Корреспондент: Як Донецьк зустрів перший день нового перемир’я
На прохання Корреспондента наш постійний колумніст з Донецька Раміль Замдиханов описав перший день перемир'я у місті.
Матеріал опубліковано в №7 журналу Корреспондент від 20 лютого 2015 року.
Великі події вводять свою систему відліку. Уже давно в Донецьку стало звичним ділити життя на «до війни» і «під час війни». «Після війни» поки що не настало. Але Мінськ поставив на осі часу нову жирну зарубину.
10:00 першого дня перемир'я
Якщо бути точним, то ніяке це не перемир'я, а припинення вогню. Але для зручності називають так. Для зручності і для надії.
На вулицях поки що нікого. Вірніше, дуже мало людей. Самотні перехожі, і все. Досить дивно для недільного ранку навіть у військовому Донецьку. Де люди? Напевно, відсипаються. Адже сьогодні не потрібно було зрання підскакувати від гуркоту гармат і відчувати, як кожен залп віддається всередині душевним болем.
До того ж цієї ночі багато хто просто довго не міг заснути. Парадокс, але потім казали – через настання тиші. Донеччани вже звикли засинати під канонаду, головне, щоб вона не була занадто вже гучною і близькою. А коли тиша до дзвону у вухах – цього психіка не витримує. Тому й не спиться. До миру, виявляється, потрібно теж звикати. І не тільки військовим.
Ніч напередодні дня перемир'я
Вона нагадувала новорічну, нагадувала до дрібниць. Починаючи від виступу високопосадових осіб по телевізору з важливим зверненням до народу і закінчуючи неймовірної сили гуркотом за вікном. Шквал вогню. Що не припиняється ні на хвилину. Якщо забутися, то могло здатися, що на вулицях, як колись у новорічну ніч, перехожі під час гуляння бавляться петардами, запускають у небо феєрверки та вертушки. Для повноти відчуттів не вистачало тільки шампанського на столах та яких-небудь олів'є з мандаринами. А ще загадування бажань. Втім, бажання було і так, і у всіх одне – припиніть нарешті стріляти!
Працювали реактивні системи залпового вогню, гуркотіли гаубиці. Гриміло так сильно, що вібрували стіни і підлога
Але слух, що вже набрався військового досвіду, переконував свідомість, що це не петарди. Працювали реактивні системи залпового вогню, гуркотіли гаубиці. Гриміло так сильно, що вібрували стіни і підлога. А вулиці були звично порожніми. Комендантська година. Та й взагалі вдома безпечніше.
«Мабуть, вирішили за час, що залишився, розстріляти весь боєкомплект», – жартували в соціальних мережах. І з кожною хвилиною жарт все сильніше був схожим на правду.
З інших міст питали: «Ну що – стріляють?». Мабуть, сподіваючись, що вогонь припиниться трохи раніше обумовленого угодою часу. Ну правда, чого їм це коштує?! Всім нам властиво вірити в диво.
Диво трохи запізнилося. Хвилин на вісім після півночі. На якийсь час навіть здалося, що мінським домовленостям не судилося реалізуватися зовсім. Але пролунало ще кілька самотніх пострілів, і настала тиша. Новий рік за мінським літочисленням прийшов до Донецька.
12:00 першого дня перемир'я
Бульвар Пушкіна. Центр Донецька. Пішохідна зона. Як написали б раніше, «улюблене місце відпочинку городян». За весь час протистояння тут було відносно безпечно – війна чомусь облюбувала собі інші райони. Вчора тут і ще поблизу пролунали вибухи – квартал був обстріляний з міномета. Загинуло троє жителів. В тому числі вагітна жінка.
Осколками посікло скло й обшивку будівель. У трисантиметровій товщини дошці, з яких зроблені лавочки на бульварі, смертоносний метал проробив дірку розміром з 25-копійчану монету. Недалеко воронка, навколо неї – зрізані вибухом гілки.
Навколо місця вибуху метушаться працівники комунальних служб. Їхні помаранчеві жилетки – сьогоднішній символ живого міста.
Осколки пошкодили ѓанок дитячої поліклініки. Колись туди ходив і я. Навіть пам'ятаю прізвище дільничного лікаря. Але це було зовсім в інший час, в іншому житті.
Біля готелю на бульварі вишикувалися в ряд великі білі джипи з написом OSCE. Кажуть, що вчора цілилися саме в цю будівлю – там мала відбутися прес-конференція глави самопроголошеної ДНР Олександра Захарченка. Сьогодні біля готелю тихо. У місії ОБСЄ чи немає роботи, чи законний вихідний.
