... І друг мій парадокс. Інтерв’ю з фронтменом гурту Вагоновожаті

Напередодні великого весняного концерту колишній лідер групи ... І друг мой грузовик дав інтерв’ю журналу Корреспондент.

Дніпропетровська формація ... І друг мой грузовик була унікальним явищем для української музики 2000-х: мінімум спецефектів (на сцені тільки вокаліст, бас-гітарист, барабанщик) і максимум драйву, пише Анна Давидова у №14 видання від 10 квітня 2015 року.

Проіснувавши 15 років, «грузовики» остаточно розпалися у 2012-му, і ось вже більше року у колишнього лідера команди Антона Слєпакова новий проект – Вагоновожаті, створений за участю гітариста Валентина Панюти (екс-Lюк) і Стаса Іващенка, барабанщика донецької групи DOK. Хоча склад все так само лаконічний, звучання змінилося кардинально: замість безкомпромісного гаражного саунду – жорстка електроніка з живими барабанами.

Слєпаков упевнений, що команді вже вдалося позбутися приставки «екс». Коли рік тому в одному з перших інтерв'ю в новому статусі у Слєпакова запитували, яким він бачить свого слухача, у музиканта ще не було відповіді на це запитання. А зараз картина прояснилася.

«Це розумна, чесна, освічена людина. Цікавиться сучасним мистецтвом – кіно, живописом, усім в комплексі. Я таких людей часто зустрічав на Гогольфесті, і на Docudays UA, на якихось таких заходах. І тепер ця публіка – цей абстрактний слухач, який, виявляється, зовсім не абстрактний, а справжній, – приходить на наші концерти. І ми дуже щасливі, що, найчастіше будучи старше, ніж наша аудиторія, ми з ними говоримо однією мовою: виходить робити музику, актуальну для молоді, але при цьому і для наших однолітків теж», – каже Слєпаков, з яким ми зустрілися напередодні великого сольного концерту Вагоновожатих у київському клубі Sentrum 11 квітня.

- Зараз великий інтерес до української музики: у наших музикантів явно стало більше концертів, але при цьому виступи Вагоновожатих – явище не так щоб дуже часте ...

- Ми – молодий гурт, як іронічно себе називаємо, нам тільки рік. Хоча насправді виступів достатньо, просто в Києві, мені здається, надто часто виступати не потрібно. Нам зручний такий варіант – двічі на рік зіграти великі сольні концерти і на них представити те, чим ми займалися весь цей час. Наприкінці минулого року ми зіткнулися з віджеями з угрупування Tenpoint. Ми ще восени на Гогольфесті звернули увагу на їхню роботу з ДахоюБрахою, потім потрапили на концерт Dakh Daughters, потім на оперу Коріолан. І коли Tenpoint запропонували зробити відеоряд для нашого концерту, ми закричали «Ура!», тому що вони дійсно професіонали і одні з небагатьох в Україні, хто цим займається. У демонстраційній версії у нас вийшло попрацювати з ними на відкритті фестивалю Docudays UA. Як хлопці сказали, щось у них вийшло, щось ні. Вони врахували помилки і готові продовжити вже на сольному концерті.

- Гаряча тема останнього часу – ініціатива Мінкульту про 75% -ве квотування української музики в ефірі радіостанцій. Як ви до неї ставитеся?

- На жаль, думаю, це мало чого дасть позитивного. Радіостанції вишукуватимуть найрізноманітніші лазівки – запихатимуть українську музику в глибоку ніч і т. д. Але мені складно сказати, я не є слухачем радіостанцій – звик слухати музику з інших джерел. Але все одно якось це примусово, чи що ... От ми нещодавно грали у Львові – дуже проукраїнському місті, – і кілька разів користувалися послугами таксі. Так от водії там слухають російський шансон. І це ніяк не зітреш з підкірки у людей – ніяким квотуванням, нічим. Я іншим обурююся: чому виконавці кон'юнктурного плану не створили український шансон?! (Сміється.) Щоб заповнити цей сегмент. Не знаю, як у Києві, але ще до недавнього часу в Дніпропетровську були афіші групи Бутирка, яка раз на сезон збирала аншлаг. Чому немає українських виконавців схожого штибу, які, я впевнений, могли б з властивим українцям гумором – не так серйозно, як Бутирка, – працювати з цією аудиторією?

