Корреспондент: Мавпяче поселення. Лист з Індонезії

У джунглях Букіт-Лаванга можна поспостерігати за життям орангутанів. А по дорозі в селище – за життям індонезійської провінції, пише приватний підприємець Ігор Повч у №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року.

Поїздка в Букіт-Лаванг, селище на індонезійському острові Суматра, може здатися абсурдним заходом. Щоб відвідати розташований там Парк реабілітації орангутанів – одна назва чого варта, – доведеться виконати чималу роботу. По-перше, «викупатися» в антимоскітному спреї і тиждень пити Маларон, профілактичний засіб від малярії, який не продається в Україні. По-друге, летіти на літаку з малайзійського Куала-Лумпура в індонезійський Медан, тягтися на таксі через величезний мегаполіс, майже три години їхати на автобусі по сільській місцевості і ще годину йти пішки в пошуках паркового рейнджера і, власне, входу в національний парк. По-третє, здійснити такий самий шлях назад у Медан.

Але, як потім виявилося, враження, отримані по дорозі в парк, того вартували. Мої почалися вже в колоритному Медані. Саме це справжня Індонезія, а не Балі, де переважна більшість місцевих жителів, розбещених туристами, вивчили англійську, після чого активно взялися за російську. В Медані хіба що рідкісні бабусі-дідусі, які пережили роки колонізації, можуть порозумітися голландською. На цьому володіння населення іноземними мовами закінчується.

Водій таксі довго блукав містом у пошуках приміського автовокзалу, після чого висадив мене посеред вулиці, вивантажив рюкзак, помахав рукою і був такий. Вокзалом поблизу і не пахло. Вуличні торговки замість цінних вказівок пропонували отоваритися, усміхаючись при цьому на весь рот. Хвилин через п'ять зупинився потертий автобус, з якого вискочив пасажир і почав на мене кричати: «Містер-містер! Букіт-Лаванг, містер!». Тільки я спробував пояснити, що до незнайомців в автобуси не стрибаю, а волію в касах купувати квиток на рейсовий транспорт, як мене обліпили місцеві жителі. Відбувся такий діалог. Хор: «Букіт-Лаванг?!». Я: «Ну, взагалі-то, Букіт-Лаванг, тільки я хочу купити квиток на станції, а далі за планом, ну ви розумієте». Зрозумівши тільки «Букіт-Лаванг», масовка заштовхала мене в автобус разом з пожитками.

Усвідомивши, що альтернативи немає, я влаштувався зручніше й озирнувся. Озирнулися і пасажири автобуса. І якщо дорослі, оглянувши іноземців, повернулися до своїх розмов, куріння і перегляду індійського кіно, то дітвора не могла вгамуватися. Діти так всіляко намагалися потрапити в мій об'єктив, нічого за це не просячи. На півдорозі в автобус застрибнув хлопець і почав пропонувати послуги гіда в національному парку. Потім по салону пройшов музикант з Nirvana на футболці і виконав жалісливу пісню «про маму», як переклав новоспечений гід. Втім, приїхавши в Букіт-Лаванг, я все ж дав зрозуміти хлопцю, що хотів би знайти саме офіційного рейнджера. Вже дуже не хотілося знайти неприємності в індонезійській глибинці.

Букіт-Лаванг стоїть на річці Бахорок, яка неодноразово руйнувала поселення в моменти повеней. Зараз сільце тримається за рахунок туристів, які приїжджають у парк – як правило, для багатоденного трекінгу в джунглях. Чим ближче до парку, тим акуратніше і дорожче житло. Оскільки парк розташований у джунглях, сайт Всесвітньої організації охорони здоров'я рекомендує пропити курс Маларону і використовувати антимоскітні засоби. Я вирішив зважити на пораду ВООЗ і убезпечитися, вже дуже не хотілося затьмарювати свою поїздку.

У цьому мене переконав і один знайомий японець з милозвучним для українця ім'ям Шо. Він ненавмисне розповів, як його друг з дружиною полетіли в Африку і там підхопили малярію. А під час інкубаційного періоду вирушили в Болівію, де симптоми недуги, що вже далася взнаки, прийняли за гірську хворобу. Коли ж бідолахи схаменулися, рятувати їх було вже пізно. При цьому пачка Маларону коштує близько $ 100 – стільки ж мені коштувала вся поїздка в Букіг-Лаванг, не враховуючи витрати на їжу і питво, які в Індонезії зазвичай мізерно малі.

Але не будемо про сумне. Туристів в Букіт-Лаванг розважають, влаштовуючи їм сплав бурхливою річкою. Паркові рейнджери також організовують човнові переправи для гостей. Для прогулянки по джунглях у мене було досить мало часу. Однак мені пощастило в тому, що я встиг до показової годівлі орангутанів – тих, заради кого більшість туристів сюди і з'їжджаються. На стукіт по каструлі з молоком мляво спускалися руді матусі-годувальниці. Як загальмовані Тарзани, вони хапалися за гілки і перелітали з дерева на дерево. Мавпи повільно приземлялися на платформу, прикріплену до крон дерев, заправлялися молоком і підгодовували бананами своє потомство. Після чого закидали малюків на спини і непомітно розчинялися в густому листі.

Назад я повертався на персональному міні-бусі, перевагою якого був спокій в салоні і можливість просити водія зупинятися, щоб зробити знімки. Поїздку в Букіт-Лаванг настійно рекомендую всім, хто вирушає в Малайзію або Індонезію, але на неї варто відвести кілька днів, а не годин. 

***

Цей матеріал опубліковано в №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.