У статусі столиці. Кам'янець-Подільський став останнім прихистком УНР

Історія Української Народної Республіки – країни на чолі із Симоном Петлюрою та центром у Кам'янці-Подільському.

Вона проіснувала зовсім недовго, її територія постійно змінювалася, міністерства засідали у вагонах, а гроші не забезпечувалися нічим, крім надії на майбутнє, пише Ірина Пустиннікова у №13 журналу Корреспондент від 3 квітня 2015 року.

Він вийшов з вагона – чоловік середніх років і непримітної зовнішності, одягнений у скромний френч. Вагон, що колись належав главі Південно-Західної залізниці (ще помітні були сліди від збитих двоголових орлів), заміняв йому останнім часом і будинок, і кабінет – змінювалися тільки міста за вікнами.

Цього разу він прибув до старовинного губернського центру. Між вагоном і вокзалом – строй солдатів, які віддають салют, за ними – делегація городян. Прийшли вітати. Чекали. Може, навіть знали про любов гостя до урочистостей. Було 10 червня 1919 року, початок спекотного літа. Можливо, найспекотнішого в історії міста, яке людина у френчі вибере столицею України –тимчасовою, як вона сподівалася.

Людину звали Симон Петлюра, а прибув він до Кам'янця-Подільського, який зробив центром Української Народної Республіки. Мине літо, потім осінь, і вже взимку людина у френчі залишить свою тимчасову столицю. А вона ще кілька місяців намагатиметься утримати українську державність.

Сніг забуття покриє цю сторінку історії на довгі десятиліття. Але часи змінилися, і тепер Кам'янець-Подільський не тільки райцентр Хмельницької області, а й остання столиця УНР.

З рук у руки

В Україні є безліч міст і навіть сіл зі столичним минулим. Ясіня – столиця Карпатської України в 1918-1919 роках, Хуст – столиця Карпатської України у березні 1939-го, Куп'янськ у новорічну ніч 1919-го став столицею лівих есерів. Короткий період визвольної боротьби 1917-1920 років був щедрим на тимчасово столичні статуси. Влада змінювалася блискавично, столиці змінювалися слідом за нею.

Факт зі шкільного підручника: 14 грудня 1918 року на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР. Їй вдалося протриматися до 10 листопада 1920-го. Але 2 лютого 1919-го уряд УНР був змушений відступити з більшовицького Києва. Територія незалежної України, куди певний час входила навіть Кубань, зменшувалася, як шагренева шкіра.

Уїдлива приказка У вагоні Директорія, під вагоном територія непогано відображає нервозність того часу. Всі розуміли: контроль над колією майже тотожний контролю над країною. Наприклад, коли уряд УНР запросив допомоги у Франції, та запропонувала її в обмін на українські «рейки».

Переміщення столиць легко простежити по коліях Південно-Західної залізниці. Вінниця отримала цей статус 28 січня 1919-го, у квітні того самого року естафету прийняло Рівне, з 24 квітня уряд засідав у Проскурові (сучасний Хмельницький). Влада встигла побувати в Житомирі, Сарнах, Старокостянтинові, Чорториї.

Нарешті, в червні столицю перенесли в Кам'янець-Подільський. Дмитро Дорошенко писав: «Тихий Кам'янець дуже пожвавився і наповнився людьми, всі приміщення в місті переповнилися». Тут розмістилися Директорія УНР на чолі з головним отаманом Петлюрою і диктатором Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Євгеном Петрушевичем. З усіх тимчасових столиць Кам'янець пробув у цьому статусі довше за всіх.

Місто було обрано запасним плацдармом непросто. Ще з кінця лютого 1919 року тут працювало Міністерство народної освіти УНР. Михайло Грушевський виступав тут з лекціями і редагував газету Життя Поділля. 11 березня, тікаючи від більшовиків, на Поділля прибули й інші міністерства. Але з 17 квітня в місті знову господарювали більшовики, які звично зайняли телеграф, пошту, вокзал і мости через річку Смотрич.

