Війна без пропаганди. В Україні стартував фільм Незламна

У вітчизняному прокаті стартувала Незламна, а в російському – Битва за Севастополь.

Це один і той самий фільм: пронизливий і 100%-во глядацький байопік про легендарного снайпера, українку Людмилу Павличенко, яка волею долі опинилася між двох вогнів, пише Анна Давидова у №13 журналу Корресподент від 3 квітня 2015 року.

Давним-давно, в середині 1990-х, вийшла драма Час убивати з мало кому тоді відомим Меттью Макконахі. У центрі сюжету – процес над батьком, який застрелив ѓвалтівників і вбивць своєї малолітньої дочки, з яких суд зняв звинувачення у вбивстві. Дія розгортається в консервативному штаті Міссісіпі, де сильні расистські настрої: обвинувачений – чорношкірий, а страчені ним покидьки були білими.

Кульмінація картини – фінальна промова адвоката у виконанні Макконахі, який звертається до присяжних: «Заплющте очі, будь ласка. Це історія про маленьку дівчинку, яка одним сонячним днем ​​йшла з магазину з покупками. Несподівано під'їжджає машина. Двоє чоловіків вискакують і хапають її. Тягнуть на найближче поле. Зв'язують її. Зривають одяг з її тіла. Ґвалтують її, розбиваючи все чисте і святе в тумані перегару і поту ... Вони стали використовувати її як мішень і кидати в неї повні банки пива – кидали настільки сильно, що зривали ними плоть до кісток. А потім вони взяли мотузку, зав'язали петлю. Її ноги стали битися, намагаючись дістати до землі. Однак сук, на якому її повісили, виявився слабким. Він зламався, і вона знову впала на землю. Вони кинули її в кузов вантажівки і поїхали до мосту. Її викинули з 30 футів через перила. Тіло впало вниз. Ви побачили її? Зѓвалтоване, побите, зламане тіло – промокле в їхній сечі, в їхньому семені, в крові, залишене помирати. Ви бачите її? Я хочу, щоб ви уявили маленьку дівчинку. А тепер ... уявіть, що вона біла».

Ця пронизлива промова переламала хід процесу і сприяла винесенню виправдувального вердикту батькові жертви. Але ще вона дуже добре ілюструє те, як, виходячи з різних ціннісних та ідеологічних передумов, можна дивитися на одні й ті самі факти і бачити їх зовсім по-різному.

Історія Незламної як українсько-російського проекту до 70-річчя Перемоги (79% фінансування – Україна, 21% – РФ) почалася у 2012-му. А закінчилися зйомки в червні минулого року, коли відносини між країнами вже були напруженими до межі.

Творці зробили фільм максимально нейтральним. У ролях російські актори – Юлія Пересільд, Євген Циганов, Микита Тарасов й українці – Станіслав Боклан, Дмитро Лаленков, а також Віталій Лінецький (роль інструктора стрільців-новобранців стала для загиблого минулого року актора однією з останніх).

Навіть саундтрек чітко збалансований: дві головні пісні фільму – Обійми Океану Ельзи та цоївська Кукушка у виконанні Поліни Гагаріної. Але питання все одно виникають.

«Мені здається, що ось ця Кукушка – потужний трек і сильне відео. Правда, фільму я не бачив. І є побоювання, що перегляд багато що змінить у моєму ставленні до цієї кавер-версії, – написав про трейлер Незламної у своєму Facebook Михайло Козирєв, знаменитий російський радіопродюсер, актор і музичний критик, який працює нині на Дожде. У коментарях Козирєв розвинув свою думку: - Мене абсолютно збентежили різні ролики до картини в Україні та Росії, як і назва. Таке відчуття, що це два різні фільми. І в цьому начебто приховується початковий підступ».

Козирєва відповіла піар- і маркетинг-директор студії Film.ua Поліна Толмачова: «Назви різні. Це правда. Битва за Севастополь – так він називався ще два роки тому, на старті проекту. Для нашої території ми вибрали менш болісну, чи що, назву. А для Росії Fox залишив Севастополь ... Але фільм один. Монтаж абсолютно ідентичний. І саундтрек теж. Цой, Вакарчук ... Різниця тільки в тому, що ми дублювали фільм українською мовою. Трейлери в кінотеатрах йдуть однакові – відрізняються лише мовою. А ролик, де героїня говорить «Мені 23 роки, я така ж, як ти ...», наші прокатники теж не взяли в кінотеатри. Занадто емоційно – так вони вважають. Ось в інтернеті і показуємо всім охочим. Що стосується ТБ-спотів 1 Каналу, то це справа вже телевізійників, вони вирішують, як краще кіно промоутувати. А загалом усе це експеримент, звичайно. І все вперше. І дуже сподіваємося, що не востаннє».

