Корреспондент: Солдати невдачі. У 1917-1921 роках українським політикам не вдалося створити армію держави
У 1917-1921 роках українським політикам, як і зараз, доводилося створювати армію практично з нуля. Але стратегічні помилки і внутрішні чвари перешкодили це зробити, пише Роман Клочко у №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року.
Крах самодержавства в лютому 1917 року зачепив українців, які служили в частинах російської армії. Вже 9 березня в Києві відбулося перше зібрання українських офіцерів і солдатів, які створили свою організацію – Установчу військову раду. Вона звернулася до Тимчасового уряду з вимогою надати Україні автономію. Так почалася історія української армії.
Очолив військових підпоручик Микола Міхновський, який виступав за створення української національної армії і незалежної Української держави. Через тиждень за його ж ініціативи було засновано іншу громадську організацію – Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, яка дуже скоро заявить про себе в революційних подіях.
Ідея створення власної армії з кожним днем ставала все популярнішою. 19 березня під жовто-блакитними прапорами вулицями Києва пройшли 30 тис. солдатів і офіцерів, а на Софійській площі були освячені хоругви українського війська. Бійці заявили про свою підтримку Центральної Ради та її вимоги надати Україні автономію. А 28 березня на черговому військовому віче було прийнято рішення про формування окремих підрозділів з українців в тилу і, за можливості, на фронті.
У Петрограді ці вимоги зустріли з неприйняттям: російська влада логічно побоювалася, що після армії українці захочуть створити і власну державу
У Петрограді ці вимоги зустріли з неприйняттям: російська влада логічно побоювалася, що після армії українці захочуть створити і власну державу. Але, незважаючи на це, Міхновський і його соратники взялися за організацію першого українського полку, якому планувалося надати ім'я Богдана Хмельницького.
Під впливом агітації членів клубу Полуботка київські резервісти заявили, що не поїдуть на фронт, поки з них не сформують окремий український підрозділ. Командування змушене було піти на поступки, і вже на початку травня 1-й козацький український полк ім. Богдана Хмельницького офіційно розпочав своє існування.
З кожним днем «військовий Майдан» набирав обертів. 5 травня 1917 року в Києві відбувся перший Всеукраїнський військовий з'їзд. У його роботі взяли участь 900 осіб, які представляли інтереси 1,5 млн військовослужбовців-українців з різних підрозділів російської армії і флоту. Одним з головних питань, що розглядалися на з'їзді, було створення української армії.
Делегати прийняли резолюцію, у якій пропонувалося виділяти українські частини в тилових підрозділах і поступово створювати такі самі підрозділи на фронті. Крім того, пропонувалося також повністю «українізувати» Чорноморський флот. Для переговорів з російським генштабом обрали Український військовий генеральний комітет (УВГК).
Після проведення з'їзду рух за українізацію військових частин набув ще більшого розмаху. Не чекаючи дозволу згори, солдати й офіцери самі оголошували свої частини українськими. Так, наприклад, вчинили запасні піхотні полки в Умані, Чернігові та Житомирі.
У Сімферополі, незважаючи на опір командування гарнізону, було створено український полк ім. гетьмана Петра Дорошенка. Жовто-блакитні прапори підняли і на кораблях Чорноморського флоту, командування якого в особі адмірала Олександра Колчака пішло українцям назустріч, сподіваючись уберегти флот від розвалу.
Будь-які спроби влади обмежити «самодіяльність» військових тільки підливали олії у вогонь. Наприклад, заборона на проведення другого Всеукраїнського військового з'їзду на початку червня викликала хвилю обурення. У Київ від різних підрозділів з'їхалося близько 2.500 делегатів, і для них у залі оперного театру навіть не вистачило місця – декому довелося засідати в оркестровій ямі. З'їзд зажадав від російського керівництва визнати повноваження УВГК й оголосив його постанови обов'язковими для всіх українських військових частин. В армії почало формуватися двовладдя.
Український бунт
Боротьба за контроль над військовими розгорнулася і між українськими політиками. Більшість з них виступала за автономію України і не бачила необхідності в створенні окремої армії. Військовий рух потрібен був їм лише для того, щоб змусити російську владу визнати повноваження Центральної Ради.
Користуючись своїм авторитетом, «автономісти» змогли відтіснити прихильників незалежності України від керівництва УВГК та іншими військовими організаціями, що згодом відіграло фатальну роль. Кульмінацією боротьби стало повстання полку Полуботка в липні 1917-го.
Цей полк, як і багато українських частин, виник без санкції згори. Ще в 20-х числах травня на мобілізаційний пункт у селі Грушки під Києвом прибули новобранці з Чернігова та інших міст. Керівництво УГВК планувало створити з них новий підрозділ, але ситуація швидко почала виходити з-під контролю.
