Корреспондент: Селище городян. 100 років тому Київ охопив дачний бум

На початку XX століття Київ переживав дачний бум. Дачники висаджували екзотичні рослини, танцювали під акомпанемент військових оркестрів і грали в аматорських театрах, пише Дмитро Слинько у №33 журналу Корреспондент від 22 серпня 2014 року.

Якщо їхати на поїзді з Києва до Львова, відразу за станцією Ворзель зліва промайне яскраво-жовтий будиночок з башточкою. 100 років тому тут мешкали імениті кияни: спершу – відомий підприємець-кондитер, купець II гільдії Август Септер, потім – Наталія Уварова, представниця роду цукрозаводчиків Терещенків.

Обидва власники не жили тут постійно – у них були будинки в Києві, які до цього часу входять у туристичні путівники. Уварова займала помешкання на Липській, 16, а Септер – будинок у стилі модерн на Воровського, 7. А будиночок у Ворзелі був літньою резиденцією – простіше кажучи, дачею. Це один з небагатьох збережених свідків дачного буму в Києві, що розгорівся на початку XX століття.

На межі століть сусідні з Києвом селища стали змінюватися до невпізнання. Місто підхопило загальний тренд Російської імперії, описаний Антоном Чеховим у знаменитій п'єсі Вишневий сад (1903): «До цього часу в селі були тільки пани і мужики, а тепер з'явилися ще й дачники. Всі міста, навіть дуже невеликі, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років через двадцять розмножиться до невпізнання».

Повернутися обличчям до природи киян змушувала урбанізація. До рубежу століть Київ, раніше тихий і патріархальний, ставав все більш «міським»

Повернутися обличчям до природи киян змушувала урбанізація. Ще в XIX столітті у них не виникало такої потреби – квітучими садами можна було насолодитися і в межах міста. Але до рубежу століть Київ, раніше тихий і патріархальний, ставав все більш «міським».

Яскравим прикладом таких змін стало перепланування величезної садиби професора Мерінга, яка займала понад 10 га в нинішньому центрі столиці. Домобудівне товариство, створене за рішенням комісії міської думи, викупило садибу в 1895 році. На місці садів і парків проклали кілька вулиць – нинішні Городецького, Ольгінську, Заньковецької, а також і пл. Івана Франка з однойменним театром.

Місто заповнювалося не тільки будинками, а й людьми. За останні два десятиліття XIX століття його населення зросло більш ніж удвічі. Якщо в 1874-му в Києві мешкало 117 тис. осіб, то в 1897-му – 248 тис. З такого мегаполісу вже хотілося втекти, особливо спекотним літом.

Нарізати на всіх

Де і як з'являлися дачні ділянки? На це запитання докладно відповів купець Єрмолай Лопахін, герой Вишневого саду: «Ваш маєток розташований тільки за двадцять верст від міста, біля залізниці, і якщо вишневий сад і землю вздовж річки розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви матимете щонайменше двадцять п'ять тисяч на рік доходу».

Господиня вишневого саду Любов Андріївна відповіла спритному ділку хрестоматійною фразою: «Дачі та дачники – це так негоже, вибачте».

У реальному житті землевласники були менш сентиментальними – дачний бум став для них золотою жилою.

Творцями дачного Ворзеля стали поміщик Йосип Пеховський і графиня Лідія Кічеєва. Будинок Уварової за нинішніми мірками віднесли б до елітних котеджів – більшість київських дачників мали наділи скромніші. Так, з володінь Пеховского вийшло понад 200 дач площею близько чверті гектара кожна.

Коштувала одна така фазенда з урахуванням відрахувань на громадські потреби близько 1.000 руб. Сума чимала: дрібні чиновники тоді отримували платню 25-30 руб. на місяць, вчителі та лікарі – 80-100

Коштувала одна така фазенда з урахуванням відрахувань на громадські потреби близько 1.000 руб. Сума чимала: дрібні чиновники тоді отримували платню 25-30 руб. на місяць, вчителі та лікарі – 80-100, держслужбовці середньої ланки – 150-300.

