в зоні бойових дій.
«Тільки в дурнів немає страху», – заспокоює він себе, а заразом і свою дружину.
Втім, якщо її чоловіка і відправлять на передову, то не відразу: Радучичу, як і решті, доведеться пройти місячний курс навчання діям на фронті.
За словами Киданя, з людей без високої кваліфікації можна швидко підготувати, приміром, кулеметника, але поки що в них немає особливої потреби. Зате є потреба в хороших фахівцях.
Менеджер у сфері телекомунікацій Тарас, який не побажав назвати своє прізвище, на військовій кафедрі при університеті вивчав горезвісні зенітні ракетні комплекси Бук. Сьогодні його знання стали військкомату в нагоді.
А 35-річний водій Леонід Павлов служив у будбаті.
«Півтора роки поли мив», – крутячи в руках зім’яту повістку, він дивується, яким чином його «знання» зараз можуть знадобитися на передовій.
Призовник жартує, що у цивільному житті професійно грає в страйкбол, – мовляв, у військкоматі пронюхали про його хобі і вирішили зробити з нього снайпера.
«Дружина переживає, але каже, якщо треба – йди. І піду – мої друзі вже давно в зоні АТО, а багато хто навіть встиг повернутися. Деякі – частинами ... », – каже батько п'ятирічної дитини.
На роботі до його повістки поставилися з розумінням, розповідає Павлов, і навіть обіцяли в разі чого допомогти грошима. А ось Артема Кулика, інженера з автоматизованих систем керування технологічним процесом, роботодавець відпускати на війну не хоче.
«Таких фахівців, як я, важко знайти», – без удаваної скромності хвалить себе Кулик.
Але в цьому, на його погляд, є свій плюс: більше шансів, що після служби за ним залишиться робоче місце.
Іншому мобілізованому, директору однієї зі столичних фінансових компаній Олександру Грачову, потрібно буде шукати собі заміну самостійно.
«Якщо скажуть з'явитися на збори, доведеться передати керівництво фірмою довіреній особі», – спантеличений він.
Ще в період першої хвилі мобілізації змінив кабінет на бліндаж депутат Київради Кирило Слободянюк з партії ДемАльянс. Сьогодні він несе службу у 12-му батальйоні. Переважно сидить на блокпосту і перевіряє документи, але кілька разів потрапляв у перестрілку, про що повідомляв у Facebook. А недавно повістку отримав і його однопартієць Василь Гацько, який вже пройшов медкомісію і чекає подальших розпоряджень військкомату.
Тим часом їхні колеги з Верховної Ради живуть як у Христа за пазухою – за законом вони не можуть бути мобілізовані.
Тим часом кожен військкомат сьогодні приймає на день від 50 до 100 призовників. Вони проходять спочатку поверхневий медогляд, і частину з них закріплюють за самообороною за місцем проживання на випадок загальної мобілізації.
Тих, хто успішно пройшов медкомісію, і володарів затребуваних спеціальностей відправляють на збірні пункти. Тих, хто взагалі не служив в армії, сьогодні також викликають у військкомати за повістками, але тільки для того, щоб перевірити їхній стан здоров'я і взяти на контроль на випадок загальної мобілізації.
Нинішній етап мобілізації проводиться з 24 липня по 6 вересня, і, судячи з планів Міноборони, буде неостаннім. Нову хвилю оголосять у разі повномасштабного іноземного вторгнення і бойових дій по всій Україні.
Тоді, крім чоловіків-запасників, будуть призвані військовозобов'язані жінки (польові лікарі та технічні спеціалісти), а також ті, хто не служив в армії, але не має «білого квитка». Наступної ж хвилі заберуть усіх, хто тільки може тримати в руках зброю або підносити боєприпаси.
Мобілізація в поточному режимі проводиться й у військкоматах на звільнених від незаконних збройних формувань територіях Донецької та Луганської областей. Причому сьогодні туди приходить чимало добровольців, констатує прес-служба Міноборони. І якщо в мирній частині країни воєнкоми воліють брати насамперед цінних фахівців, то в зоні АТО – добровольців.
