Корреспондент: Королева афер. Сонька Золота Ручка стала легендою злодіїв

Сонька Золота Ручка, головна аферистка XIX століття, стала легендою для багатьох поколінь злодіїв і шахраїв.

На Ваганьковському кладовищі в Москві є знаменитий пам'ятник – жіноча скульптура без голови і рук, розписана проханнями про допомогу, пише Дмитро Громов у №14 журналу Кореспондент від 10 квітня 2015 року.

Сонечко, допоможи нам стати хорошими злодіями! Соню, навчи мене бути мудрою і фартовою! Соню, навчи жити! Допоможи, Соню, ми з Льохою йдемо на справу. Мати, дай щастя!

Ці благання звернені до знаменитої Соньки Золотої Ручки (справжнє ім'я – Шейндля-Сура Блювштейн) – знаменитої авантюристки, злодійки і шахрайки другої половини XIX століття. На поклоніння святим мощам злочинного світу ходять шахраї-початківці і звичайні «фраєри», які мріють розбагатіти порівняно чесним шляхом відбирання грошей у населення. Поголоска говорить, що дотик до пам'ятника приносить багатство.

Хоча шанувальники Соньки вірять у те, що її прах лежить на Ваганьковому, більшість біографічних джерел стверджують: вона похована в місці свого останнього ув'язнення – на острові Сахалін, де померла від запалення легенів і нестерпних умов життя у 1902 році.

Не красуня, але неймовірно чарівна й артистична, Блювштейн легко виконувала ролі багатих аристократок, входила в довіру, а потім оббирала випадкових попутників у поїздах, багатих шанувальників і власників ювелірних крамниць

Історія життя знаменитої шахрайки сповнена перебільшень, недомовок і нестиковок. Образ Соньки був міфологізований її сучасниками і нащадками, пояснюють історики. Якби Соньки не було, її варто було б придумати. Не красуня, але неймовірно чарівна й артистична, Блювштейн легко виконувала ролі багатих аристократок, входила в довіру, а потім оббирала випадкових попутників у поїздах, багатих шанувальників і власників ювелірних крамниць.

Поява яскравого кримінального таланту Соньки збіглася з формуванням в дореволюційній Росії явища, іменованого нині організованою злочинністю. У той час кримінальний світ формував не тільки свої перші «поняття», а й міфи, одним з яких стала Золота Ручка. До речі, їй приписують винахід такого атрибуту злодійський середовища, як «общак» – каса взаємодопомоги, кошти якої призначені на підкуп поліції і допомогу «корешам», які потрапили у в'язницю.

Для газетярів вона була аферисткою століття, а для «колег» – зіркою, прикладом для наслідування і мученицею. Те, що Блювштейн обкручувала круг пальців тільки багатих і часом жертвувала гроші малозабезпеченим, надавало їй додаткового флеру Робіна Гуда у спідниці.

Експерти стверджують, що у другій половині позаминулого століття в Європі і Росії діяли кілька таких злочинниць, а Сонька стала їхнім збірним образом

Експерти стверджують, що у другій половині позаминулого століття в Європі і Росії діяли кілька таких злочинниць, а Сонька стала їхнім збірним образом. Про це свідчить і прізвисько Золота Ручка – так часто називали щасливих злодійок, крадійок і ватажків банд.

«Я не думаю, що Сонька була королевою шахраїв, але під кінець XIX століття в Росії був перелом епох, назрівала революція, і цей процес супроводжувався перевертанням цінностей – звідси романтизація злочину, але не кривавого, а скоєного легко й елегантно», – вважає петербурзький історик Анджей Іконніков-Галицький.

Зірка оперети

Шейндля-Сура Соломоніак, яка пізніше стане Сонькою Золотою Ручкою, народилася в містечку Повонзкі Варшавської губернії Царства Польського Російської імперії в 1846 році, свідчать офіційні судові документи. Більш точних джерел її біографії не існує, адже Сонька постійно фальсифікувала свої дані. Так, під час хрещення за православним обрядом уже в місцях заслання вона зазначила в метриці місцем народження Варшаву і рік 1851-й.

Шейндля росла в кримінальному середовищі – в родині крутилися контрабандисти, скупники та збувальники краденого і фальшивих грошей. Коли дівчинці було чотири роки, батьки переїхали до Одеси – злодійської столиці країни. Першу крадіжку вона скоїла в 14 років, а перше кохання зустріла в 17. Із сином одеського бакалійника вона втекла до Варшави – його батьки були проти їхнього шлюбу.

У польській столиці юнак охолов до коханої, і Шейндля знайшла собі іншого. Ісаак Розенбад став чоловіком і батьком першої дитини Соньки. А вже через рік, взявши із собою дочку і 500 чоловікових рублів (нинішні $ 7,7 тис.) вона втекла від нього в Росію з новим коханцем – Матісом Рубінштейном.