Пам'ять про колишніх власників землі, з якої нарізалися дачні ділянки, збереглася в приміській топоніміці. Наприклад, про ворзельську графиню нагадує платформа електрички Кічеєве – непролетарська назва пережила навіть радянський період.

Найвідоміший тематичний топонім – Караваєві дачі. Тутешні землі належали професору Київського університету, хірургу Володимиру Караваєву. Після смерті вченого його внучка Ольга на самому початку XX століття розділила їх майже на 250 ділянок і розпродала. До 1910 року землі вже були забудовані – щоправда, незважаючи на назву, тут виникло скоріше робоче селище, ніж дачний «кооператив».

Справжніми дачами забудувалися Святошин, Пуща-Водиця, Боярка, Дарниця. В одному тільки Святошині виникло близько 500 дачних ділянок

А справжніми дачами забудувалися Святошин, Пуща-Водиця, Боярка, Дарниця. В одному тільки Святошині виникло близько 500 дачних ділянок, причому їхні розміри були далеко не шість соток, а як мінімум уп'ятеро більше.

Але найчастіше дачники прагнули обзавестися хоча б десятиною землі (близько 1 га). Наприклад, Булгакови, які не мали власного будинку в Києві, а знімали квартиру в знаменитому будинку на Андріївському Узвозі, 13, долучилися до дачного тренду в 1900 році. Сімейство купило дві десятини в Бучі – свої землі біля недавно збудованої залізничної гілки розпродавав поміщик Красовський.

Близькість до залізниці в ті часи була для ділянки таким само обов'язковим «рядком у резюме», як у наш час – зручний автомобільний під'їзд. На дачі, близькі до міських меж, можна було дістатися приміським трамваєм.

На карті Києва 1913 року на Брест-Литовському шосе (нинішній пр. Перемоги) позначений Трамвай Вь Святошино. Цей маршрут відкрили в 1901-му, вагони йшли від Тріумфальних воріт (нинішній Повітрофлотський міст) до 4-тої просіки Святошина (перехрестя пр. Перемоги з Окружною дорогою), пізніше – до 5-тої просіки (автостанція Дачна). Зараз біля колишнього трамвайного кільця – царство житлових висоток, а тоді околиці потопали в зелені садів.

Доїхати туди коштувало 20 коп., не так вже й мало у відносних цінах. За ці гроші можна було купити кіло макаронів або півкіло м'яса.

Найбільшим попитом користувалися ділянки поблизу залізниць. Кажуть, землевласники навіть підкуповували залізничних чиновників, щоб ті під час проектування зміщували лінію на кілька верст – ближче до їхніх наділів

Але найбільшим попитом користувалися ділянки поблизу залізниць. Кажуть, землевласники навіть підкуповували залізничних чиновників, щоб ті під час проектування зміщували лінію на кілька верст – ближче до їхніх наділів.

Такі чутки ходили про Ворзель, адже Кічеєва і Пеховський володіли землями ще в кінці XIX століття, а залізниця Київ – Ковель пройшла тут у 1900 році. Є версія, що спочатку лінія повинна була пройти південніше, але корупція змістила її на північ.

Чи правда це, з'ясувати неможливо: в офіційних документах таке не фіксували. Але зрушити залізницю одна людина могла – такі випадки в Російській імперії були. У 1860-ті відомий бджоляр Феофан Прокопович клопотав особисто перед царем Миколою I, щоб Курсько-Київська залізниця не йшла через Батурин, – паровозний дим нібито розполохає його бджіл. Імператор до прохання дослухався, і поїзди мчать за 30 км від містечка.

Але повернемося до дач. Роль електричок виконували дачні потяги. Вони складалися з вагонів полегшеної конструкції і курсували переважно влітку. На таких поїздах добиралися до Боярки, Ворзеля, Дарниці.

