Корреспондент: Уроки революційного 1917 року для України 2014-го

В історії революційної Росії 1917-го можна знайти багато паралелей з нинішніми українськими подіями.

Сепаратизм і невдала люстрація, затягування реформ та економічний спад, війна і солдатські бунти, конфлікти між політиками і популярність радикальних сил, пише Наталя Гузенко у №44 журналу Корреспондент від 7 листопада 2014 року.

Так міг би виглядати пост сучасного українського міністра у Facebook, не будь ці слова написані майже 100 років тому: «Вони прийшли до мене зі своїх казарм з вимогами світу і постачання. А я нічого не міг їм відповісти. У нас не було можливості забезпечувати всіх солдат грошима. Крім того, вже незабаром я повинен був відправити їх на фронт з сильнішим і безжальним ворогом».

Це цитата з мемуарів графа Георгія Львова. У 1917 році голова Земгора (комітету з постачання армії) очолив Тимчасовий уряд Росії. Але не зміг утримати владу в своїх руках і після більшовицького перевороту змушений був жити в Тюмені, а потім емігрувати в Париж. Там колишній володар заробляв на життя ремеслом чоботаря і писав мемуари про те, як ліберальні діячі втратили владу і самі віддали її лівим силам.

Період між Лютневою і Жовтневою революціями 1917 року в Росії був позначений кількома подіями, дуже схожими на політичне життя України у 2014-му. Тоді старий режим, що здавався міцним і непорушним, розсипався вже через кілька днів збройних зіткнень у Петрограді

Період між Лютневою і Жовтневою революціями 1917 року в Росії був позначений кількома подіями, дуже схожими на політичне життя України у 2014-му. Тоді старий режим, що здавався міцним і непорушним, розсипався вже через кілька днів збройних зіткнень у Петрограді, і парламент, державна дума, взяв на себе управління країною.

Дума сформувала і Тимчасовий уряд, який спочатку очолив граф Львов, який майже не брав участі в революції, але на той час здавався компромісною кандидатурою для всіх. Пізніше більш популярним політиком став Олександр Керенський, який збирався провести реформи.

Все це відбувалося на тлі постійного військового конфлікту з Німецькою імперією, яка поступово «відкушувала» від Росії шматки території. Нові поразки на фронті приводили до перестановок в уряді й погіршення ситуації в країні.

Тимчасовий уряд так і не зміг укласти мир з Німеччиною і змушений був витрачати всі сили на війну, спостерігаючи за зростанням впливу генералів та офіцерів у суспільстві. Крім того, околиці імперії постійно стрясали удари сепаратизму. Майже одразу після Лютневої революції в Україні, Фінляндії, Середній Азії і навіть Білорусії почали формуватися національні уряди, які хотіли або отримати автономію, або домогтися повної незалежності від Росії.

Тимчасовий уряд ніяк не міг розпочати обіцяні суспільству реформи і втрачав свій авторитет. У підсумку радикальні ліві сили спочатку здобули вплив на вулицях і в полках, які не бажали вирушати на фронт, а потім змогли вчинити і переворот

З іншого боку, економічна ситуація, яка постійно погіршувалася, підштовхувала жителів Петрограда підтримувати все більш радикальні рухи. Тимчасовий уряд ніяк не міг розпочати обіцяні суспільству реформи і втрачав свій авторитет. У підсумку радикальні ліві сили спочатку здобули вплив на вулицях і в полках, які не бажали вирушати на фронт, а потім змогли вчинити і переворот.

Ця подія поклала початок громадянській війні і більшовицькому режиму. При цьому значна частина російських політиків, які прийшли до влади в лютому 1917-го, в своїх мемуарах сходяться на думці, що вони самі дозволили радикалам захопити владу. Головною причиною була відсутність реформ і внутрішні конфлікти в уряді.

Лютнева несподіванка

У січні 1917-го навіть найвідоміші російські революціонери виключали можливість революції в найближчі роки. Цю точку зору поділяли не тільки лідери більшовиків, які у той час здебільшого рятувалися за кордоном від переслідування жандармів, але й глава партії есерів Віктор Чернов. У своїх листах на Захід він писав: «Воєнний стан і недостатня грамотність населення роблять поки що революцію неможливою».

Дійсно, у 1914 році початок Першої світової війни дозволив царському уряду прийняти ряд дуже ефективних заходів проти всіляких революціонерів. Було заарештовано і заслано на каторгу або на поселення не менше 5 тис. осіб, підозрюваних у підривній діяльності.

Востаннє країна переживала такі репресії ще за уряду Петра Столипіна, коли влада після революції 1905 року посилено працювала над тим, щоб народні заворушення не повторилися. Військовий стан тільки допоміг їм у цьому: звичайні суди були замінені на військово-польові, і виносити вироки стало набагато легше.

