Корреспондент: Інтерв’ю з комбатом Києва-1 Віталієм Сатаренком

Командир батальйону Київ-1 Віталій Сатаренко розповів Корреспонденту про те, що кричать услід військовим на сході і чому за Донбас все одно потрібно воювати, пише Євгенія Вецько у №34 журналу Корреспондент від 29 серпня 2014 року.

Столична база батальйону Київ-1 – недобудована будівля з тильного боку дитячого приймальника-розподільника.

«За кілька місяців сюди потрапили аж троє дітей, а персоналу, що обслуговує, 27 осіб», – розповідає командир батальйону Віталій Сатаренко.

Особливої охорони у дворі немає. Два бійці риють яму – покарані за невдалий жарт: загорнули в рушник термос і віддали одному з новеньких під виглядом снаряда.

«Тепер утилізують», – пояснює комбат.

У батальйоні сьогодні служать близько 300 осіб. Наймолодшому 18 років, найстаршому – близько 50. Створено батальйон спеціального призначення на базі МВС. Основне завдання – охорона правопорядку. Бійці Києва-1 стоять в урядовому кварталі, патрулюють вулиці звільнених міст на сході, також вони намагалися зупинити зіткнення між сепаратистами і проукраїнськими активістами в Одесі.

Більшу частину часу Сатаренко проводить у зоні АТО, але багато його бійців служать у столиці. За їхньої безпосередньої участі на початку серпня київська влада розігнала залишки Майдану.

В інтерв'ю Корреспонденту комбат Києва-1 розповів, чому вони мали на це право і як українських силовиків зустрічають у звільнених містах Донбасу.

- Що відчували, коли розганяли Майдан?

- Давайте не будемо говорити «розганяли Майдан». Ми звільняли Хрещатик від алкоголіків, наркоманів і злочинців. Ми охороняємо урядовий квартал і бачили одних і тих самих людей на різних акціях протесту. Багатьох псевдомайданівців я знаю і можу сказати: їм платили гроші, і вони виконували свою роботу. Людина, яка живе на Майдані, ходить у брудному одязі з брудними руками, не може постійно бути п'яною і користуватися планшетом за $ 1,5 тис.

Куратор нашого батальйону, сотник 7-мої сотні Євген Дейдей одним з перших ставив намет на Майдані. Одним з перших він його зняв після перемоги. Скажіть, як людина, яка виходила на Майдан за ідею, яка дотримувалася сухого закону, може оцінити вчинок псевдомайданівця, який у магазині змушує жителя іншої країни розрахуватися за його горілку?

Багато людей прийшли в наш батальйон з Майдану, тому кожен з нас має моральне право розібратися з тим, до чого прийшов Майдан, з тими людьми, які називають себе майданівцями. І ми розібралися. Зауважте, що при цьому ніхто не постраждав.

На мою думку, ніякого розгону не було. Він розійшовся сам. А те, що залишалося, – це не Майдан.

- Ви забезпечуєте порядок у Слов'янську, в Києві. Безпосередньо у воєнних операціях берете участь?

- Ми виконуємо накази. Різні. Були й воєнні операції. Так, багато наших зараз у Слов'янську. Намагаємося навести порядок і заспокоїти людей. Міліція там, як ви розумієте, не працює.

- Яка доля чекає місцевих міліціонерів? З тими, хто відкрито співпрацював із сепаратистами, все більш-менш зрозуміло. А решта?

- А хіба це не зрада – нічого не робити? Деякі пояснюють, що, коли захоплювали райвідділи, вони отримували наказ не перешкоджати, запустити «своїх». Але я пам'ятаю хлопчика, київського студента Юрія Поправка, якого катували кілька днів і вбили разом з Володимиром Рибаком [депутатом Горлівської міськради від Батьківщини, загиблим на самому початку подій у Донецькій області]. Він не виконував свій службовий обов'язок, а поїхав до Слов'янська. Тепер давайте подивимося на міліціонера, який, і далі отримуючи зарплату, сидів удома або на лікарняному.

На Донбасі з міліціонерами працюють психологи з поліграфами. Я думаю, що таким чином можна вивести людей на чисту воду.

- Тобто ніхто нікого поки що не звільняє?

- Провести масове звільнення співробітників МВС технічно неможливо. А ким ми заповнимо звільнені місця? Випускниками вузів? Але поки вони ввійдуть у курс справи, поки зрозуміють систему роботи, мине час.

До речі, про ставлення до місцевих міліціонерів. Патрулювання в Слов'янську, наприклад, у нас відбувається за такою схемою. З нашими хлопцями їздить тамтешній працівник міліції. Він потрібен як навігатор, у нього немає бронежилета, і якщо надходить якийсь виклик, то він заходить першим на випадок, якщо це пастка. Ніякої довіри до них немає.

