Корреспондент: Унікальний маєток на Луганщині опинився поблизу лінії фронту

Великі промисловці Донбасу стику XIX-XX століть залишили нащадкам шахти і заводи. Вугільний магнат Казимир Мсціховський – ще й унікальну для Луганщини садибу, схожу на середньовічний замок, пишуть Дмитро Слинько та Євгенія Вецько у №36 журналу Корреспондент від 12 вересня 2014 року.

Як у справжньому замку, на вході гостей зустрічають ворота з двома фортечними вежами. Цеглини з них осипаються, але це тільки додає середньовічної містики. За воротами – витончений модерновий палац і сувора візантійська церква. Картина типова для Харківської або Черкаської областей, не кажучи вже про Західну Україну, але побачити таке на індустріальній Луганщині ніяк не чекаєш.

Заповідник архітектурних стилів у краї вугільних шахт і металургійних підприємств створив поляк Казимир Мсціховський, який заробив на спорудження садиби саме на шахтах і заводах. На відміну від інших великих промисловців Донбасу на кшталт Джона Юза чи Івана Іловайського, його ім'я не увічнили в топоніміці краю. Проте магнат зіграв важливу роль в індустріалізації нинішньої Східної України.

Мсціховський закінчив фізико-математичний факультет Київського університету і тривалий час працював інженером-шляховиком. Ця спеціальність у другій половині XIX століття давала широкі можливості: Російська імперія переживала сплеск будівництва залізниць, в які охоче вкладали кошти не лише скарбниця, а й приватні інвестори.

Поляк сповна скористався цими можливостями: він дослужився до дійсного статського радника. Згідно Табелі про ранги цей цивільний чин відповідав військовому званню генерал-майора і давав право на спадкове дворянство.

Залізні гроші

450 десятин (майже 500 га) землі в нинішньому Перевальському районі Луганської області Мсціховський придбав, коли брав участь у проектуванні та будівництві залізниці в цих місцях. Територія в ті часи належала до Катеринославської губернії, а підзвітна польському інженерові ділянка шляху – до Катерининської залізниці.

Звичайно ж, головною метою угоди було зовсім на будівництво садиби. Землі тодішнього Слов'яносербського повіту були багаті на кам'яне вугілля. Корисні копалини залягали близько до поверхні, що дозволяло істотно заощадити – для видобутку вистачало неглибоких шахт.

Власне, Катерининська залізниця з центром в Кривому Розі і замислювалася в тому числі для з'єднання криворізьких рудників з донбаськими шахтами. Її будівництво мало розпочатися ще в 1870-ті, але завадила російсько-турецька війна 1877-1878 років. На цій війні Мсціховський теж встиг проявити свої інженерні знання: за наведення переправи через Дунай він удостоївся державних нагород.

На Катерининській дорозі, біля станції Юр'ївка, великий підприємець Олексій Алчевський у 1895-му заклав завод Донецько-Юр'ївського металургійного товариства (ДЮМО). В наші дні завод розрісся до Алчевського меткомбінату, а ім'я промисловця отримало місто Алчевськ.

Мсціховський входив до складу правління ДЮМО. Також він був членом правління ще однієї важливої ​​структури, Азово-Донського комерційного банку. Один з п'яти найбільших комерційних банків Російської імперії початку XX століття мав філії в різних частинах країни, а будівля «хед-офісу» на вул. Велика Морська в Санкт-Петербурзі, спроектована відомим архітектором Федором Лідвалем, і зараз входить до числа важливих архітектурних пам'яток міста. Банк не тільки давав позички, а й володів підприємствами чорної металургії і вугільними шахтами.

Ще одна структура, в управлінні якої брав участь магнат, – Товариство Південно-Російської кам'яновугільної промисловості. Незважаючи на назву, товариство займалося не тільки вугільними шахтами: у сферу його впливу входили металургійні та цегляні заводи, залізниці і навіть ліси. Серед засновників товариства були «залізничний король» Самуїл Поляков та інженер Петро Горлов, чиє ім'я має місто Горлівка.