- Є попит – немає пропозиції?

- Може, й так. Взагалі розмова про якість і своєрідність української музики дуже довга ... Наведу ще один приклад зі Львова: мені довелося побувати в легендарному місцевому закладі Криївка, де, наскільки я пам'ятаю, грає винятково музика українських рок-гуртів. Ось я був там один чи два рази і чесно скажу: через 35 хвилин втомився. Якщо трактувати формалістськи, буквально, то можна сказати, що я не люблю українську музику, хоча сам є українським музикантом. Але так – мене все це напружило. Всі гурти – вони існують в якомусь одному полі, одному жанрі, це якийсь мейнстрім зі смішними текстами про український побут, про поросят, про сало. І якщо це, виходить, українська музика, і якщо її примусово треба любити, то я тоді, чого гріха таїти, не є патріотом української музики – ну, якщо ця музика буде такою. Інший полюс – той, про який багато говорять: «О, ось нова хвиля української музики!». Але всі ці групи звучать, як команди зі Швеції, або з Данії, або навіть з Північної Ірландії. Досить якісно, ​​і це начебто теж українська музика, але, з іншого боку, її ніяк не відрізниш від тієї зарубіжної, що грає зараз в кафе, де ми з вами сидимо.

 - Але, може, щоб прорватися на західний ринок, краще дійсно звучати, як усі?

- Ні, не думаю. Як приклад, перше, що спало на думку, – Motorama: вони з Ростова-на-Дону і звучать, як гурт з 1989 року, який грає англійський постпанк. І вони стали популярними не тільки в Росії, в Україні, а й у Європі, в Латинській Америці. Хоча вони грають те, що тисячу років тому грав Віктор Цой з друзями під впливом модних платівок, які їм привезла Джоанна Стінгрей. Готового рецепту немає. Ми, напевно, тільки зараз вчимося все це створювати, вибудовувати систему цінностей, координат, клубів, фестивалів. Вчимося нарешті любити свою музику. Часто, за часів ... І друг мой грузовик ми стикалися з тим, що на українських фестивалях виступали наші друзі з Росії, з Молдови, але їх запрошували тільки тому, що вони їдуть «звідкись». А ми задовольнялися тим, що просто приходили до них поговорити на саунд-чек: нас на ці фестивалі не запрошували.

- У музиці Вагоновожатих, як і у «грузовиків», дуже великий акцент на текстах. Як думаєте, не завадить це вашій особистій культурній експансії?

- Знаєте, є люди, які на тексти абсолютно не звертають уваги. Ну чесно: ми ж з вами теж були на сотнях концертів, коли не розуміли, про що йдеться, – окремі фрази могли вихопити, але не всю глибину текстів. Або взяти гурти, що грають інструментальну музику, – типу тих самих Red Snapper: ми це слухаємо просто як потік музичних вібрацій, нам не потрібні нюанси слів. В принципі це давня історія: багато вітчизняних меломанів змалечку слухають західну музику, але при цьому взагалі не розуміють, про що там співається. І, можна сказати, що тепер ми це врівноважуємо, ставлячи західного слухача в таку саму ситуацію. (Усміхається.) Ми саме зараз плануємо пограти у Фінляндії, і на травень передбачається ряд європейських концертів. Хочемо подивитися, що з цього може вийти. У «грузовиків» був невеликий європейський досвід, і, виходячи з нього, можу сказати: якщо є така складова, як драйв, то вже півсправи зроблено.

- Хочу повернутися від закордону до нас – розповідаючи про концерт у Львові, в одному інтерв'ю ви сказали: «У Дніпропетровську ще подекуди побутує такий міф, що якщо у тебе російськомовна музика, то на заході країни тебе поріжуть на ремені». Чесно кажучи, здивували: за останній рік Днєпр з боку справляє враження такого східноукраїнського Тернополя ...