- Як вас зустрічають у звільнених містах?

- По-різному. Хоч і кажуть, що Донбас розуміє тільки силу, але нікому не подобається, коли в його місті вводять комендантську годину, коли немає світла і води, коли на вулицях можуть вбити за машину. Люди багато чого розуміють, і нам дуже приємно бачити в тому самому Слов'янську українські прапори і чути українську мову.

Але є й агресія. Не в кожного вистачає сили або рішучості підійти і на тверезу голову сказати: «Я вас ненавиджу». У п'яному вигляді трапляється. Їм розповіли байки, що ми мало не скальпи знімаємо, тому буває, що людина, побачивши нас, починає кричати: «Убивай мене! Ти ж за цим сюди прийшов!».

Вони зазомбовані, затягнуті у свій штучний світ, вони не бачать, що ніхто не займається грабежами, ніхто нікого не вбиває. Ми без зайвої потреби силу не застосовуємо. Але інформаційну війну ми вже програли. А останні півроку навіть не брали в ній участі. У нас було як у напівбоксі – коли б'ють одного тебе.

- Чи варто тоді воювати за людей, які ненавидять Україну? Багатьох з них ми втратили назавжди, а число загиблих зростає.

- Ми втрачали цих людей з моменту досягнення незалежності. Ми втратили цих людей, коли почали говорити, що це інший регіон, інша ментальність. І повернути їх за місяць навіть за умови найбільш активної пропаганди та матеріальної допомоги не зможемо.

Ми втрачали цих людей з моменту досягнення незалежності. Ми втратили цих людей, коли почали говорити, що це інший регіон, інша ментальність

Але давайте говорити не тільки про людей, а й про цілісність країни. Наші хлопці гинуть не за конкретних людей, а за свою країну, за майбутнє своєї нації. Звучить дуже пафосно, але іншими словами цього не скажеш. Хлопці кажуть: «Дайте нам відпочити, і ми ще до Криму поїдемо, подивимося, як там справи». Інший момент, як держава ставиться до тих людей, які її захищають. І чи не забуде про них ...

- У вас є зауваження до того, як ведеться АТО?

- Я не стратег. Але я скажу одне: та людина, яка ще колись заїкнеться про перемир'я – часткове, півгодинне, півхвилинне, – буде ворогом номер один для кількох десятків тисяч хлопців, які перебувають у зоні АТО.

- Червневе перемир'я погіршило ситуацію?

- Дуже. За цей час були побудовані такі укріплення, які потім тижнями розбивалися. А далі робіть висновки самі.

- Чому колони військової техніки не знищуються ще на шляху проходження в міста? Адже у нас є для цього можливість.

- Є керівники АТО, є Дмитро Тимчук [керівник Центру військово-політичних досліджень], запитайте у них. Якби я був хоч начальником штабу, я б міг на це запитання відповісти.

- Бойовики ЛНР і ДНР звинувачують Збройні сили України в загибелі мирних жителів. Українська армія обстрілює міста?

- Люди зараз кричать: «Коли по нас припинять стріляти, коли це все закінчиться, коли вже ви зупинитеся?». А давайте згадаємо, як вони виходили на площу і кричали «Росія-матінка!». Ви це пам'ятаєте? Коли кричали, що хочуть жити окремо, а «укропів» потрібно вбивати. Люди, у вас є вільний шлях. Ви хотіли в Росію? Їдьте. Якщо не хочете – залишайтеся і робіть що-небудь для себе.

Ні для кого не секрет, де перебуває військова техніка у захоплених містах. Бойовики не виганяють її в поле, не ставлять на стадіонах. Вони ставлять її біля дитячого будинку або біля лікарні. В одному із сіл Луганської області в центр притягли, як мені розповідав чоловік, який це бачив, «якусь величезну фігню» і збиралися стріляти. Жителі вигнали бойовиків. Ця «фігня» стріляє, але за містом. Якщо біда стукає в двері, то ми не поміняємо замки і не зробимо вам чаю, щоб ви краще себе почували.

- Офіційне число загиблих українських солдат сильно відрізняється від того, що розповідають самі бійці.

- Я, перебуваючи там, не маю доступу до інтернету, а тут, у Києві, немає часу, щоб вивчати новини і чиїсь заяви. Я не знаю, скільки загиблих офіційно, а скільки неофіційно. Знаю тільки, що хлопці гинуть.

- Я можу сказати: офіційно – 722 людини, неофіційно – кілька тисяч.

- Без коментарів.

- Україна готова боротися з партизанами після закінчення АТО?