3 червня Третя дивізія армії УНР, форсувавши Збруч, прорвала фронт Червоної армії. У важких боях штурмом був узятий Кам'янець. Це стало першою великою перемогою УНР. Від Кам'янця було рукою подати до нейтральної поки що Румунії і нещодавно відродженої Польщі. У перспективі бачилися дипломатичні відносини із Західною Європою. У Румунії можна було закуповувати зброю та амуніцію. Загалом, непогане місце, щоб зупинитися надовго.

Груші в караулі

6 червня в місто перебрався весь уряд на чолі з прем'єр-міністром Борисом Мартосом. Деяким міністерствам виділили окремі приміщення, інші воліли не залишати уже звичні вагони на запасних коліях. Члени уряду жили в готелі Бель В'ю на Троїцькій площі (зараз – районна музшкола).

Міністерство військових справ влаштувалося в будівлі окружного суду – з 2002 року на його стіні висить меморіальна дошка. Саме тут генерали Олександр Греков, Микола Юнаков, Олександр Осецький, Микола Капустянський зустрічалися зі своїми колегами з керівництва Української Галицької армії – полковниками Андрієм Мельником та Євгеном Коновальцем. Звідси 31 серпня 1919-го парадом вирушали на фронт українські війська.

До міста прибуло стільки чиновників і військових, що квартир не вистачало. Ще гірше були справи з порядком – його насилу встановлювали підрозділи кам'янецького гарнізону під командуванням Федора Колодія. Були й погроми. 52 жертви – невиправдано жорстока відповідь на більшовицький терор в квітні 1919-го, коли в запалі звірств над українцями така собі чекістка Фаня щоранку говорила: «Мій наган ще не снідав».

Міністерство єврейських справ (було і таке в УНР) видало звернення до юдейського населення України. У ньому говорилося про рішучі заходи, які вживає український уряд для припинення погромів. 26 серпня вийшло звернення Петлюри Проти погромів.

«Час зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і дружини, так само як і ми, були поневолені і позбавлені своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх часів, розділяючи з нами нашу долю і скорботи. Тих же, хто підбурює вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд як зрадників Батьківщини», – писав отаман.

Одною з головних будівель столичного Кам'янця був оточений садом елегантний будинок поміщиці Осаулової на вул. Високій (зараз – вул. Сицинського). У ньому містилася резиденція Директорії, де міністри зустрічалися з офіційними делегаціями Великобританії, Франції та США.

Восени 1919 року вахту біля резиденції ніс козак армії УНР Володимир Сосюра – той самий, знайомий зі шкільного курсу української літератури. У романі Третя рота поет згадував: «Ми ходили в караул до Високої директорії. Мене як недисциплінованого не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його саду. Була осінь, і я «добре» стеріг Петлюру: полізу в сусідній сад і їм собі груші. Вони холодні, красиві. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти "українського Гарібальді", як писали про нього італійські газети».

Прекрасний сад надихав вартового на творчість. 3 серпня 1919-го в газеті Селянська громада було опубліковано вірш Останній бій, підписана «козаком полку гайдамаків В. Сосюрою»: «Я знаю, розцвітуть чудових чар надії, душею спалахне і старець, і боєць».

Грошове питання

Поруч був фронт, більшовики не залишали спроб відвоювати Кам'янець, а 11 липня вся столиця гуляла на Кам'янецькому ярмарку. У міському театрі виступали оперна діва Марія Шекун-Коломийченко, хор Кирила Стеценка і кілька театральних труп. Працювали кінотеатри Міньйон і Бомонд. Набирала учнів Народна консерваторія. Безкоштовно читали лекції, кошти від благодійних вистав і концертів передавали в госпіталі та на продукти воїнам. На засіданні Українського клубу 7 жовтня 1919 року був урочисто заснований Союз українок. У Старій фортеці пробували влаштувати музей.

На політичному фронті відбувалися взагалі запаморочливі події: 5 липня в місті відбулися переговори Петлюри та Петрушевича. Відносини між Наддніпрянським і Галицьким проводами були досить напруженими, але 15 липня вдалося домовитися про злиття УГА й армії УНР. Погано озброєні загони УГА перейшли на східний берег Збруча 16 липня. З воїнами прибув і сам диктатор.