Найбільш затребувані війною професії нині – це водії вантажного транспорту і гусенично-тракторної техніки. Також не вистачає лікарів і медперсоналу з досвідом роботи і які не потребують перепідготовки.
Комірці-втікачі
Менеджер енергетичної компанії Олексій Стрельников, отримавши днями повістку, не здивувався, адже в 1999-му він служив у морській піхоті.
«Спочатку я хотів іти добровольцем, але зараз у мене виникає багато питань: чому не розірвані дипломатичні і торгові відносини з агресором, чому офіційно не визнали, що на сході України війна?» – задає Стрельников поширені сьогодні серед співвітчизників питання до уряду.
На його думку, те, що відбувається на сході, потрібно не нації, а великим корпораціям, що конкурують одна з одною, зокрема, в енергетичній сфері.
«Тим часом увесь пасіонарний контингент [переконаних патріотів] відправили на забій, щоб нікому потім було обурюватися невиконаними вимогами Майдану», – міркує Стрельников.
Близької позиції дотримується й Олександр Бойков, член збірної України з бейсболу. Він з'явився до військкомату за повісткою, але вирушати в зону АТО не бажає.
«Це не війна, а боротьба із сепаратистами і бандитами, – вважає він. – І винищувати їх повинні не прості громадяни, а спеціально навчені професіонали».
Спортсмен навіть не приховує, що найближчим часом у нього мають бути збори за кордоном, і якщо, мовляв, у військкоматі вирішать відправити його в зону АТО, Бойков постарається разом з родиною виїхати на ПМП за кордон.
Для Киданя не важливо, чим займаються його підопічні у цивільному житті, якщо вони відмовляються служити батьківщині. Для нього вони всі ухильники, які різними методами ховаються від мобілізації. Таких, каже він, чимало.
«Дуже багато хто, кому ми розсилаємо повістки, будь-якими шляхами і методами намагається не отримати документ, виїхати за межі місць проживання, – розповідає воєнком, не називаючи конкретної кількості ухильників.
Справи таких людей передають у міліцію і прокуратуру для з'ясування обставин і примусового приводу.
«Ухилення може бути як у вигляді неявки, так і у вигляді спроб «відкосити», потрапивши в категорію осіб, що не підлягають мобілізації», – пояснює Єгор Штокалов, адвокат кримінальної практики юридичної компанії Алексєєв, Боярчуков і партнери.
Тому Кидань виступив зі зверненням до керівників підприємств і навчальних закладів, аби ті перевірили, чи перебувають на військовому обліку їхні підлеглі. Виявлених ухильників він попросив не допускати до роботи або навчального процесу, поки вони не з'являться до військового комісаріату.
«Ми намагаємося, щоб не було затримок з надання мобілізаційного ресурсу і, незважаючи на всі труднощі [багато хто не з’являється], нам це поки вдається», – зазначає Кидань.
А матері і дружини військовослужбовців, чиї сини і чоловіки проходять службу в зоні АТО, вимагають проведення ротації військ на передовій. У Вінниці об'єдналися родичі всіх до одного з 48 мобілізованих у 59-й мобільний госпіталь. Більше сотні жінок уже неодноразово були на сесії Вінницької облради та одну з них зірвали.
«Нас ніхто не слухає, ми навіть подумуємо перейти до радикальніших дій – дороги перекривати за прикладом Західної України», – дружина одного з солдатів Марина, яка не захотіла назвати своє прізвище, нагадує про нещодавні акції мешканок Івано-Франківської області, які вимагали повернути їхніх рідних додому.
Марину обурює, що лікарів і медсестер змінили в зоні АТО буквально вже через місяць після початку бойових дій, а свого чоловіка, який служить у постачанні, вона не бачила вже два.
Солдатські дружини і матері також вимагають надати військовослужбовцям статус учасників АТО і призначити їм гідну платню. Марина розповідає, що її чоловік за перший місяць служби в гарячій точці отримав лише 750 грн, а за другий – 1,7 тис. грн.
«Мало того що все необхідне для несення служби ми купуємо своїми силами, так ще і немає гідної оплати, – обурюється вінничанка. – Хто нагодує наших дітей?!»
***
Цей матеріал опубліковано в №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.