Напівзабута війна. Сирійське питання повернулося у центр уваги світу

Чому світ кілька років волів не помічати конфлікт у Сирії, і наскільки втручання Росії допоможе зупинити там кровопролиття.

На початку 2014 року аналітична служба конгресу США підготувала доповідь про ситуацію в Сирії. До того часу там уже кілька років ішла громадянська війна між військами президента Башара Асада і повстанцями, яких підтримували Америка і Євросоюз, пише Павло Сивокінь у №40 журналу Корреспондент від 9 жовтня 2015 року. Експерти передбачали, що найгостріша фаза конфлікту вже пройдена і він поступово почне випалювати сам себе. Після цього повстанці будуть змушені домовитися з урядом Асада, щоб провести демократичні вибори.

Але з плином часу ситуація особливо не змінювалася. Повстанці контролювали частину країни і не хотіли здавати свої позиції. До того часу сили Асада настільки ослабли, що не могли розбити супротивника або хоча б змінити хід війни на свою користь.

Поступово аналітики та ЗМІ почали говорити про цю війну як про конфлікт згасання, коли жодна зі сторін не може отримати перевагу і тому всі рано чи пізно підуть на компроміс. Але вже влітку минулого року ситуація почала стрімко змінюватися. У гру вступила нова сила – Ісламська Держава Іраку й Леванту (ІДІЛ).

Екстремісти з цієї організації проголосили хрестовий похід проти своїх супротивників і почали швидко займати території Іраку і східної Сирії. Здавалося, світова спільнота знову зверне увагу на цей конфлікт. Але саме зростання загрози з боку ІДІЛ привело до того, що війна в Сирії виявилася забутою.

Джихадисти стрімко наступали на території, підконтрольні проамериканському уряду Іраку і погрожували зупинити нафтовидобуток в цій країні. Це могло призвести до нафтової кризи, і США почали спішно створювати міжнародну коаліцію. Знову ж головним питанням став порятунок Багдада від окупації і розгром ІДІЛ. Коли ж сили наступу на іракському фронті втратили міць – багато в чому через успішні дій загонів самооборони деяких провінцій Іраку, а не офіційного уряду, – війна з тероризмом знову стала для західного світу завданням далекого майбутнього.

Торік, виступаючи на Генеральній асамблеї ООН, президент США Барак Обама заявив, що головними загрозами світу є ІДІЛ, епідемія лихоманки Ебола і політика Росії у Східній Європі. І Америка активно зосередилася на вирішенні двох останніх завдань. Західний світ ввів санкції проти Росії й ізолював Володимира Путіна від усіх міжнародних зустрічей. Про Сирію не йшлося.

За словами Марини Оттавай з аналітичного Центру Вілсона (США), в період особливого напруження війни в Україні сирійський конфлікт відійшов на другий план і був ніби заморожений для міжнародної громадськості.

«Без участі Москви, яка підтримує Асада, конфлікт навряд чи вдасться вирішити. А дипломатичне протистояння між Росією і США досягало свого піку», – каже експерт Корреспонденту.

І тільки раптова пропозиція Путіна виступити разом проти ІДІЛ в Сирії і нанесення авіаударів по позиціях бойовиків знову поставили перед світом питання, що ж робити з цією війною і коли вона закінчиться.

Дві можливості

На думку Рональда Хатто з Паризької школи міжнародних відносин, під час конфлікту в Сирії було дві кризи, коли Захід міг втрутитися і зупинити його.

«Першими стали протести проти влади Асада, коли вони ще були мирними. Тоді політикам не варто було пускати все на самоплив», – каже експерт.

У 2011 році, коли в країнах Близького Сходу йшла арабська весна, в Дамаску також почалися маніфестації з вимогами провести демократичні реформи і закінчити майже півстолітнє правління клану Асад. Батько нинішнього президента, Хафез Асад, почав своє правління ще у 1970 році, і з того часу родина не розлучалася з найвищими посадами в уряді та силових структурах.

При цьому самі протестувальники точно не знали, якою має бути їхня країна, і багато з них схилялися до ісламської форми розвитку держави. Саме ці настрої в той самий час були і в Єгипті, де мусульманські партії прийшли до влади після таких само протестів. Тому США і ЄС просто не знали, кого підтримувати. Башар Асад був відомим злом. А ось ісламістські партії могли почати в регіоні релігійну війну. У підсумку режим Асада почав придушувати протести за допомогою зброї.

Повстанці окопалися в кількох містах, їх центром став Хомс. Війна кілька місяців не сходила з перших шпальт світових ЗМІ, які звинувачували Дамаск у бомбардуваннях мирних районів і використанні важкого озброєння проти повстанців. Вашингтон і Брюссель ввели санкції проти режиму Асада і встановили ембарго на постачання в країну зброї. Єдиним союзником сирійського режиму залишалася Росія, яка мала там військову базу в місті Тартусі і не хотіла повалення президента.