10 серпня відбулася нарада представників командування обох армій, на якій був затверджений план наступу на Київ. Армія УНР налічувала 30 тис. осіб, 120 гармат і 350 кулеметів, УГА – майже 50 тис. осіб, 158 гармат і 546 кулеметів. Об'єднані дії українських армій проти більшовиків 30 серпня дозволили захопити Київ. І тільки різні погляди двох командувань на Антона Денікіна дали можливість останньому вступити в місто на Дніпрі вже наступного дня.

Петлюра повернувся до Кам'янця, де протягом усього вересня займався налагодженням міжнародних відносин. Він сподівався на зміну поглядів керівництва Антанти щодо України, враховуючи об'єднання сил і контроль над значною частиною території. У зверненні До населення всієї Соборної України він виклав основні принципи уряду УНР: передача землі селянам, восьмигодинний робочий день, загальні рівні вибори державної ради. У відповідь повстанці Чернігівщини та Полтавщини надіслали Петлюрі листа отамана Ангела про підтримку УНР.

Міністерство фінансів УНР розмістили в банку біля Новопланівського мосту. У 1918-1920 роках влада в Кам'янці змінювалася 12 разів, але ця будівля завжди залишалася банком – можливо, через вириті в скельній породі банківські сховища. Пряниковий будиночок Південно-Російського банку перетворили на Головну скарбницю України.

На друкарському обладнанні фірми Карла Краузе в православній семінарії штампували карбованці, не забезпечені нічим. Народ називав коричневу десятку «раком», жовтувату тисячу – «рябою», сіро-зелені 250 крб – «канарейками», сотню – «богданівкою» (через водяний знак з портретом Богдана Хмельницького).

Скарбниця спустошувалася – кошти йшли на утримання чиновників, забезпечення армії. А потім гроші, золото та іноземні цінні папери взагалі зникли. Версій, куди саме, було кілька.

Володимир Винниченко у книзі Відродження нації писав, що уряд з Кам'янця відступив у напрямі Проскурова по залізниці, але денікінці гналися невідступно. Ось і кинули потяг з держскарбницею, яка була розграбована населенням і солдатами.

Ісаак Мазепа в книзі Україна в огні і бурі революції 1917-1921 років згадував, що ще до обстрілу денікінців грошові цінності в упакованих ящиках транспортували з поїзда Міністерства фінансів у поїзд Ради Міністрів. На наступний день окрема комісія, призначена урядом, прийняла державні цінності в сумі 190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих російських рублів, 30 тис. срібних рублів, близько 1,5 млн руб. різною паперовою валютою, 6 млн українських карбованців, 3 млн радянських рублів. Це все, що залишилося від скарбниці.

2 грудня 1919 року на пошті в містечку Любар (зараз – Житомирська обл.) повсталі проти Петлюри отамани Волох і Данченко захопили державну скарбницю. На той момент це було вже тільки 250 тис. українських карбованців і 30 тис. срібних царських рублів.

Важка осінь

14 жовтня 1919 року біля Олександро-Невського собору відбулася урочиста присяга Директорії, уряду, чиновників і війська на вірність Самостійній Українській Народній Республіці. Церемонію і парад відвідали представники польської та румунської урядових місій. Українська армія тоді нараховувала 80 тис. осіб.

Українці не могли вести одночасно війну на кілька фронтів – проти денікінців та Польщі. Погляди на друзів і ворогів у ЗУНР і УНР відрізнялися кардинально. Правляча верхівка ЗУНР разом з командуванням УГА намагалася знайти спільну мову з Денікіним, але повністю заперечувала будь-які зв'язки з керівництвом Польщі, яка окупувала Західну Україну. А Директорії здавалися недоречними переговори з білогвардійським керівництвом, яке відстоювало «єдину і неподільну Росію» і відкидало право України на державність.

Зате 1 вересня між УНР та Польщею було встановлено офіційне перемир'я. Правда, внутрішня політична боротьба не припинялася – політикум був сповнений взаємними підозрами і звинуваченнями в провокаціях. Преса підливала олії у вогонь, українська армія відступала. Тиф наздоганяв тих, хто вижив у боях.