Коштували вони на рівні приміського трамвая: в Бучу можна було доїхати за 30 коп., у Дарницю – за 15. Влітку з Дарниці ходив спеціальний «купальний» потяг, який возив відпочивальників до берега Дніпра. Швидко і дешево – лише 5 км за 5 коп., тобто за ціною міського трамвая. А ось до Центрального вокзалу дарницькі відпочивальники тряслися в дачному поїзді майже годину.

Були й прообрази нинішніх таксі, візники, але вони коштували в рази дорожче.

Рояль у кущах

Філософія дачного відпочинку сильно відрізнялася від нинішньої. Якщо сучасні дачники прагнуть відмовитися від буднів цивілізації і з'єднатися з природою, то їхні «колеги» початку XX століття прагнули до такого собі поєднання природи і цивілізації, пасторальних сюжетів й урбаністики.

Саме таке поєднання викликало захват у Варі, героїні чеховського оповідання Дачники: «Ти подивися, як затишно і ласкаво дивиться цей лісок! Які милі ці солідні, мовчазні телеграфні стовпи! Вони, Сашо, оживляють ландшафт і кажуть, що там, десь, є люди ... цивілізація ... А хіба тобі не подобається, коли до твого слуху вітер слабо доносить шум поїзда?».

Початок XX століття – час модерну в архітектурі. Це позначилося і на дачах: популярності набув дачний модерн, в якому цегляні стіни поєднувалися з дерев'яними елементами

А ось архітектуру любили – заможні дачники будували собі житла не гірше міських. Початок XX століття – час модерну в архітектурі. Це позначилося і на дачах: популярності набув дачний модерн, в якому цегляні стіни поєднувалися з дерев'яними елементами.

Дачні будинки столітньої давності – це в жодному разі не тимчасові споруди для зберігання садового інструменту. Будівлі зводили для повноцінного життя, адже на дачу їздили не просто на вихідні, а на тижні і місяці. Часом – на ціле літо. Саме так робили Булгакови і тому брали із собою все необхідне – наприклад піаніно.

«Молоді в сім'ї було багато. Всі любили музику, і навесні піаніно вирушало на дачу, а до осені – разом з господарями – поверталося додому», – згадувала Інна Листовнича, дочка господаря булгаковського будинку на Андріївському Узвозі.

Дачники не тільки виконували музику самі, а й слухали інших: в селищах часто влаштовувалися концерти. Шанувалися й інші види мистецтва, наприклад театр. Причому відпочивальники були як глядачами, так і акторами – в моду ввійшли аматорські театри.

На виставці Дача Булгакових у Бучі, що відбувалася у 2013-му, була представлена ​​афіша цього дачного селища від 8 серпня 1910 року. Захід під нехитрою назвою Гуляння включав у себе «дитячі ігри та забави, повітряну кулю, декламацію і танці з оркестром військової музики». Маленьких дачників стимулювали матеріально – афіша повідомляє, що «діти, які беруть участь в декламації, отримають на пам'ять книжки».

Також анонсувалися дві вистави аматорського театру: Коломбіна і Розлука – та сама наука. Серед акторів був «пан Агарін» – під цим псевдонімом ховався Михайло Булгаков.

Окрема тема – дитячі розваги. Кількість всіляких забав дітвори того часу цілком можна порівняти з нинішнім вибором ігор для смартфонів. Однією з найпопулярніших розваг були гігантські кроки. До верхівки високого стовпа прикріплювали мотузки і, тримаючись за них, бігали по колу – кроки дійсно виходили гігантськими.

Не тільки мистецтвом і рухливими іграми займалися тодішні дачники. Садово-городня справа, як і зараз, процвітала

Але не тільки мистецтвом і рухливими іграми займалися тодішні дачники. Садово-городня справа, як і зараз, процвітала. Чеховський купець Лопахін передбачив і це: «Тепер він [дачник] тільки чай п'є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним».