- Справді, так і є. З єдиною поправкою: там все-таки розмовляють російською мовою – це абсолютно російськомовне місто, але це не заважає йому бути зараз абсолютно українським. А цей міф – він швидше побутує в музикантському середовищі: до Львова все-таки охочіше запрошують групи, які співають українською. Це, напевно, залежить від комерційних міркувань: організатори хочуть, щоб зал був повний. Але цей міф давно почав ламатися – коли до Львова стали привозити актуальні гурти з Росії. Зрозуміло, що це було до останніх подій, але там грали Мои ракеты вверх, Седьмая раса, Сплін, Дельфін, і, я впевнений, були аншлаги. Є інтерес з боку львівської молоді: їм не чужа поезія, якою б мовою вона не була придумана.

- Що змінилося в Дніпропетровську за останній рік?

- Знаєте, напевно, люди розуміють, що поруч війна, і хочеш не хочеш, але ти якось змінишся. У багатьох жителів Дніпропетровська там родичі, вони побачили, що несе «русский мир» і всі ці події. За відчуттями – наївно, може, але хочеться оберега якогось, чи що. Ось як у дитинстві: мама тобі надягає ладанку – і ти «в будиночку», під захистом. Так і тут: ти надів вишиванку, пов'язав українську стрічку, і думаєш – ну, як би все ... (Усміхається.)

- Все, вибір зроблений?

- Так.

- Тобто можна сказати, що Дніпропетровськ за рік зробив вибір?

- Відносно... У спальних районах залишилися ті самі гопники й ті самі бабусі, я впевнений, вони чекають повернення Януковича і всієї цієї шайки-лійки. В принципі сепаратизм і «русский мир» з Дніпропетровська витиснули насильно. Могло бути по-іншому: я пам'ятаю тривожні події перед облдержадміністрацією, натовпи тітушок, марші з георгіївськими стрічками – все там було. Але команда, яка зараз пішла, – вона все зробила для того, щоб цього не сталося. 

Мені здається, що городяни – і ті, хто був за, і ті, хто був проти, – після того, як минуло трохи часу, вдячні, що вийшло саме так, а не інакше

Мені здається, що городяни – і ті, хто був за, і ті, хто був проти, – після того, як минуло трохи часу, вдячні, що вийшло саме так, а не інакше. У Дніпропетровську зараз відчуття багато в чому прифронтового міста. Швидка допомога, сирени, багато військових, багато людей на милицях. Дуже нагадує військові фільми, коли показують якийсь госпіталь і там бійці прогулюються.

- «Грузовики» були добре відомі в Росії, до Вагоновожатих теж був інтерес. Зараз він залишився?

- Особливого комерційного інтересу до нас там не було ніколи, але за цей рік він знизився до 0,01%. Хоча в принципі там промоутерам зараз взагалі непросто: сам факт запрошення української групи не обіцяє їм нічого доброго. Як на кордоні можуть бути проблеми у музикантів, що в’їжджають, так і зі структурами якимись, які зараз взялися дуже жорстко цензурувати те, що відбувається на сцені. Я читав про проблеми, які виникли у Сергія Бабкіна, – виявилося, він заспівав занадто багато українських пісень, для чогось ще й пісню Макаревича, піднімав тему підводного човна Курськ і т. д. А у нас все набагато гостріше.

Тому якщо якісь мінімальні пропозиції з Росії були ще півроку тому, то зараз вони розчинилися в повітрі. Цієї весни ми планували випустити перший повноцінний альбом, але вирішили перенести на осінь – ще поки нормально нічого і не записано. Але перед Новим роком ми встигли записати трек Хундертвассер хунта і зробити на нього ролик. І робив його, до речі, наш товариш з Санкт-Петербурга Олександр Розанов, велике йому спасибі.

- А йому нічого за це не було?

- Дуже сподіваюся, що ні. Я писав йому: «Сашо, ти ж розумієш, чим це тобі може загрожувати», – але дуже сподіваюся, що здоровий розум – він і в Росії є здоровим, і ніхто його за це переслідувати не буде. Тим більше там нічого такого немає – просто кадри хроніки латиноамериканських хунт 1960-1970-х років.