22 жовтня з помпою відкрито Кам'янець-Подільський народний український університет. Туди приймали всіх охочих, іспитів не було. Єдині умови – наявність в абітурієнта хоча б початкової освіти та вік старше 15 років. Навчання коштувало 50 крб на місяць і велося українською мовою, комплекс українознавчих дисциплін був обов'язковим для всіх факультетів. Студентом університету став Павло Губенко (Остап Вишня), тут він написав 20 фейлетонів.

Доценти і професори створювали нові навчальні посібники – вдалося віддрукувати 25 підручників і лекційних курсів. Чотири міські друкарні ледве справлялися із замовленнями: у столиці друкували 16 газет і журнал УГА Стрілець.

Ректор вузу Іван Огієнко рішуче взявся за підтримку української автокефалії, поставивши перед подільськими єпископами Піменом і Фадеєм вимоги з українізації церкви. Ведення літургій і читання Євангелія мали відбуватися українською, на церковні посади призначалися тільки люди, які добре володіють мовою.

7 листопада більшовики почали третій похід на Україну, відкинувши наші війська на лінію Козятин – Бердичів – Житомир. Українські армії опинилися перед небезпекою повного оточення з одного боку більшовиками, з іншого – денікінцями, а з-за Збручу – ще й польською армією.

Крах був неминучим. Того ж дня в Кам'янець прийшла звістка про перехід небоєспроможної УГА на бік Денікіна. 9 листопада Петлюра запропонував віддати ще не захоплену ворогами територію УНР під військовий контроль Польщі. 15 листопада уряд востаннє зібрався в Кам'янці.

На наступний день Петлюра прийняв Огієнка, сказавши на прощання: «Не знаю, що буде далі. Полякам не вірю, з ними угоди немає, не дають. Бережіть Україну як зможете». Огієнко був призначений головноуповноваженим уряду УНР і перебував на цій посаді до 8 липня 1920 року.

Під час виїзду з Кам'янця кортеж Петлюри затримали польські солдати, намагаючись конфіскувати автомобілі. Після тривалих переговорів справу залагодили без ексцесів.

У ніч з 16 на 17 листопада 1919 року Кам'янець зайняли польські війська. У романі Третя рота Сосюра писав: «Коли ми виступали, був сильний вітер. Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам'янець. Ми – на Новому плані міста, а вони вже в Старому. Трохи не дійшло до бою з поляками ... Польські солдати висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, і наші міністри пішли пішки по бруду на вокзал».

В оточенні

Кам'янець-Подільський узимку і навесні 1920 року хоча і був формально окупований поляками, залишався по суті нейтральним містом. Навколо нього стояли чотири ворожі армії: польська, денікінська, більшовицька й румунська. Завдяки цій унікальній ситуації в Кам'янці напівлегально розміщувався український 1-й рекрутський полк і зберігалася українська влада. На базі полку Павло Шандрук навесні сформував боєздатне з'єднання, яке пізніше влилося в Залізну дивізію як Перша Стрілецька бригада.

У місті перебували Мазепа, Огієнко і ще кілька членів уряду. Вони підтримували зв'язок з Петлюрою у Варшаві. Підписання 22 квітня Варшавського договору УНР з Польщею хоча й викликало обурення в Галичині, але дозволило далі вести боротьбу проти більшовиків.

25 квітня збройні сили УНР і Польщі перейшли в наступ на Червону армію, а 7 травня зайняли Київ. Але в червні більшовики, перегрупувавши і зміцнивши свої сили, потіснили армію УНР до Дністра, а поляків – майже до Варшави. 1 травня в Кам'янці Петлюра прийняв міністрів та делегації від партій і студентів, а в кінці місяця сюди знову прибув уряд і міністерства УНР.

Знову столиця? Так, але ненадовго: 7 липня Петлюра підписав наказ про військову облогу Кам'янця-Подільського та околиць, а 9 липня уряд УНР виїхав до Станіславова (нині – Івано-Франківськ). У середині липня Кам'янець знову опинився в руках більшовиків.

Востаннє Петлюра прибуде в тимчасову столицю 30 вересня. Третя спроба закріпитися триватиме до 14 листопада 1920 року, коли Директорія та уряд УНР назавжди залишать Кам'янець-Подільський.

***

Цей матеріал опубліковано в №13 журналу Корреспондент від 3 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.