Але головним бізнесом Мсціховського стало Селезнівське товариство кам'яновугільної та заводської промисловості. В нього входили дві шахти, засновані на куплених землях. Називалися вони невигадливо – № 1 і № 2 Збережена реклама Селезнівського товариства визначала місцезнаходження вугільних розробок як «ст. Яри ​​Катерининської залізниці», а кореспонденцію пропонувалося відправляти взагалі на дітище Алчевського – Юр'ївський завод Катерининської губернії.

У 1907 році штаб-квартиру товариства зареєстрували в утвореному поблизу шахт робочому селищі Селезнівська Копальня – про це збереглася офіційна відповідь міністерства торгівлі і промисловості на клопотання Мсціховського. Згодом селище перейменували в Паризьку Комуну, нині це сусідній з Алчевськом районний центр Перевальськ.

Реклама детально розповідає і про продукцію товариства: «Копальня розробляє коксове ковальське вугілля з вмістом летких до 20% і спікливе вугілля короткого горіння і високої теплопродуктивності».

Союз архітекторів

На новознайдених землях, у місці злиття річок Білої, Качки і Качура, промисловець розпочав будівництво садиби. На відміну від шахт, облаштування маєтку почалося не з нуля. Парк тут було закладено ще у XVIII столітті, коли Катерина II надала ці землі Івану Яковлєву. Пізніше їх купив поміщик Графовський, у якого Мсціховський і придбав їх.

Облаштуванням парку зайнявся садівник Марцин Хубецький – спеціально виписаний з Польщі співвітчизник Мсціховського. Йому так полюбилася Селезнівка, що він прожив тут до кінця своїх днів і в 1950-ті роки був похований у парку. Втім, найбільш примітне дерево парку було посаджене задовго до Хубецького: вік тополі, що має 7 м в обхваті, – близько 250 років.

А ось присадибні споруди господар зводив з нуля. Магнат міг дозволити собі багато чого, тому не поскупився на провідних фахівців свого часу: проектуванням будівель займалися відразу два відомих архітектори.

Садибний будинок зводив Сергій Гінгер, майстер модерну і неокласицизму. Серед його творінь – Колобовський будинок і ряд інших відомих будівель Санкт-Петербурга. Але родове гніздо Мсціховського зодчий спроектував у стилі, далекому від «північного модерну», – воно швидше нагадує вілли Середземномор'я.

У двоповерховій будівлі збереглися залишки колишньої розкоші: сходи, каміни, ліпнина на стелях і навіть зображення музичних інструментів в оформленні балкона, на якому грали музиканти на урочистих прийомах. Набагато більше було втрачено: меблі вітальні у стилі Людовика XVI, скульптури та вази, килими та гобелени – все це можна побачити лише на фотографіях 1910-х років. Як і у всіх садибах такого рангу, тут містилася колекція картин, серед яких були полотна Костянтина Маковського та Миколи Сверчкова.

Храм Олександра Невського будував у 1911-1913 роках тоді ще архітектор-початківець Лев Руднєв. Пізніше він увійде в історію фірмовими «будинками зі шпилем» – саме йому належить авторство проектів Московського державного університету на Воробйових горах і схожого за стилем Палацу культури і науки у Варшаві.

Церква виявилася і архаїчною, і новаторською одночасно. Архаїчною, тому що романо-візантійський стиль з його суворими формами робив храм схожим на неприступну фортецю. Новаторською – тому що споруда мала подвійне призначення: тут можна було не тільки молитися, а й вчитися.

Справа в тому, що Мсціховський, як і багато великих промисловців того часу, не цурався філантропії та громадської діяльності. Приміром, він займав посаду мирового судді Слов'яносербського повіту. В повіті не вистачало шкіл, і магнат запропонував земській управі допомогти у справі дитячої освіти. На свої гроші він погодився побудувати школу, але витрати на навчання її підопічних брала на себе скарбниця.