Аферу із заміжжям і подальшим зникненням із сімейною готівкою Сонька повторювала неодноразово. Пов'язуючи своє життя з тим або іншим чоловіком, аферистка брала його прізвище з далеким прицілом. Зберігаючи паспорти з різними прізвищами, вона легко уникала поліцейського переслідування.

Життєвої мудрості, точніше хитрості, їй дійсно було не позичати. Лише один раз за всю кар'єру Сонька попалася на гарячому – коли зійшла з поїзда з чужим чемоданом в 1866 році

Розенбад, Рубінштейн, Школьник, Бринер, Блювштейн – лише частина з них. Зате «артистичний» псевдонім Софія залишався незмінним. На думку біографів, вона дуже любила значення цього грецького імені – мудрість. Життєвої мудрості, точніше хитрості, їй дійсно було не позичати. Лише один раз за всю кар'єру Сонька попалася на гарячому – коли зійшла з поїзда з чужим чемоданом в 1866 році.

З часом бридке каченя злодійського світу, що промишляє речами небагатих, як прийнято тепер казати, лохів, перетворився на лебедя півсвіту. Обертаючись у столицях, у тому числі європейських, шахрайка набула лиску і манер світської левиці.

В архівах поліції не збереглися фото Соньки, але є опис: «Зріст 153 см, волосся русяве, рухливі карі очі, ніс помірний з широкими ніздрями, губи тонкі, підборіддя овальне, бородавка на правій щоці». Природна краса Золотої Ручки була перебільшена чутками, проте фатальні жінки беруть не яскравою зовнішністю, а чарівністю і темпераментом. Блювштейн вміла себе подати.

«Вона була не просто шахрайкою, злодійкою, а аферисткою, яка скоювала злочини в художній формі, в стилістиці тієї епохи – в них присутній елемент оперети», – зазначає Іконніков-Галицький.

Не всі вдома

Найвідомішу аферу, приписувану Соньці, вона провернула в кінці травня 1883 року в Одесі. У магазин відомого ювеліра Карла фон Меля неподалік оперного театру, зайшла розкішно одягнена дама і назвалася дружиною не менш відомого в місті психіатра.

«Чоловік хоче зробити мені подарунок на день народження і довіряє смаку вашого торгового дому», – сказала вона.

Вибравши колекцію французьких майстрів на суму 30 тис. руб. (сьогодні – $ 460 тис.), дорога клієнтка попросила фон Меля доставити їх у призначений час до неї додому.

Тим часом шахрайка зробила рокіровку – здійснила візит до згаданого лікаря, відрекомендувавшись йому дружиною ювеліра фон Меля. Розкішна дама, мало не плачучи, повідала психіатру, що її чоловік зовсім збожеволів на ґрунті свого бізнесу. Він «розробляє» в підвалі їхнього будинку якісь золоті розсипи і від сторонніх людей вимагає, щоб вони віддали йому гроші за якісь продані ним коштовності.

Блювштейн попросила лікаря прийняти її з чоловіком в той самий день і годину, коли в цей самий будинок ювелір повинен був доставити покупку. Зустріч двох жертв обману була розіграна Сонькою як по нотах. Вона зустріла фон Меля в приймальні психіатра і попросила у нього намиста для примірки і показу чоловікові. Взявши коробки з діамантами, аферистка завела ювеліра в кабінет і втекла.

Далі Сонькіна афера продовжилася без її участі, поступово переростаючи в анекдот. Психіатр цікавився у ювеліра, чи добре він спить уночі, а той вимагав від нього грошей.

«Ми зараз все владнаємо», – спокійно погладив по плечу пацієнта лікар, і двоє викликаних ним санітарів запроторили фон Меля в психіатричну клініку.

Обидва ошуканих одесити повернулися до реальності, лише коли до лікарні приїхала справжня дружина психіатра.

Ця історія була екранізована у США в 1936 році. У кінокомедії Бажання шахрайку зіграла блискуча Марлен Дітріх. Правда, в цьому варіанті «хвороба» ювеліра полягала в тому, що він перестав спати в піжамі, надавши перевагу жіночим нічним сорочкам.

Та, що ковтає камені

Діаманти були найкращими друзями Соньки. Приїхавши до Москви у квітні 1885-го під виглядом баронеси з Курляндії (зараз – Західна Латвія), вона обчистила ювелірний магазин Хлєбнікова на Петрівці. На справу «баронесу» супроводжували батько, малолітня дочка і няня. Вибравши солідну колекцію прикрас на суму 22,3 тис. руб., клієнтка повідомила, що забула гроші в готелі.