- Коли ви писали свій другий EP, то задіяли краудфандінг. Що з цього вийшло і чи плануєте схоже для запису альбому?

- Ми зібрали 38% від потрібної суми і закінчили для себе цю історію. Я думаю, багато в чому це сталося тому, що тоді ще не було концертів, нас не знали як Вагоновожатих. Зараз, підозрюю, ситуація була б кращою. Але збирати гроші на пісні, коли вся країна збирає на спорядження воїнів, на допомогу пораненим, мені особисто було б не по собі. А ще це в принципі не моя тема – коли ти просиш у людей грошей на власні пісні, на власну творчість. Ми краще будемо трохи довше записувати нашу музику і, може, не на таких дорогих студіях, як хотілося б, але поки краудфандінг не наш шлях.

- І «грузовики», і Вагоновожаті – все це така дуже урбаністична історія. А ви взагалі мислите себе поза контекстом великих міст? Бачите себе, наприклад, в майбутньому яким-небудь дідусем, який медитує на призьбі?

- «Грузовики» записували свій останній альбом у селі на кордоні Харківської та Донецької областей, під Ізюмом – селище називається чи то Залізні Шахтарі, чи то щось таке. І там людина на ім'я Сергій побудувала дивовижну студію Співаки – триповерховий будинок, де є і студія, і готель для музикантів, але все це в контексті звичайного селища, серед лісу, де на той момент не працював мобільний зв'язок, не було інтернету. І коли на тиждень туди потрапляєш ... З одного боку, чудово: ти наодинці з природою – тільки приходиш і спілкуєшся з мікрофоном.

Але коли після тижня такого життя повертаєшся в місто, ти розмовляєш тихіше і тебе лякає все – і світлофори, і супермаркети, і машини. Тому мені страшнувато. Може, в майбутньому до цього все і прийде: потрібні якісь програми, щоб був відтік людей з мегаполісів. Але чим там займатися? Як звідти вибиратися в місто у справах? Приміром, у нас абсолютно не розвинений екологічний транспорт, а їхати 200 км на велосипеді не кожна панянка зможе, щоб оплатити інтернет або записатися до манікюрниці. Але хотілося б чогось подібного, щоб якось розвантажити наші міста, мегаполіси. Тому що, мені здається, вже стає затісно.

- Своєрідний тотем Вагоновожатих – трамвай. А ви на ньому, до речі, коли востаннє каталися?

- Так зовсім недавно! Я ось 14-м дуже люблю користуватися, особливо ввечері. Взагалі люблю трамвай. Для мене було велике горе, коли перестали ходити трамваї з Подолу на Лівий берег, і мені сумно ходити по Шота Руставелі, по Саксаганського – по тих вулицях, де колись був трамвай: пам'ятаєш, як ти в дитинстві на ньому їздив, а зараз там вже нічого не залишилося.

Трамвай – екологічний вид транспорту, за який я особисто дуже переживаю і вболіваю. І потім це красиво. В Європі його, навпаки, намагаються зберегти, дотувати, а у нас поки що до цього не дійшли. Але вже хоча б у своїй назві і в назві нашого EP Без трамваїв заявка на те, що не всім байдужа доля міського транспорту. (Усміхається.)

- Якось ви зізналися: мрієте, щоб покликали в колектив, де не доведеться бути фронтменом. Дивна мрія для фронтмена.

- Людині, яка проводить увесь час в одному амплуа, хочеться спробувати щось інше. А чи вийде – головне питання. Мені було б дуже цікаво! В принципі я людина, яка досить легко відгукується на багато авантюр, тому не здивуюся, якщо через якийсь час виявлю себе на сцені або фронтменом, або не фронтменом, або ще кимось. Хотілося б спробувати щось взагалі кардинально інше – почитати вірші, чого я раніше особливо не робив, зіграти в якомусь спектаклі, знятися в кіно. Пригоди – це завжди цікаво.

***

Цей матеріал опубліковано в № 14 журналу Корреспондент від 10 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.