Мирослав Слабошпицький: "Режисер повинен бути по-хорошому нахабним"
Український тріумфатор Канн-2014 Мирослав Слабошпицький, чий фільм «Плем'я» взяв одразу три призи престижної Тижня кінокритики, розповів Корреспондент.net, чим підкорив головний світовий кінофорум і які перспективи вітчизняного кіно.
Мояі сторія - це кіно: я ні в чому, крім нього, не розбираюся. Практично не цікавлюся музикою, не ходжу в театри, зате в кіно всеїдний.
У мене довго не було можливості знімати свої фільми. Займався чим завгодно: числився репортером кримінальної хроніки, працював у прес-службі МНС - весь Чорнобиль пройшов. Ще був асистентом режисера. А потім раптом якось закрутилося ... Мій дебютний короткометражний фільм «Інцидент» взяли в конкурс 27 фестивалів. А наступна короткометражка, «Діагноз», потрапила на Берлінале, ставши там першою конкурсною українською стрічкою за сім років.
Що для мене режисура? Задоволення. Фантастичне задоволення, яке, незважаючи на всі «але», в будь-якому випадку перевершує всі мислимі задоволення у багато разів. Це - відчуття повного контролю над життям і над світом. Ілюзія? Звичайно. Але дуже приємна.
Я з дитинства знав, що стану режисером. Навпроти школи, де я вчився, був інтернат для глухих. І ідея зняти німе кіно - не стилізацію, а справжній повноцінний фільм мовою жестів з глухими акторами, - зародилася ще тоді. Перша спроба її втілення - 10-хвилинна короткометражка «Глухота», яку я зняв з глухими на Mark 2 за 300 євро (в 2010-му її, до речі, теж взяли в конкурс Берлінале). Але «Плем'я» - це вже зовсім інша історія. Це - перша в світі повнометражна картина, знята мовою жестів. Звичайний фільм, який розповідає звичайну історію, в якій герої, насправді, багато розмовляють - просто роблять це мовою жестів, бо вони глухі.
У Канні на прем'єру була величезна черга. Втім, там на всі покази стоять черги, тому що це місто - абсолютно приголомшливе місце для кіно. На час фестивалю там воно стає чимось на кшталт релігії: здається, ніби у людей немає інших турбот, окрім кіно. Так, я сподівався на успіх фільму, але чесно зізнаюся - відразу трьох нагород в програмі «Тиждень критики» ніяк не очікував: за весь час існування конкурсу це дійсно абсолютно безпрецедентний випадок.
Ще один «глухий» фільм? Навіщо, цей гештальт я для себе вже закрив. Зараз ми розробляємо сценарій цілком «розмовної» картини про Чорнобиль. Але поки рано міркувати про те, як і коли це буде, тому що не зовсім зрозуміло, що взагалі відбувається в українському кіно.
Усе впирається в гроші. Зараз, коли нарешті призначили голову Держкіно, можливо, запрацює знову система пітчингів: хочеться все-таки, щоб держава допомагала знімати фільми.
У кіно працює закон великих чисел - чим більше стрічок, тим вищий серед них відсоток хороших. Український кінематограф в цьому плані нічим не відрізняється від кінематографа жодної іншої країни. Нічого складного: є погані і хороші картини, єдиний спосіб для країни досягати якихось проривів, виходити на новий рівень - просто знімати. І знімати багато.
Режисерові не можна робити дві речі - користуватися кліше і боятися знімати так, як вважаєш за потрібне.
Що потрібно? Мислити. І відчувати. І бути по-хорошому нахабним - робити те, що до тебе ніхто і ніколи не робив.