Забравши упаковані коштовності і залишивши як «заставу» своїх родичів, Сонька пішла. Через кілька годин ювелір викликав поліцію, вона допитала «батька» і «няню», з'ясувавши, що ті разом з немовлям були найняті незнайомою дамою на Хитровому ринку.

Схожий сценарій був розіграний Золотою Ручкою в Женеві. До місцевого ювелірного вона з'явилася з розкішно одягненою подільницею. Представившись дружиною директора нового банку, Блювштейн набрала каблучок, браслетів і кольє на 45 тис. австралійських шилінгів. Залишивши в заставу подругу, аферистка зникла, щоб показати прикраси чоловікові, а через кілька хвилин у магазин увійшли двоє поліцейських і заарештували залишену дівчину як відому шахрайку. Ювелірові повідомили, що її напарниця також затримана, а викрадене можна забрати в дільниці. Коли ювелір прийшов у поліцію, то не виявив ні прикрас, ні тих двох поліцейських.

Втім, Золота Ручка була різноманітною в методах. Іншого разу для взяття ювелірного вона використовувала вже не найнятих «акторів», а дресировану мавпочку, натаскану на ковтання блискучих предметів. Відвідуючи магазин з мавпою на плечі, дама просила показати кольє і непомітно виколупувала камінчики з намиста. Мавпочка закінчувала її роботу. Поставлена ​​тварині клізма допомагала витягти коштовності.

Крім того, Сонька носила спеціальні накладні нігті, під які ховала діаманти, і взуття з підметками зі смоли. Туфлі не залишали слідів, але в них вдавлювалися прикраси, впущені на підлогу.

Мужики до цугундера

Іншою слабкістю Соньки були багаті чоловіки, і вона робила все можливе, щоб стати їхньою слабкістю.

У жовтні 1884 року астраханський банкір Догмаров, будучи проїздом в Одесі, познайомився в місцевому ресторані Фанконі з баронесою Софією Сан-Донато. «З'ясувалося», що ввечері вони виїжджають до Москви одним і тим самим поїздом. Залицяльник запросив даму до себе в купе, купив на її прохання коробку цукерок, і коли баронеса попросила Догмарова сходити в буфет ще й за випивкою, маленьким шприцом швидко заправила частину цукерок снодійним. Вранці Догмаров, добре виспавшись, не виявив ні попутниці, ні грошей, ні цінних паперів на суму 43 тис. руб.

Прототип сучасних «клофелінниць», Сонька неодноразово вдавалася до допомоги снодійного. У Парижі, зігравши роль недосвідченої і легковажної дівчини, аферистка найнялася на роботу в один з публічних будинків. Вона підсипала сонний порошок у вино першому ж клієнту, а коли той заснув, обібрала його, а потім вискочила в коридор і стала кричати, що її партнер, здається, помер. У створеній нею метушні Блювштейн непомітно зібрала залишені відвідувачами гаманці, золотий годинник і портсигари.

Крім французької столиці, Сонька працювала в Кракові, Лейпцигу, Мюнхені та Відні. Методи шахрайства, випробувані нею на Заході, вона застосовувала у Росії, і навпаки

Крім французької столиці, Сонька працювала в Кракові, Лейпцигу, Мюнхені та Відні. Методи шахрайства, випробувані нею на Заході, вона застосовувала у Росії, і навпаки.

Один з найвідоміших називався «гутен морген», коли злодійка знаходила свою жертву в дорогому готелі, потім потрапляла до неї вночі і спокійно збирала цінні речі в саквояж. Якщо «клієнт» прокидався, Сонька як ні в чому не бувало починала роздягатися і, напівоголена, прямувала у ванну. Раптово обернувшись до приголомшеного постояльця, вона картинно лякалася і говорила, що помилилася номером. Зібравши речі в оберемок, Золота Ручка залишала господаря номеру, засліпленого чарівною миттю.

Втім, пристрасть зіграла фатальну роль і в долі самої Соньки. Її останнє кохання, одеський картяр Володимир Кочубчик, був молодший за неї і часом називав шахрайку «мамою». Адже вона фактично утримувала його – здійснювала крадіжку за крадіжкою, аби покрити його карткові борги.

Сам Кочубчик був бездарним шахраєм і в підсумку попався поліції. Через нього сищики вийшли і на Золоту Ручку. У 1880-му Сонька потрапила до в'язниці всерйоз і надовго, а після суду в Москві була заслана в село Лужки Іркутської області. Сибір була явно не її стихією, і через півроку вона втекла.

Вдруге Блювштейн потрапила за ѓрати лише через п'ять років у Смоленську, була засуджена до трьох років каторги і 50 ударів батогом, але не встигла відбути покарання. Їй вдалося втекти зі слідчої в'язниці, спокусивши наглядача.

