Крок за шоком. Інтерв’ю з лауреатом Оскара Беном Кінгслі

Лауреат Оскара, лицар Британської імперії сер Бен Кінгслі дав інтерв’ю журналу Корреспондент.

Французький канатоходець-самоучка Філіп Петі 7 серпня 1974 року зробив неможливе. 45 хвилин він гуляв по канату, натягнутому між вежами-близнюками в Нью-Йорку на висоті 110-го поверху – а це 450 м! Та якби тільки гуляв – у якийсь момент він навіть приліг на тонкий дріт, пише Анна Давидова у №40 журналу Корреспондент від 9 жовтня 2015 року.

«Ми з напарником спостерігали за танцюристом на канаті – бо канатохідцем його не назвеш, – згадував один з поліцейських, які брали участь у подальшому арешті божевільного трюкача. – Він був приблизно на середині шляху між вежами, коли ми вибралися на дах. Побачивши нас, він почав усміхатися і сміятися. Що стосується мене, то я зрозумів: це те, що навряд чи хтось ще побачить у світі».

Але офіцер виявився не зовсім правим. Чотири десятиліття потому оскароносний режисер Роберт Земекіс зняв фільм Прогулянка висотою, де глядачі можуть не тільки побачити смертельний трюк як сторонні спостерігачі з даху, а й поглянути на світ, що залишився десь далеко внизу, очима канатохідця, якого зіграв Джозеф Гордон-Левітт. До речі, до зйомок його готував сам Петі, і внаслідок тренувань актор навчився ходити по канату на висоті двох з гаком метрів, натягнутому через увесь знімальний майданчик.

Свою майстерність Петі відпрацьовував у цирковій трупі Оманковскі, якою керував канатоходець на прізвисько Тато Руді – чех, який жив у Парижі. Він навчив Петі всьому, що знав сам, виростивши учня, який перевершив учителя. У Прогулянці висотою, що стартує в українському прокаті 15 жовтня, його роль зіграв лауреат Оскара, Золотого глобуса і BAFTA сер Бен Кінгслі. В ексклюзивному інтерв'ю актор зізнався, що ця роль для нього звичайна й особлива одночасно.

- Як ви потрапили в проект Прогулянка висотою?

- Коли тебе запрошують, це, в принципі, непоганий початок ... (Сміється.) Мене запросив режисер Земекіс. Я завжди ним захоплювався, але працювати разом нам раніше не доводилося. Прочитавши сценарій, я зазначив, що він сильний – без зайвих сентиментів і дуже добре написаний. Ну і третій момент – я одного разу особисто зустрічався з Петі на показі фільму Канатоходець [картина британця Джеймса Марша 2008 року, заснована на книзі Петі Дістати до хмар, отримала Оскар у номінації Найкращий повнометражний документальний фільм].

Потрапити в такий проект завжди приємно. Зокрема, тому що ти знаєш: режисерська мудрість зробить тебе тут частиною мозаїки, що формує ще більше полотно. Мені комфортно, коли я чітко розумію режисерське бачення моєї функції як актора. Що ви від мене хочете? Як я можу бути корисний? Коли є конкретні відповіді на такі питання, це дуже приваблює. Але якщо режисер каже: «Ну, я не знаю ... А ви як думаєте?» ... Як я думаю?! О боги!

- Безумовно, у режисера має бути своє бачення фільму і героїв, але ж і в акторів теж. Що скажете про свого персонажа, Тата Рубі?

- Так, створення персонажа – робота акторської уяви. Сценарій – це добре: він дає тобі характеристики та функції героя. Мій герой циркач, я – актор. Намалювати на цій основі портрет людини – моя робота.

- Було щось особливе у підготовці до цієї ролі?

- Можливо, я скажу таку саму банальність, як будь-який молодий актор, якому задали б таке запитання, але що поробиш – я хочу бути чесним. Так от – я вчу свої репліки так, щоб вони просто від зубів відскакували. І роблю так завжди. А в процесі вивчення того, що твій герой повинен сказати, як йому потрібно це зробити і що саме він хоче донести світові цими словами, ти розумієш, який він. Тому я просто вчу сценарій – година за годиною, година за годиною. Зараз я роблю це для іншого фільму. І знову годинами. Якщо хочете, можна сказати, що репліки персонажа – це перші штрихи до його портрета.

- А що далі?

- Якщо продовжити аналогію, то пишеш картину набіло. (Сміється.) Коли ти виходиш на майданчик, то повинен набратися сміливості занурити кисть у фарбу і зробити перший мазок на полотні. Ескізи закінчилися – потрібно малювати портрет. Знаєте, поки я вам це розповідав, то згадав дещо: адже майже всі мої друзі часів тінейджерства і ранньої молодості були художниками, всі вчилися у школі мистецтв. Напевно, від них я і заразився цим бажанням писати портрети.

- Але все-таки ви стали не художником, а актором. Пам'ятаєте момент, коли обрали цю професію?

- Мені було п'ять або шість років.

- Так рано?

- Я тоді був дуже, дуже вражений, якщо таке слово можна застосувати до дитини, – «вражений» у значенні розтанув, немов віск. Мене вразив один фільм: раптом в цілому світі не залишилося нікого, крім мене і хлопчика на екрані. Я не хотів, щоб фільм закінчувався. А коли він все-таки закінчився, я був весь у сльозах. Так якимось чином утворився зв'язок між мною й екраном, але я не міг його пояснити – був ще занадто малий.