Новобранці стали відмовлятися виконувати розпорядження комітету і не квапилися готуватися до відправки на фронт. Члени клубу Полуботка зайнялися агітацією, щоб використати протестні настрої для тиску на Центральну Раду.
З кожним днем ситуація все більше заходила у глухий кут. На початок липня 5.000 солдат невизнаного полку перебували в моторошному становищі: їм не вистачало їжі, взуття, одягу. Командування Київського військового округу не поспішало їх забезпечувати, сподіваючись швидше відправити на фронт.
Клуб Полуботка вирішив, що настав час діяти, і почав підготовку до повстання. Незабаром після півночі 5 липня натовпи голодних і розлючених новобранців хлинули до столиці і почали захоплення державних установ. Протягом дня під їхнім контролем опинилися пошта, телеграф, банк і завод Арсенал, а заразом була обеззброєна міліція.
Але вже до вечора стало зрозуміло, що план провалився. Жодна з українських частин не підтримала полуботківців. Негативно поставилася до виступу і Центральна Рада. Внаслідок переговорів новобранці повернулися в казарми, 7 липня передали зброю українському полку ім. Богдана Хмельницького, а самі незабаром були відправлені на фронт.
Падіння Тимчасового уряду і прихід більшовиків до влади восени 1917 року змусили Центральну Раду впритул зайнятися військовим питанням. Було відновлено посаду секретаря з військових справ, яку зайняв Симон Петлюра, створено Український генеральний штаб, почалося формування нових підрозділів.
Але час був згаяний. Перетворити розкидані по різних фронтах українські частини (з 440 тис. осіб на території України перебувало лише 240 тис.) у сильну регулярну армію було вже практично нереально. Та й ці підрозділи часто перебували під сильним впливом більшовиків, які вели активну антивоєнну агітацію.
Мабуть, лише рішучі дії командувача 1-м Українським корпусом Павла Скоропадського, який зупинив наступ більшовицьких частин на Київ у листопаді 1917-го, врятували Центральну Раду від долі Тимчасового уряду.
Але висновків зі своїх помилок щодо армії українські політики так і не зробили. До кадрових військових, які перейшли на їхній бік, вони ставилися з недовірою. Керівництво Української Народної Республіки (УНР) боялося військового перевороту не менше, аніж перемоги більшовиків, тому найбільш здібних та ініціативних командувачів старалися відтіснити від посад. Так, наприклад, сталося зі Скоропадським, який змушений був звільнитися через перешкоди у забезпеченні корпусу.
Але найбільш безглуздим у сформованій ситуації було те, що навіть громадянська війна не позбавила політиків ілюзій щодо федерації з Росією. Вони все ще вірили, що майбутнє України саме там, і армію сприймали як необхідний, але тимчасовий елемент, який після закінчення війни можна буде перетворити на народну міліцію. Загибель українських юнаків біля станції Крути у січні 1918 року стала кривавим пам'ятником цим нездійсненим мріям.
Нашестя «професіоналів»
Невдачі на фронті змусили керівництво УНР шукати союзників. Уже з грудня 1917-го дипломати почали вести переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Результатом стало підписання Брестського мирного договору в лютому 1918-го.
Нові союзники пообіцяли не тільки військову, але й фінансову допомогу в розмірі 1 млрд марок, вимагаючи за це забезпечити постачання продовольства. 19 лютого 450-тисячна армія союзників перейшла в наступ. Розуміючи, яку реакцію викличе у місцевого населення прихід німців, командування армії УНР намагалося рухати українські підрозділи попереду них. Наступ розвивався успішно: 1 березня союзні війська вже ввійшли в Київ, а до кінця квітня від більшовиків була звільнена вся територія України.
Але ціна перемоги виявилася занадто високою. Привівши в Україну іноземні війська, Центральна Рада втратила залишки народної довіри, а незабаром перестала влаштовувати і самих німців, оскільки виявилася нездатною навести порядок у країні і зібрати необхідну кількість продовольства.
Тому 29 квітня 1918 року до влади прийшов новий уряд на чолі з гетьманом Скоропадським. Він фактично представляв інтереси промисловців, банкірів і заможних селян – загалом тих, кого зараз назвали б олігархами. Як кадровий офіцер гетьман добре розумів, що без сильної армії Україні не обійтися, і негайно взявся за вирішення військового питання.
Наприкінці травня йому вдалося подолати опір німецького командування і почати формування збройних сил. Гетьман став втілювати в життя план, складений ще попередньою владою. Згідно з ним українська армія мала складатися з восьми корпусів, куди входили 54 піхотні полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат і 4 кінноартилерійських полки.