Втім, сади вирощували не тільки вишневі – досвідчені у знаннях міські жителі, на відміну від селян, садили не картоплю і яблука, а прагнули прищепити на київській землі невластиві їй види рослин.

У графині Уварової була навіть окрема ділянка для екзотів. Час не зберіг її, зате неподалік у тому ж Ворзелі залишився інший заморський гість – ліріодендрон, або тюльпанове дерево. Північноамериканський екзот із сімейства магнолієвих посадили в 1914 році на ділянці секретаря Київської земської управи Жеребцова. Щороку в червні він цвіте жовтими квітами, схожими на тюльпани.

Доводилося дачникам вирішувати і суто побутові питання. В селищах існували так звані товариства благоустрою – вони не тільки стежили за порядком, а й зобов'язували робити це самих дачників, які повинні були дотримуватися цілого списку правил.

Окремі вимоги цілком логічні – наприклад утримувати в чистоті вулицю поблизу власного забору, не складати там гній або не спалювати сміття в літній сезон. Але були і явні пережитки бюрократії – залатати яму на суспільній дорозі дачник міг тільки з дозволу місцевого чиновника.

Чужинців не шанували – зокрема, у дачних кварталах Святошина забороняли ставати на нічліг «екіпажам» вантажних візків, які прямували транзитом до Києва.

Гості з минулого

Дві світові війни і радянська «війна палацам» не змилостивилися навіть над багатьма великими пам'ятниками архітектури – що вже казати про скромні дачі. Навіть якщо ділянці пощастило стати санаторним парком, будиночки руйнувалися – невеликі споруди не підходили під санаторні корпуси. Таку картину можна спостерігати вздовж трамвайної лінії в Пущі-Водиці. Тутешні різьблені дерев'яні будиночки в більшості своїй напівзруйновані.

Не можна навідатися і в гості до Булгакових. У 1918 році, який, за словами самого письменника, був «великий і страшний», будиночок у Бучі згорів. На його місці у 2011-му поставили пам'ятник і заклали сад.

Осколки затишної дачної атмосфери можна знайти в Святошині. Хороший приклад дачного модерну розташований на пр. Перемоги, 130/1. Зараз тут районне бюро технічної інвентаризації

Осколки затишної дачної атмосфери можна знайти в Святошині. Хороший приклад дачного модерну розташований на пр. Перемоги, 130/1. Це двоповерховий цегляний будиночок з дерев'яним балконом й великою верандою, прикрашеною різьбленням по дереву. Зараз тут районне бюро технічної інвентаризації.

Будинок № 80 на сусідній вул. Львівській, незважаючи на малі розміри, вражає розкішшю архітектури – ліпнина, багатий декор, золочені скульптури. Спочатку дах дачі вінчав купол, але він не зберігся. В наші дні тут розміщується районна ДАІ.

Дачний модерн, та ще й у гарному стані, можна знайти в Ірпені. Немов зійшов зі сторінок казки будиночок на вул. Стельмаха, 20, – колишня дача Миколи Чоколова, який увійшов у київську топоніміку завдяки району Чоколівка. Купець I гільдії володів друкарнею і винокурно-дріжджовим заводом, обирався гласним (депутатом) міської думи і старостою Київського купецького зібрання.

Гроші та вплив дозволили Чоколову придбати, мабуть, найкращу ділянку в містечку – поблизу  річки та залізничної станції. Тепер пам'ятник архітектури – один з корпусів будинку творчості письменників.

А ось дачі графині Уварової пощастило найбільше – вона залишилася самою собою. За СРСР тут квартирувала місцева школа, але після реставрації у старовинній будівлі розмістився музей Уваровський будинок.

***

Цей матеріал опубліковано в №33 журналу Корреспондент від 22 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.