Точка зору. На милосердя ніхто не чекає. Настрої у Донецьку

Донеччани виробили фатальний спокій перед лицем смертельної небезпеки. Але скільки їм вдасться його зберігати, невідомо, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №33 журналу Корреспондент від 22 серпня 2014 року.

«Всі хочуть нас убити», – постійно повторював мій друг, очманілий від нічної канонади за вікнами. Певний час тому він купив квиток на поїзд і поїхав разом із сім'єю в Запоріжжя. Втомився.

Незважаючи на очевидну емоційність його погляду на життя, тут, можливо, саме і приховується та сама проста правда. А хто б не стояв за випадковими або навмисними обстрілами житлових кварталів, вони вже зробили зруйновані будинки, вирви на тротуарах і бездиханні тіла городян, що лежать на перехрестях, невід'ємними фрагментами картини дня.

У запитанні, хто винен, жителі міста давно і кардинально розділилися на кілька груп, примирення між якими або компроміс абсолютно виключені. Одні звинувачують в обстрілі українську армію, наполегливо називаючи її Нацгвардією. Інші дотримуються прямо протилежної точки зору. Між групами постійно ведуться суперечки, як докази – ролики з YouTube, свідоцтва очевидців, власні спостереження.

З далеких від військової справи обивателів ситуація дуже швидко формує впевнених у собі експертів-балістиків

З далеких від військової справи обивателів ситуація дуже швидко формує впевнених у собі експертів-балістиків, які, оперуючи місцем падіння міни або ракети, часом польоту та іншими доступними даними можуть «безпомилково» визначити точку, звідки стріляли, тип використаної зброї, а якщо буде потрібно, то й сторону, яка провела обстріл.

Кількість таких «експертів» з обох сторін є приблизно однаковою, а отже, кожна подія обростає рівною кількістю діаметрально протилежних версій про те, хто стріляв. У підсумку вибір своєї точки зору стає класичним «питанням віри», яке, як відомо, не терпить раціональних пояснень, а головне – згодом починає контролювати і твою власну свідомість.

Є й третя група – ті, хто вважає, що не має ніякого значення, чия куля, осколок чийого снаряда або міни забере життя абсолютно непричетної до конфлікту людини. І таких, здається, більшість.

«Розумієш, – каже мені людина, яка втратила напередодні близького друга. – Навіть якщо я знайду саме того замурзаного хлопця, який цілився, наводив і стріляв, навіть якщо я його знайду, куди я приведу його, щоб сказати: «Ось, це він винен. Заберіть його, а нашого поверніть»?»

Віднедавна у житейський лексикон городян міцно ввійшло слово «ответка». Його тепер у Донецьку знають практично всі. Означає воно вогонь у відповідь однієї з протиборчих сторін у напрямку району, з якого по них не так давно вівся артилерійський, мінометний або якийсь інший обстріл.

Цікаво, що якщо тих, хто стріляв першим, громадська свідомість засуджує, то право на «ответку» визнається практично беззастережно. А от наскільки ефективною виявляється тактика негайно реагувати ударом на удар і як часто замість військових або їхньої техніки відповідні залпи накривають житлові квартали і мирних громадян, не повідомляється.

Іноді, здається, що інакше просто не відбувається.

Незважаючи на те що кожен день приносить відомості про все нові типи озброєнь, що виявляються в зоні конфлікту, для використання горезвісної високоточної, мабуть, час ще не настав. Або в цьому чомусь немає сенсу в принципі.

Сумно, але передбачити якісь превентивні заходи, щоб уберегти життя городян, абсолютно неможливо. Знамениту фразу з ленінградського Невського проспекту Громадяни! У разі артобстрілу ця сторона вулиці найнебезпечніша можна сміливо писати в будь-якому місці Донецька – від центру до найбільш занепалого кварталу. Вгадати, куди прилетить наступного разу, практично неможливо. Хоча й існують напрямки і райони, вірогідність попадання в які дещо вища.

Те саме стосується сигналів оповіщення: біда в місто завжди вривається настільки стрімко, що часу на те, щоб прийняти рішення про включення сигналу повітряної тривоги просто немає. Все це робить використання обладнаних підвалів або відновлених бомбосховищ заходом швидше психотерапевтичним. Хоча в разі чого краще, звичайно, перечекати там.

Сукупність цих обставин виробила у донеччан якийсь фатальний спокій перед лицем смертельної небезпеки. Життя в місті в ті моменти, коли вибухи лунають не в їхніх районах, тече так, ніби нічого особливого не відбувається. Нещодавно, коли над містом гриміли останні літні грози, жителі лише задирали голови, вслухалися в гул і за характером розкатів намагалися зрозуміти, що ж це – грім чи все-таки Град. Дійшли висновку, що і те й інше.

Не викликає надто вже сильних переживань розуміння того, що життя близьких людей, знайомих, друзів і сусідів з найціннішого на землі поступово перетворюються на розмінну монету в глобальному протистоянні

Глухе гупання артилерії або гуркіт установок залпового вогню стали звичним фоном й особливих емоцій уже не викликають. Як не викликає надто вже сильних переживань й отетеріння розуміння того, що життя близьких людей, знайомих, друзів і сусідів з найціннішого на землі поступово перетворюються на розмінну монету в глобальному протистоянні, масштаб і межі якого проявляться і стануть зрозумілими трохи пізніше. І що, незважаючи на щоденні трагедії, кількість жертв серед мирного населення поки що занадто незначна, щоб стати вагомим аргументом на якому-небудь геополітичному торзі. А отже, обстріли триватимуть. Й ім'я останньої жертви конфлікту поки що невідоме.

Здається, єдиним місцем на землі, де люди потрібні живими, залишається податкова служба. За наявними відомостями, там безапеляційно наполягають, що всі фінансові питання з фіскальними органами повинні бути закриті вчасно, навіть якщо для цього потрібно виїхати в інше місто. У всі часи податки – це святе.

***

Цей матеріал опубліковано в №33 журналу Корреспондент від 22 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.