Та й сьогодні, коли мене запитують про секрет успіху, я без поняття, що відповідати. Без поняття. Я обожнюю історії і радий, що життя визначило для мене таку роль – бути актором, оповідачем історій. Я вірю, знаю з особистого досвіду, що деякі історії цілющі: вони надихають людей, радують, розбурхують, кидають їм виклик. І розповідати їх – величезна честь. Тому я думаю, що ключове для мене – мій зв'язок з ремеслом і матеріалом, у який мені потрібно вдихнути життя. У мене завжди було особливе ставлення до роботи, що має дуже мало спільного зі словом «успіх». Головне інше – донести до людей історію. Ось навіщо я тут – розповідати історії. Так-так, все так просто.

- Що ж це був за фільм, що справив на вас такий магічний вплив?

- Ні – це не відповідь [британський фільм 1952 року, знятий режисерами Морісом Клошем і Ральфом Смартом на основі книги Пола Гелліко Маленьке диво]. Нещодавно цією історією, яку щойно розповів вам, я поділився зі своїм колегою Скорсезе. І він сказав: «Я знаю цей фільм». Мартін – великий знавець і реставратор кіно. Буквально наступного дня після нашої розмови DVD з фільмом був у моєму трейлері. І тепер, коли у мене є цей запис, я можу його переглядати, знову відчуваючи ті самі почуття, які так важко описати. Сподіваюся, я достатньо заплатив за це фантастичне перше враження, раз за разом повторюючи хлопчикові на екрані: «Я хочу робити те, що робиш ти».

- Ключова ідея Прогулянки висотою – художник, справжній майстер, який ризикує всім заради свого мистецтва. Близька вона вам?

- Якоюсь мірою я стикаюся з цим кожен день. Я сподіваюся ризикнути всім і з цією надією починаю кожну роботу з чистого аркуша. Оцінки, судження, нагороди – нічого цього немає: я повинен починати з нуля. Кожного разу, виходячи на знімальний майданчик, я повинен поставити ногу на цей канат, натягнутий над прірвою.

- У фільмі момент над прірвою – коли герой Гордона-Левітта йде по канату між вежами-близнюками, – просто божевільний: буквально паморочиться голова.

- Я знімаю капелюха перед Земекісом за те, як він застосував тут технологію 3D. Коли дивишся фільм, то тебе затягує історія, робота оператора, акторська гра, і про те, що він знятий у 3D, просто забуваєш. Але раптом в один момент – бам! – і ти відчуваєш, що падаєш з-під купола цирку.

- У Прогулянці висотою жодного разу не згадуються події 11 вересня, але фільм все одно говорить про них. Чого вартий один лише вид на Вежі-близнюки у фіналі.

- І на початку теж. І на початку. Вони, ці вежі, немов боги. Справжні боги.

Знаєте, другий режисер міг би постійно нагадувати нам: «Гей, хлопці, вежі зруйновані». Але Земекіс жодного разу цього не зробив. Ось про що я говорив, коли сказав, що фільм позбавлений сентиментів. Це просто глибока правдива історія про ангела, який пройшов між двома богами. Богами, яких більше немає.

Над прірвою не в житі

Канатоходець Філіп Петі, про якого розповідає Прогулянка висотою, здійснив «найбільш нечуваний художній злочин ХХ століття».

Народжений 1949 року Петі з дитинства був зачарований мистецтвом ілюзіоністів. Він самостійно навчався різним фокусам і показував їх однокласникам, а в 16 років зробив свої перші кроки на натягнутому канаті. Це виявилося його покликанням: Петі став придумувати власні трюки, відходячи від звичних стрибків. З часом перебрався з Франції в Нью-Йорк, де давав успішні вуличні вистави. Слава прийшла до нього на початку 1970-х, коли він пройшов по канату між вежами собору Нотр-Дам де Парі. Після цього канатоходець зробив безліч приголомшливих прогулянок у піднебессі. Ось топ-5 найзнаменитіших:

1973 рік – Петі пройшов по канату, натягнутому між пілонами моста Sydney Harbour Bridge в австралійському Сіднеї.

1974 рік – історична прогулянка між вежами ВТЦ: на даху Північної вежі канатохідця відразу ж заарештувала поліція. Коли його запитали, навіщо він туди поліз, Петі відповів: «Коли я бачу два апельсини, я ними жонглюю, коли я бачу дві вежі, я йду між ними по канату». На медичному огляді лікар визнав його психічно здоровим, а суд, який відбувся незабаром, виправдав за звинуваченням у порушенні громадського порядку. Проте ЗМІ все-таки дружно визнали його винним у скоєнні «найбільш нечуваного художнього злочину ХХ століття».

1986 рік – прогулявся над Ніагарським водоспадом.

1987 рік – пройшов по канату, натягнутому між єврейською й арабською частинами Єрусалима, і випустив голубів миру.

1989 рік – під час святкування річниці Французької революції пройшов по похилому канату, який починався на пл. Трокадеро і закінчувався на другому рівні Ейфелевої вежі. Загалом з часів «штурму» Веж-близнюків Петі дав ще 79 шоу на канаті і, кажуть, досі щодня тренується, а іноді для власного задоволення виступає як жонглер в Центральному парку в Нью-Йорку.

***

Цей матеріал опублікований в № 40 журналу Корреспондент від 9 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.