Загальна чисельність війська в мирний час повинна була досягати майже 310 тис. осіб. Паралельно з армією було розгорнуто формування підрозділів Вільного козацтва, покликаного відігравати роль військового резерву. Планувалося і формування флоту – за рахунок кораблів, що залишилися в Севастопольській бухті.
Але всі ці грандіозні задуми спіткнулися об кадрову проблему. До молодих офіцерів, які отримали свої звання в період Першої світової війни, Скоропадський ставився з недовірою. У липні 1918-го наказом військового міністерства вони були звільнені – правда, вже в жовтні їх мобілізували знову.
Зате на службу потрапило чимало генералів і полковників царської армії, які хоч і були професіоналами, але ставити свої знання на службу Україні не поспішали. Нову державу вони сприймали як перехідний етап до «єдиної і неподільної Росії», і сподівалися пересидіти в армії смутний час. Не вистачало в армії і солдатів, адже німецьке командування довго не дозволяло провести мобілізацію.
Восени становище німців на Західному фронті погіршилося. Після капітуляції їхні війська стали поспішно збиратися на батьківщину, і Скоропадський залишився зі своїми противниками наодинці. Так і не сформована до кінця армія розвалювалася на очах. Запрошені гетьманом «професіонали» приєднувалися до білогвардійців, не забуваючи прихопити із собою військове майно.
Зокрема, інспектор авіації В'ячеслав Баранов у вересні 1918-го переправив на Дон понад 70 літаків і 37 вагонів з авіаційним майном, після чого подав рапорт про відставку. Приблизно таким самим чином припинили своє існування авіаційні дивізіони в Одесі та Харкові.
А в середині листопада, коли проти гетьмана підняли повстання представники українських соціалістичних партій, що створили свій уряд – Директорію, армія розпалася остаточно. Генералітет і полковники переважно перейшли до білогвардійців, а молодші офіцери стали на бік повстанців.
Робота над помилками
З перших днів Директорія стала наступати на ті самі граблі, що і Центральна Рада, адже біля керма фактично залишилися ті самі люди. Українське керівництво почало «вичищати» з армії досвідчених офіцерів, які перейшли від Скоропадського, за підозрою в політичній неблагонадійності.
Опорою нової влади мали стати командири селянських повстанських загонів. Кращого подарунка противнику не можна було й придумати. Повстанські ватажки виявилися не тільки нездатними до військової справи, а й ненадійними людьми.
Уже 25 січня 1919 року отамани Хименко, Зелений і Ангел підняли повстання проти Директорії на Черкащині та Київщині, яке привело до втрати територій. А в лютому з-під контролю армії УНР вийшла і Херсонщина – тут підняв повстання отаман Григор'єв, який перейшов на бік більшовиків.
Невдачі на фронтах потроху привели українське керівництво до тями. Влітку 1919-го місце повстанських отаманів поступово зайняли досвідчені військові. Для зміцнення дисципліни був створений інститут державних інспекторів – аналог більшовицьких комісарів. Почали працювати військово-польові суди.
У липні в армію УНР прийшло поповнення – частини Української Галицької армії, які під натиском польських військ відступили за Збруч. Українські війська перейшли в наступ і почали тіснити ворога.
Але успіх був недовгим: у вересні в армії спалахнула епідемія висипного тифу, яка забрала чимало життів. Український Червоний Хрест намагався допомогти військовим, закупивши в Данії необхідні ліки. Але керівництво країн Антанти, що підтримувало білогвардійців і поляків, затримало вантаж, вважаючи українців «другими більшовиками».
Сили армії танули з кожним днем. Але здаватися ніхто не збирався – навпаки, в грудні 1919-го командування армії УНР провело партизанський рейд по тилах білогвардійців і більшовиків, який увійшов в історію як Перший зимовий похід.
Українське керівництво щосили шукало спосіб відвоювати державу. У 1920 році союзником УНР стала Польща, яка розгорнула наступ на схід. Але незабаром польській та українській арміям довелося відступати під натиском червоних, а потім битися з ними під Варшавою.
У жовтні 1921-го армія УНР зробила свій останній наступ – Другий зимовий похід. Три групи військових загальною чисельністю 1.500 осіб рушили з території Польщі та Румунії, щоб підняти в Україні повстання проти більшовиків. Але план не вдався: повстанський штаб не зміг налагодити зв'язок з підпільними групами на радянській території, і червоноармійські частини швидко розгромили погано озброєні і нечисленні українські підрозділи.
Боротьба за незалежність тимчасово припинилася, щоб спалахнути через десятиліття на західноукраїнських землях.
***
Цей матеріал опубліковано в №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.