По бульвару походжають люди. Їх не так багато, як було до війни, але незрівнянно більше, ніж у будь-який інший день після початку конфлікту. Може, цьому сприяє і погода – день несподівано сонячний, з високим блакитним дзвінким небом. І навіть не так холодно. Майже весна.
Люди якщо і перемовляються, то роблять це дуже неголосно. Через що на бульварі дуже тихо. Кроки. І щебет птахів. По птахах тут особливо сильно нудьгували.
Дві години пополудні першого дня перемир'я.
Місто ожило. Ожило скрізь. Кажуть, що на вулиці висипав народ навіть у тих районах, де він всю війну просидів у підвалах і бомбосховищах
Місто ожило. Ожило скрізь. Кажуть, що на вулиці висипав народ навіть у тих районах, де він всю війну просидів у підвалах і бомбосховищах. Щось змусило донеччан повірити в те, що тиша, яка настала, не обдурить. Може, шосте відчуття, а може, вони просто втомилися.
На диво багато дітей – у візочках або поруч з батьками. Закутані незграбні карапузи, які весело дивляться на світ з-під шарфів і натягнутих на очі в'язаних шапочок. Майже всім їм в ці дні і місяці довелося забути про прогулянки. Вони часто бачили, як батьки ховають від них сумні очі, – у їхніх тат і мам було зовсім інше дитинство, безсовісно щасливе, без війни, бомбосховищ й осколків від снарядів у дворах.
Ті, хто ховався від щоденних обстрілів у безпечних районах, перехрестившись, вирушають до своїх будинків. У яких, можливо, немає вікон, вибиті вибуховими хвилями двері, наспіх закладені цеглою або фанерними листами пробоїни в стінах. Деякі не були у своїх квартирах з осені. А сьогодні день, коли, здається, безпечними будуть навіть ті куточки Донецька, куди раніше мало хто ризикнув би вирушити на бронетехніці. А отже не можна згаяти нагоду провідати давно кинуте житло. Хоч трохи навести лад, забрати залишені поспіхом речі, просто дізнатися, чи цілий будинок.
У магазинах, які працюють, аншлаг. Те саме на ринках. Довга черга зібралася біля місця, куди традиційно приїжджає цистерна з молоком
У магазинах, які працюють, аншлаг. Те саме на ринках. Довга черга зібралася біля місця, куди традиційно приїжджає цистерна з молоком. Сьогодні вона чомусь затримується, і людей на п'ятачку більше звичайного. Вони неголосно перемовляються про щось своє. Прості життєві бесіди.
«Якщо зараз сюди впаде міна – жертв буде дуже багато», – чомусь майнула думка. Взагалі ловиш себе на тому, що прислухаєшся до всього, що підозріло звучить, і чекаєш підступу.
Постріл? Ні, це грюкнули металеві двері в під'їзді.
Постріл? Ні, це потрапило в яму й ухнуло колесо автобуса.
Постріл? Ні, це ... Це просто щось почулося. В інший час і не звернув би уваги, а зараз стиснувся й озирнувся.
Сьогодні страшний не вибух сам по собі. Страшно, що вибух і постріл може означати кінець перемир'я
Сьогодні страшний не вибух сам по собі. Страшно, що вибух і постріл може означати кінець перемир'я. А цього ой як не хочеться!
Але поступово заспокоюєшся і починаєш бачити навколо себе картини абсолютно мирного життя, які здаються почасти сюрреалістичними. Чи було це у мирному Донецьку? Чому там не помічав?
Ось хтось, розкривши над головою парашут, ковзає на ковзанах по льоду Кальміусу. А недалеко група підлітків-ентузіастів змагається в слеклайні – ходять по канату, прив'язаному між дерев. Можна впасти з півметрової висоти. Цікаво, це небезпечно? Дивно, але навіть у війну людям не вистачає в житті екстриму.
Вечір першого дня перемир'я
На місто поступово опускається темрява. Вулиці звично порожніють, незважаючи на тишу за вікнами. І справа не в комендантській годині, до неї ще далеко, а в стійкій звичці, виробленій за останні місяці, – перечекати темряву вдома.
Ранок другого дня перемир'я
На вулиці щось гриміло? Чи ні? Не знаю. Не скажу. Не хочу бути людиною, яка почне Третю світову.
***
Цей матеріал опубліковано в №7 журналу Корреспондент від 20 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.