З іншого боку, війна постійно розхитувала підвалини імперії, особливо коли російські війська зазнавали поразки. До 1917-го стало зрозуміло, що Петроград остаточно втратив стратегічну ініціативу на фронтах. Брусилівський прорив за рік до цього мав розпочати масштабний наступ у Західній Україні, але замість цього з'ясувалося, що російська армія більше не здатна активно воювати.

Економіка також не витримувала умов постійної війни. У грудні 1916 року Росія змушена була позичати більше 2 млн руб. у своїх союзників по Антанті – Великобританії і Франції. Нарешті, постійні призови на фронт селян привели до посилення антимонархічних настроїв у полках.

Крім того, офіцери і політики були незадоволені правлінням Миколи II і розраховували в найближчі роки реформувати Росію у конституційну монархію. Але зробити це передбачалося вже після війни, коли над країною не висітиме загроза глобальної поразки від Німеччини.

На початок 1917-го демонстрації з вимогами хліба і громадянських свобод у Петрограді стали нормою. Але ніхто особливо не розраховував на їхню успішність. Більшість політиків і офіцерів на той момент навіть не підозрювали, наскільки непопулярним є цар у Росії

На початок 1917-го демонстрації з вимогами хліба і громадянських свобод у Петрограді стали нормою. Але ніхто особливо не розраховував на їхню успішність. На думку істориків, більшість політиків і офіцерів на той момент навіть не підозрювали, наскільки непопулярним є цар у Росії. Навіть у лютому, коли на вулицях почалися зіткнення між робітниками і жандармами, влада не поспішала реагувати. Микола II перебував у військовій ставці в Могильові, а з Петрограда йому постійно доповідали, що ситуація під контролем.

Втім, до 25 лютого жандармське управління таки провело арешт більш ніж 100 відомих революційних активістів і додатково озброїло свої корпуси кулеметами, щоб зупинити натовп. Але було вже пізно. Понад 170 тис. солдатів, які перебували в столиці, підтримали стихійні мітинги протесту, і поліція не зважилася виступити проти них.

Солдати і робітники, які фактично захопили центр Петрограда, почали не тільки громити в'язниці, поліцейські дільниці і винні склади (з 1914-го в Російській імперії діяв сухий закон), а й проголосили, що виступають за передачу влади держдумі.

Законодавчий орган одразу ж прийняв цю пропозицію. За словами його глави Михайла Родзянка, тоді потрібно було реагувати на ситуацію і брати владу, інакше її могли «підібрати» неналежні елементи. До того ж історики вважають, що депутати хотіли просто убезпечити себе від можливого погрому.

У підсумку, коли Микола II виїхав зі ставки, його на півдорозі біля станції Дно зустріла делегація думи, яка привезла монарху акт про зречення від престолу. Спочатку владу хотіли передати братові царя Михайлу. Але той, зрозумівши, що йому доведеться мати справу з економічно виснаженою країною, та ще й у період революції, відмовився.

Тоді депутати домовилися передати владу людині, яка не перебувала у великих партіях і відрізнялася ліберальними поглядами. Такою кандидатурою був граф Львов, який очолював Союз земств і міст Росії. Через кілька годин після призначення Львова Микола II склав повноваження, тим самим припинивши історію російської монархії і давши старт недовгому періоду ліберального правління.

З весни до осені

Відразу після революції дума формально продовжила свою діяльність, хоча по суті самоусунулася від безпосереднього управління країною. Можливо, причина була в тому, що багато депутатів раніше виступали за збереження монархії і зараз не хотіли потрапити під гарячу руку революційним солдатам.

Виконавчу владу очолив Тимчасовий уряд, що являв собою «солянку» з депутатів думи, кількох фахівців в сфері юриспруденції та відомих громадських діячів. У своїх перших декретах він намагався зняти суспільну напруженість і довести, що діятиме в інтересах народу.

Нова влада оголосила амністію, заявила про повну свободу слова і політичних зібрань. Реформатори також скасували смертну кару і військово-польові суди. Нарешті, Тимчасовий уряд розпустив поліцію й охранку, які були найбільш одіозними відомствами в період монархії. До того ж ліберали пообіцяли покарати офіцерів, винних у розстрілах мирних демонстрацій в січні-лютому. Правда, досить швидко з'ясувалося, що на це у них немає ні часу, ні бажання.

Такі рішення були дуже позитивно сприйняті значною частиною буржуазії, офіцерського корпусу і навіть дворянства. Глава партії кадетів Павло Мілюков, який зайняв в уряді пост міністра закордонних справ, пізніше заявляв, що політики розраховували швидко підняти економіку країни і перемогти Німеччину. А головне – зупинити розруху, яка вже настала в промисловості й армії. Але тоді більшість не розуміла, як саме це зробити.

Адже з арештом царя війна з Німеччиною не закінчилася. І вже в квітні вона нагадала про себе, ставши причиною першої великої кризи Тимчасового уряду.