- Враховуючи те, що я бачив на сході, я б не говорив про партизанську війну. Партизани за своїм визначенням – це місцеві жителі, які намагаються щось зробити і комусь перешкодити. Я бачив багато людей, які стоять зі зброєю за гроші, і не особливо багато тих, хто готовий воювати за ідею.

Мир на сході настане. Це все закінчиться протягом кількох днів, максимум тижня, після того як Росія припинить постачати сюди зброю

А мир на сході настане. Це все закінчиться протягом кількох днів, максимум тижня, після того як Росія припинить постачати сюди зброю.

- Озброєння у бойовиків ЛНР і ДНР краще, ніж в української армії?

- Так. Але з нами бог, а хто може бути сильніше? Ми виїжджаємо на патріотизмі, який, слава богу, прокинувся, на злості на сусіда і братський народ. У мене кулеметник якось сказав: «Я боявся, коли у нас Крим «на шару» відібрали, а тепер нехай вони бояться». Дуже багато чого дає підтримка людей. Ніхто не знає, може, через півроку нас будуть проклинати і говорити, що ми вбивці і вбиваємо свій народ, але зараз люди нам допомагають.

Ми виїжджаємо на патріотизмі, який, слава богу, прокинувся, на злості на сусіда і братський народ. Дуже багато чого дає підтримка людей

- Чи варто було оголошувати мобілізацію? Може, був сенс зосередитися на досвідчених добровольцях?

- Добровольці з досвідом знають, де його застосувати. Щодо мобілізації ... Повірте мені, я знаю дуже багато випадків, коли люди відкуповувалися. І коли я повертаюся сюди – в Київ, Харків, – я розумію, що, напевно, нам усім потрібна соціальна адаптація. Коли я бачу здорових хлопців, які йдуть у тренажерний зал вранці, я розумію, що до них ще не дійшло, що відбувається.

- Як відбираються бійці у ваш батальйон?

- Є спеціальні перевірки, які проводить МВС. Люди із судимостями в батальйон не потраплять. Є навчання і, скажімо так, природний відбір. Деякі після навчання розчаровуються: одні думали, що просто будуть ходити, гуляти, інші – що відразу поїдуть в зону АТО танки рвати.

- З іншими добровольчими батальйонами співпрацюєте?

- Звичайно. Сама специфіка миротворчої операції є такою, що немає поділу на прошарки, батальйони, підрозділи. Там усі наші.

- Зовсім ніякої конкуренції?

- Скажу більше. З нами воює розформований Беркут. У жодного з наших хлопців, які стояли на Майдані, не повернеться язик сказати про колишніх беркутівців, які там воюють, щось погане. Якщо у когось після АТО будуть питання, сядемо і поговоримо, але зараз є справи важливіші.

Я не розумію тільки тих людей з Майдану, які з раціями і в бронежилетах п'ятого класу ходять під Верховну Раду і дають вказівки, що потрібно робити.

- Всі батальйони забезпечуються однаково?

- Забезпечення батальйону багато в чому залежить від того, наскільки його підтримують волонтери. Майже всі продукти ми отримуємо від них. Не тому, що у нас немає їжі. Люди просто приїжджають і дають. Ділимося з іншими батальйонами. Так само вони з нами, коли це необхідно. Іноді міняємося: нам потрібно одне, комусь інше.

Якщо говорити про вогнепальну зброю та амуніцію, то вона йде через МВС.

- І ви вважаєте, що державної підтримки достатньо?

- Немає межі досконалості. Можна довго перераховувати, чого б нам ще хотілося, але за нинішньої ситуації вимагати для себе особистий вертоліт ні в кого з нас язик не повернеться.

- Чиновники іноді критикують добровольчі батальйони. Губернатор Сергій Тарута, наприклад, пропонує прибрати «чужих» з Донецької області.

- Добре. Це його особиста думка. Я можу зараз критикувати Таруту. Якщо у нього відкривається рот говорити, що хлопці, які за копійки добровільно йдуть під кулі, – погані, то це його особиста справа. Ми будемо робити свою роботу далі.

- А факти мародерства? На батальйон Донбас нібито написано 70 заяв про викрадення машин.

- Запитайте у керівництва батальйону Донбас. Я можу відповідати тільки за свій.

- Яке майбутнє у батальйону Київ-1?

- Я не знаю, як повернеться завтрашній день. Не можу сказати, що буде через тиждень. Знаю тільки одне – ми переможемо, і я дуже хотів би, щоб найменшою кров'ю. За чотири дні не стало шістьох людей, яких я знав особисто.

***

Цей матеріал опубліковано в № 34 журналу Корреспондент від 29 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.