У 1913 році місцеві дітлахи сіли за парти, розставлені прямо в молитовному залі храму. Під час богослужінь парти відсували вбік. Вийшов храм науки в прямому сенсі слова.

Реставратори на мотоциклах

Про долю Мсціховського після революції точно не відомо. За однією версією, він емігрував, за іншою – був розстріляний як класовий ворог.

Чим тільки не «працював» його маєток після націоналізації: один тільки храм Олександра Невського був церквою, клубом, знову церквою, знову клубом, селищною радою, бібліотекою і навіть кінозалом.

Левова частка збережених історичних фотографій садиби – це одиночні і групові фото трудящих на тлі паркових алей, підписані Ворошиловський б/в. Будинок відпочинку, названий на честь воєначальника Клима Ворошилова, відкрили в колишньому маєтку після Другої світової війни – він проіснував тут до початку 1980-х.

За фотографіями видно, що багате минуле садиби цікавило далеко не кожного постояльця. Відпочивальники із задоволенням позували як на тлі пам'яток архітектури, так і поряд з радянськими невдалими – пам'ятником Леніну і парковою скульптурою футболістів.

Після закриття будинки відпочинку палацово-парковий комплекс став поступово руйнуватися. Не допоміг і статус пам'ятки архітектури місцевого значення, наданий маєтку в 1983 році. Але навіть в покинутому вигляді садиба Мсціховського унікальна для Луганщини – нічого подібного в індустріальному краї немає.

Більш-менш зберігся аналог – маєток князя Ширинського-Шахматова в Олександрівську, передмісті Луганська. До комплексу входить двоповерховий палац у стилі класицизму, флігелі для прислуги, винні погреби, резиденція розпорядника садиби і Воскресенська церква. В радянський час палац перетворили на корпус туберкульозного диспансеру, а в наші дні він перебуває в набагато гіршому стані, ніж споруди у Селезнівці.

Щоб садиба остаточно не пішла в історію, у 2011-му небайдужі мешканці краю об'єдналися для її порятунку. У групі ВКонтакте вони збирають інформацію і фотографії маєтку, влаштовують суботники з її розчищення від мотлоху, проводять там свята і виставки.

Цікаво, що найбільший інтерес до старовинних будівель проявили алчевські байкери. Крім відродження історичної пам'ятки, мотоциклісти з клубу Дух вітрів на чолі з лідером на прізвисько Фантом мали ще одну важливу для них мету. Вони хотіли розвіяти стереотипи про байкерів – адже в народі суворі хлопці в шкіряних куртках асоціюються радше з наркотиками, зброєю та іншими сумнівними видами діяльності, але ніяк не зі збереженням культурної спадщини.

Те, що роблять байкери, вони самі називають «оживленням». У це поняття входить багато чого – від перекриття дірявих ділянок даху до організації заходів

До повноцінної реставрації справа так і не дійшла – вона вимагає багато грошей і зусиль. Те, що роблять байкери, вони самі називають «оживленням». У це поняття входить багато чого – від перекриття дірявих ділянок даху до організації заходів.

Особливу увагу байкери приділили дітям – щоб батьки не лякали ними нащадків, як бабаєм або лісовиком. Малюків катали по старовинному парку на мотоциклах, роздавали їм цукерки та подарунки до Різдва. До слова, різдвяною щедрістю славився і засновник садиби – Мсціховський не скупився на дари колядникам і дітворі із сусідніх робочих селищ.

Втім, свій грізний образ байкерам теж доводилося використовувати. Нічні візити людей у чорному на гуркітливих мотоциклах чудово відлякували вандалів, що робили замах на залишки майна Мсціховського.

Зараз над садибою нависла реальна загроза. Унікальний палацово-парковий ансамбль, який пережив кілька воєн і революцій, опинився в зоні проведення антитерористичної операції. Лінія фронту АТО проходить недалеко від маєтку – залишається сподіватися, що мистецтво і цього разу виявиться сильнішим за снаряди.

***

Цей матеріал опубліковано в №36 журналу Корреспондент від 12 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.