Тоді міністр Мілюков відправив дипломатичну ноту країнам Антанти із запевненням, що Росія воюватиме з німцями до перемоги. Зміст цього документа відразу потрапив у газети. А оскільки після революції оголосили гласність, то заборонити її публікацію вже не було можливості. 18 квітня почалися масові мітинги солдатів і робітників, які вимагали негайно припинити війну і відправити Мілюкова у відставку.

Тимчасовий уряд, розуміючи, що події знову можуть стати некерованими, виконав ці умови і навіть уклав союз з виконкомом петроградської ради депутатів, яка була дуже популярною серед солдатів і робітників. У підсумку більшість посад у новому кабінеті отримали есери і меншовики – партії, які раніше були в опозиції.

Але і це не принесло стабільності в Петроград. І влада, щоб відволікти народні маси від революційної активності, почала підготовку до масштабного наступу на німецькі позиції. Як згадує Родзянко, Тимчасовий уряд кинув всі сили на цей наступ і навіть організував збір коштів серед населення на підтримку армії.

Але зруйнована економіка все одно не дозволила нормально підготуватися до операції. Коли 16 червня розпочався наступ на Станіслав (нинішній Івано-Франківськ), Калуш і Галич, артилерія російської армії могла випустити тільки по два снаряди на гармату за добу.

Крім того, офіцерський корпус, який спочатку підтримував Тимчасовий уряд, зрозумів, що нововведення – право солдат самим вибирати командирів, заборона на носіння зброї офіцерами – ще більше розклали армію. Тому значна частина генералів не хотіли виконувати наказів ставки.

Книги пам'яті

Закономірним підсумком стала поразка російської армії, яка втратила вбитими і пораненими понад 55 тис. осіб за 13 днів боїв. Лінія фронту відкотилася назад, німецькі війська ще далі просунулися на територію України.

Результатом цієї поразки стала відставка графа Львова. Тепер перші позиції на постах Тимчасового уряду займали есери на чолі з Керенським.

Цікаво, що тоді ж почала зростати популярність партії більшовиків, чиї лідери недавно повернулися з еміграції і змогли своїми популістськими гаслами привабити до себе народні маси. В ході вуличних заворушень в липні 1917-го все більше солдатів і робітників підтримували їхні обіцянки швидко закінчити війну, навести порядок і провести радикальні реформи.

Тимчасовий уряд під управлінням Керенського стрясали постійні кризи і виступи генералів, які мріяли відродити монархію або встановити диктатуру. Тоді більшість населення розчарувалася в здатності цього кабінету провести потрібні реформи і хотіла простих рішень всіх своїх проблем

Тимчасовий уряд під управлінням Керенського також стрясали постійні кризи і виступи генералів, які мріяли відродити монархію або встановити диктатуру. Тоді більшість населення розчарувалася в здатності цього кабінету провести потрібні реформи і хотіла простих рішень всіх своїх проблем.

Глава уряду постійно мотався по країні, агітуючи полки та дивізії підтримати його політику. Але, окрім красивих слів, у нього вже нічого не було. Рубль за літо втратив понад 70% своєї вартості щодо основних світових валют, а заворушення на околицях імперії зруйнували економічні зв'язки між підприємствами.

Навіть скликання в жовтні Всеросійської демократичної наради вже нічого не змінювало. Виконавча влада, яка в лютому захопила контроль над країною, стрімко втрачала популярність. Водночас ліві радикали, навпаки, набували її.

В жовтні 1917-го Тимчасовий уряд спробував знову домовитися з петроградською радою депутатів. Але там переважали більшовики, які зажадали передати владу і почати ліворадикальні реформи.

З Фінляндії та України постійно надходили новини, що ці держави готові відокремитися від Російської імперії та проголосити незалежність. Нарешті, петроградські солдати і матроси в кінці місяця мали вирушити на німецький фронт, і тому переконати їх припинити бунти було майже неможливо.

Тимчасовий уряд вже майже розпався за партійною ознакою. Всі чекали нового переформатування кабінету і ділили портфелі. Коли ж більшовики підняли жовтневе повстання, то навіть полк охорони Таврійського палацу відмовився захищати своїх підопічних

Як згадує Родзянко, в той момент Тимчасовий уряд вже майже розпався за партійною ознакою. Всі чекали нового переформатування кабінету і ділили портфелі. Коли ж більшовики підняли жовтневе повстання, то навіть полк охорони Таврійського палацу, де засідала дума і працював уряд, відмовився захищати своїх підопічних.

В ході розпочатої громадянської війни 80% діячів Тимчасового уряду були заарештовані більшовиками. Лише частина з них змогла виїхати в еміграцію. Щоб заробити на життя на чужині, вони писали мемуари про те, чому провалилася буржуазна революція в Росії. Втім, тоді ці книги не стали бестселерами – їх стали активно читати тільки після розпаду СРСР.

***

Цей матеріал опублікований в № 44 журналу Корреспондент від 7 листопада 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.