Цього разу вільне життя виявилося недовгим. Через півроку Сонька знову попалася, сівши ще й за втечу. У 1888-му вона вирушила до свого останнього пристановища – на каторгу на Сахалін.

Після двох спроб втечі Соньку піддали тілесним покаранням, закували в кайдани і посадили на три роки в одиночний карцер. Після цього, як правило, в'язні або вмирали, або божеволіли, але Блювштейн пережила і це.

Мишоловка зачинилася

Більшою мірою образ Соньки романтизирований злочинним фольклором, вважають дослідники її біографії. Цим вона схожа на відомих розбійників Степана Разіна й Омеляна Пугачова. Які тільки байки не ходили про Золоту Ручку – що вона жила в турецькому гаремі, що заснувала школу грабіжників у Лондоні, що дожила до радянської влади і була агентом НК.

Появі небилиць сприяла відсутність достатніх документів про неї і недосконалість засобів, що використовувалися тодішнім розшуком. Адже фотографія і телефон тільки починали розвиватися.

І все ж головний поштовх до міфотворчості був даний уже після її смерті, коли в 40 номерах газети Одесская почта в 1913 році вийшов цикл кримінальних нарисів Золота Ручка. На початку XX століття активно циркулювали історії, що Сонька уникла каторги, замість неї там відбувала термін її двійник, що в радянський час постарілу Золоту Ручку нібито бачили то в Одесі, то в Москві.

Хоча злочини реальної Блювштейн були рядовими, її долю можна назвати яскравою і показовою. Та епоха виштовхувала багатьох людей з обивательського життя в екстремальні сфери – кого в революцію, кого в злочинний світ

Хоча злочини реальної Блювштейн були рядовими, її долю можна назвати яскравою і показовою. Та епоха виштовхувала багатьох людей з обивательського життя в екстремальні сфери, пояснює Іконніков-Галицький, – кого в революцію, кого в злочинний світ.

«Вона була чудовою актрисою і драматургом. У кожному її злочині були зав'язка, розвиток подій і фінал, – вважає Едуард Резнік, сценарист серіалу Сонька Золота Ручка (2002). – У рамках амплуа просто актриси їй напевно було б затісно. Уявіть собі примадонну якогось театру, яка хоче бути режисером і драматургом, але змушена виголошувати монологи, написані для неї кимось. Вона б захотіла влади».

Сонька також мала математичні здібності і неабияку пам'ять, володіла кількома іноземними мовами, могла запам'ятати рукописний текст, ледь глянувши на нього.

«Багато схожих на неї талантів ставали талантами кримінальними від нудьги часу», – каже Іконніков-Галицький.

У другій половині XIX століття злочинне співтовариство, яке народжувалося в Росії, гостро потребувало легенд, і Сонька нею стала. Резонансний процес над нею і каторга з побоями і кайданами зробили з неї мученицю. Водночас до 45 років аферистка розгубила весь свій шарм, перетворилася на стару жінку, але, як і раніше, вабила до себе. Тепер уже журналістів і письменників.

«Це маленька, худенька, вже сивувата жінка з пом'ятим, старечим обличчям, – описував Антон Чехов Соньку у своїй книзі Острів Сахалін. – Вона ходить по своїй камері з кута в кут, і здається, що вона весь час нюхає повітря, як миша в мишоловці, і вираз обличчя у неї мишачий. Дивлячись на неї, не віриться, що ще недавно вона була красива до такої міри, що зачаровувала своїх тюремників».

А журналіст Влас Дорошевич згадує, як під час зустрічі з ним Блювштейн слізно просила його дізнатися хоч щось про долю її трьох дочок.

«Рокамболя у спідниці більше не було – ридала старенька мати про своїх нещасних дітей», – написав Дорошевич.

Втім, до цього Сонька сама розпорядилася долею дітей. Першу дочку вона залишила під опікою її батька, Розенбада. А нові вагітності спершу були їй хорошим прикриттям для провертання афер, але народження дітей так і не змусило її розлучитися з ремеслом.

Правда, лише одного разу Золота Ручка встала перед вибором, коли потрапив за ѓрати її чоловік Міхель Блювштейн – шулер і вагонний злодій, батько двох дочок Соньки. Тоді вона позбулася серйозної опори в житті – аферистка вважала, що тільки він перевершував її в кримінальних талантах.

Але в підсумку вирішила, що дочки – перешкода її способу життя, адже шахрайці доводилося постійно «гастролювати». Сонька віддала їх у притулок, однак регулярно надсилала туди гроші на утримання. Коли вона спробувала возз'єднатися з дорослими дочками, їм виявилася не потрібна мати-злодійка, нехай і легендарна.

***

Цей матеріал опубліковано в №14 журналу Корреспондент від 10 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.