Багато радників в ЄС і США вимагали військового втручання у війну. Але на перше місце вийшла Лівія, де громадянське протистояння розгорнулося набагато потужніше. Європа навіть зважилася провести там повітряну операцію і допомогла повстанцям повалити одіозного Муаммара Каддафі. Але після цього країна занурилася в хаос громадянської війни між угрупованнями і племенами. Європа і США вже не хотіли втручатися в громадянські конфлікти на Близькому Сході.

Другим шансом зупинити війну стала осінь 2013 року, коли сторони конфлікту почали застосовувати хімічну зброю. Спеціальна комісія ООН, яка розслідувала ці випадки, не дійшла однозначної відповіді стосовно того, хто це робив – урядові війська або повстанці. Але Захід однозначно звинувачував у цьому диктатора, оскільки офіційний Дамаск контролював майже всі запаси отруйних речовин у країні.

Тому громадська думка у США вимагала від Обами втрутитися у війну. Однак американському президентові дуже не хотілося цього робити. Він рік тому переміг на виборах і тепер не бажав знову втягувати свою країну в нову війну. І він з радістю прийняв план Путіна, згідно з яким Асад віддавав всю хімічну зброю в обмін на початок мирних переговорів.

На думку Стефанії Пезард з великої аналітичної корпорації RAND, тоді сторони неофіційно домовилися про гарантії недоторканності Асада і поступовий перехід від громадянської війни до діалогу. Але після вивезення хімічної зброї ніхто не поспішав тиснути на Дамаск з метою виконання цих домовленостей. У Раді безпеки ООН Москва постійно блокувала будь-які резолюції щодо Сирії, і війна перейшла в затяжну фазу, ставши нецікавою світу.

Новосирія

Конфлікт міг тривати багато років, якби не два важливі чинники. По-перше, угруповання ІДІЛ не змогло зайняти багатий нафтою Ірак і почало черговий наступ на Сирію. Під час цих боїв джихадисти захопили кілька важливих історичних пам'яток античності, в тому числі і Пальміру з унікальними руїнами. Бойовики одразу взялися нищити залишки міста.

Репортажі про це знову обурили громадськість на Заході. Там зажадали, щоб питання із Сирією, яка стала основною базою терористів і розпалася на неконтрольовані анклави, був-таки вирішене. У США заговорили про те, що міжнародна коаліція діє надто обережно і потрібно переходити від повітряних ударів до прямої операції на землі. Тому до осені 2015-го підстави для рішучих дій щодо Сирії були готові.

Тоді ж з'явився і другий фактор, що змусив усіх згадати про цю війну. На трибуні Генеральної асамблеї ООН Путін заявив, що готовий створити нову широку коаліцію для боротьби з тероризмом на Близькому Сході. Через кілька днів російські літаки почали бомбити позиції ІДІЛ. Таким чином, президент Росії сподівається вирішити відразу кілька проблем.

Президент Росії сподівається вирішити відразу кілька проблем. По-перше, відтіснити на другий план події в Україні, які зіпсували його міжнародний імідж. Також він хоче довести, що Росія є великою країною, без якої не можуть вирішуватися конфлікти на Близькому Сході

По-перше, відтіснити на другий план події в Україні, які зіпсували його міжнародний імідж. Також він хоче довести, що Росія є великою країною, без якої не можуть вирішуватися конфлікти на Близькому Сході.

По-друге, рано чи пізно міжнародна коаліція зломить сили ІДІЛ і змусить Асада зректися влади. Тоді доля військової бази в Тартусі стане дуже туманною, адже незрозуміло, хто саме буде правити в Сирії, і чи збережеться вона взагалі як єдина держава. Москві треба закріпити там свої інтереси і показати, що для неї важливе збереження своїх баз. Для цього Росія хоче показати, наскільки великим буде її внесок у перемогу над ісламським тероризмом. При цьому Кремль розуміє, що такими діями може повернути до життя привид мусульманського екстремізму у себе вдома. Але воліє ризикнути.

Зрозуміло, що швидко знищити ІДІЛ неможливо. І тут успіх операції залежатиме не від Росії, а від ефективності коаліції в цілому. Але навіть перемога не дасть відповіді на питання, хто далі правитиме в Сирії та чи зупиниться там громадянська війна. Можливо, нинішній сплеск інтересу знову швидко вщухне і світ вкотре забуде про непопулярний сирійський конфлікт.

***

Цей матеріал опубліковано в №40 журналу Корреспондент від 9 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.