Об'єктивно ніякого «кримнашу» та іншої пропаганди у фільмі немає і близько. Але суб'єктивне відчуття, що у двох країнах показують два різні фільми, при цьому все одно виникає

Насправді Козирєв дійсно може не хвилюватися: об'єктивно ніякого «кримнашу» та іншої пропаганди у фільмі немає і близько. Але суб'єктивне відчуття, що у двох країнах показують два різні фільми, при цьому все одно виникає.

«Дивіться головний військовий фільм року з 2 квітня у всіх кінотеатрах великої країни!» – зазначається в анонсі компанії Двадцяте століття Фокс СНД, який і перепостив Козирєв. А в більшості російських рецензій, які з'являються потихеньку в Мережі, фільм однозначно трактується як російський: його порівнюють зі Сталінградом (при цьому порівняння найчастіше на користь Незламної/ Битви) і захоплюються спецефектами, цікавлячись, «наші робили чи американці», хоча робили насправді українці з київської студії Postmodern.

Мабуть, найбільш неоднозначний у сучасному трактуванні момент – постійне педалювання в картині теми, що Людмила Павличенко вбивала не людей – вона вбивала фашистів. Це слова самої Павличенко, які вона повторювала не раз і не двічі, і причепитися до них неможливо: в ситуації, в якій опинилася ця смілива жінка, не було іншого виходу, окрім як вбити або бути вбитою. У неї на мушці дійсно були не люди, а вороги, що напали на її батьківщину. Так само як і у всіх воїнів, які захищали тоді свою землю.

І знаменитий вірш Костянтина Симонова, який у фільмі натхненно читає Павличенко маленька дівчинка, чудово відображає цю думку: «Так убей фашиста, чтоб он,  / А не ты на земле лежал, / Не в твоем дому чтобы стон, / А в его по мертвым стоял. / Так хотел он, его вина,— / Пусть горит его дом, а не твой, / И пускай не твоя жена, / А его пусть будет вдовой. / Пусть исплачется не твоя, / А его родившая мать, / Не твоя, а его семья / Понапрасну пусть будет ждать. / Так убей же хоть одного! / Так убей же его скорей! / Сколько раз увидишь его, / Столько раз его и убей!».

Єдине але – якщо замислитися, у яких коннотациях зараз часто вживається слово «фашист», цей момент постає дещо в іншому світлі ...

Війна і мир

Але де ж у всьому цьому сама Павличенко – уродженка Білої Церкви, яка зі студентської лави історичного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка пішла на фронт? Вона з'являється, як тільки перестаєш дивитися Незламну з ідеологічної точки зору і починаєш з людської.

Дивовижна доля Павличенко – найрезультативнішої жінки-снайпера в історії, подруги Елеонори Рузвельт, музи американського співака Вуді Гатрі – екранізована в найкращих голлівудських традиціях.

Українському глядачеві потрібні якісні, цікаві вітчизняні картини, і не настільки важливо, на яку саме тему. Потужні, справжні людські історії. І Незламна – саме така стрічка

Напередодні прем'єри довелося почути думку: «Ну кому зараз потрібні фільми про війну?». Можливо, і правда нікому. Але абсолютно точно – українському глядачеві потрібні якісні, цікаві вітчизняні картини, і не настільки важливо, на яку саме тему. Потужні, справжні людські історії. І Незламна – саме така стрічка.

Це 100%-во глядацьке кіно – масштабне, видовищне, що абсолютно чесно витискає сльозу. Класичний байопік, де є місце і безтурботній студентській юності, і страшним реаліям війни, і такому, здавалося б, недоречному в окопах коханню, яка єдино дає силу жити далі.

Два надзвичайно сильні емоційні моменти – це дві сльози незламної Павличенко. Одна – після того, як її перший снайперський постріл влучив у ціль, друга – коли тендітна дівчина, яка побачила, пережила і принесла іншим стільки болю і смерті, раптом відкриває для себе з коханим чоловіком, що означає бути жінкою – у самому простому, земному, тілесному сенсі.

Одні трактують ключовий меседж картини як те, що жінкам не місце на війні. Але, здається, він дещо ширший: як і будь-який хороший фільм про війну, Незламна говорить про те, що, хоча іноді війна неминуча, насправді на ній нікому не місце

Одні трактують ключовий меседж картини як те, що жінкам не місце на війні. Але, здається, він дещо ширший: як і будь-який хороший фільм про війну, Незламна говорить про те, що, хоча іноді війна неминуча, насправді на ній нікому не місце – ні жінкам, ні чоловікам, ні дітям – нікому.

Коли на прес-конференції після прем'єри журналісти зауважили, що сьогодні складно і боляче дивитися кіно про війну, режисер Сергій Мокрицький відповів: «І що ви пропонуєте? Не показувати кіно, а бити один одного палицею по голові?». Дійсно, будь-яка війна коли-небудь, але закінчується. І після неї так чи інакше доведеться шукати точки дотику і нові шляхи діалогу. Інакше – ніяк.

***

Цей матеріал опубліковано в №13 журналу Корреспондент від 3 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.