Зоряні примари. Як формувалися міфи про загиблих до Гагаріна космонавтів

Багато хто впевнений, що Гагарін не був першим космонавтом і до нього СРСР поховав у міжзоряному просторі півтора десятка людей.

Цю теорію в 1950-ті роки закинули в пресу два італійські радіоаматори, пише Дмитро Громов у №44 журналу Корреспондент від 6 листопада 2015 року.

З динаміка доноситься стривожений здавлений жіночий голос з перешкодами: «Передача буде? Сорок один .. Так ... Мені жарко ... Говоріть! Мені жарко, мені жарко ... Я бачу полум'я. Мені жарко ... Мені жарко ... Повернуся ... Повернуся ...».

Цей чи заклик допомогти, чи то крик відчаю з космосу був записаний 1 червня 1959 року радіоаматорами, братами Арчілло і Джованні-Батістою Юдіка-Корділья, які побудували під Турином станцію прослуховування космічного ефіру. Залишалося чотири роки до польоту першої жінки-космонавта, Валентини Терешкової. А в той день, коли італійці перехопили сигнал лиха, СРСР не заявляв про запуск або катастрофу орбітального апарата.

Втім, в епоху залізної завіси і космічної гонки, що розгорнулася між наддержавами США і Радянським Союзом за першість освоєння Всесвіту, радянські заяви про невдачі на орбіті були б нонсенсом. Однак західна преса рясніла фактами, почерпнутими з даних аматорських радіоперехоплень чи неофіційних каналів.

Народилася ціла конспірологічна теорія, згідно з якою Юрій Гагарін був далеко не першою людиною на орбіті, а до нього СРСР запустив ще як мінімум 12 космонавтів, чиї польоти закінчилися катастрофою і загибеллю

Народилася ціла конспірологічна теорія, згідно з якою Юрій Гагарін був далеко не першою людиною на орбіті, а до нього в 1950-х – на початку 1960-х СРСР запустив ще як мінімум 12 космонавтів, чиї польоти закінчилися катастрофою і загибеллю. Corriere della Sera повідомляла взагалі про 14.

Серед них Марія Громова, чий голос записали брати Корділья, а також Олексій Ледовський, Сергій Шиборин, Андрій Мітков, Віктор Костін, Володимир Цвєтов, Сергій Нефьодов, Євген Кирюшин, Олексій Бєлоконєв та ін.

Авторитетний US News & World Report у 1961-му писав, що за два дні до Гагаріна в космос літав інший космонавт і загинув на орбіті, а Гагарін 12 квітня лише грав на землі його роль. Частина західних ЗМІ ще довгий час вважала космонавтом № 1 не Гагаріна, а льотчика-випробувача Володимира Іллюшина, сина відомого авіаконструктора.

Москва таку інформацію спростувала відразу, але це прозвучало вже занадто слабко в порівнянні з сенсацією. І в Книзі рекордів Гіннесса певний час фігурувало прізвище Іллюшина як першої людини в космосі.

На думку відомого радянського публіциста Ярослава Голованова, який писав про космос, це були зовсім не помилки, а свідоме прагнення створити навколо радянської космічної програми конспірологічний флер і тим самим принизити першість СРСР у підкоренні міжпланетного простору.

«З точки зору пропаганди, – цитує він New York Herald Tribune у своїй книзі Космонавт № 1 (1986), – перша людина в космосі варта, можливо, більш ніж 100 дивізій або дюжини готових злетіти за першим наказом міжконтинентальних балістичних ракет».

«І цілком природним, очікуваним було бажання наших недругів відшукати в цьому польоті якісь вади, якось його скомпрометувати», – додає від себе Голованов.

Сердечний прийом

Брати Корділья вперше заявили про себе, коли показали світу спіймані ними сигнали першого штучного супутника Землі, запущеного СРСР 4 жовтня 1957 року. Хоча італійці сконструювали свою лабораторію, використовуючи фотографії американського центру космічних досліджень NASA, ніякої суперсучасної техніки у них не було. Свої апарати вони зібрали зі списаних армійських радіодеталей з американської військової бази, де їх розпродавали на вагу по 10 центів за 1 кг, розповідає історик космонавтики Олександр Железняков.

Суми, які виділяли західні держави на спорудження станцій спостереження за пусками радянських апаратів, обчислювалися мільйонами доларів. Братам Корділья їхня лабораторія коштувала лише $ 30, і їхній успіх здавався неймовірним.

«З 1959 року вони несподівано розпочали переобладнання своєї станції, – каже Железняков, – і саме в тому ж році їхньою діяльністю зацікавилися спецслужби».

Збіг? Железняков так не думає. Можливо, італійські або американські, і виділили їм певний грант на проведення робіт з прослуховування ефіру, передбачає він.

Послідовники конспірологічної теорії стверджують, що спостереження італійців дійсно фінансувало NASA за посередництва італійських спецслужб, про що пізніше анонімно повідав пресі певний співробітник спецслужби Італії, який нібито вербував братів.

Сенсаційні «радіограми» Корділья побачили світ через італійське агентство новин Continentale, яке буквально осідлало тему радянських зниклих космонавтів. Так, агентство повідомило новину про загибель 1 листопада 1957 року Олексія Ледовського під час запуску суборбітального корабля з посиланням на певного високопоставленого чеського комуніста. Це сталося за два дні до виведення на орбіту першої живої істоти – собаки Лайки на апараті Супутник-2.

До речі, сигнал з кардіограмою собачого серцебиття, нібито, теж вдалося записати братам Корділья. Тому, хоча СРСР і спростовував факти загибелі космонавтів, радіоперехоплення з космосу користувалися все більшою довірою публіки. І радіоаматори з Турину один за одним видавали записи то переговорів пілотів, які гинули, то сигнали їхнього серцебиття.

Так, 4 лютого 1961 року, згідно з твердженнями Корділья, вони почули «загибель» людини в космосі. У той день СРСР дійсно запускав ракету-носій Молнія з першою космічною станцією до Венери, але через неполадки ракета досягла лише орбіти Землі. Зрозуміло, жодного слова про невдалу спробу відправити апарат до Венери СРСР не повідомив, обмежившись повідомленням про виведення чергового штучного супутника. Однак у західному списку космонавтів-фантомів з'явилося ще одне прізвище – Геннадій Михайлов.

До цього Continentale вже повідомило про загибель Шиборина 1 лютого 1958 року, Міткова 1 січня 1959 року і Громової. При цьому зазначалося, що Громова загинула внаслідок аварії прототипу орбітального літака з ракетним двигуном.

Космічний черевик

Крім братів-радіоаматорів і Continentale джерелом правдоподібних теорій про догагарінських космонавтів були і радянські періодичні видання. Так, у № 42 журналу Огонек у 1959 році був опублікований репортаж про наземні випробування авіаційної апаратури і льотних костюмів проти перевантаження. Його героїв – випробувачів Олексія Грачова, Геннадія Заводовського, Геннадія Михайлова, Івана Качура та Олексія Бєлоконєва Associated Press чомусь прийняла за майбутній загін космонавтів. Коли вони не з'явилися в офіційних радянських зведеннях про польоти, преса оголосила їх загиблими, придумавши для кожного свою історію катастрофи.

Так, крім Михайлова, якого поховала Continentale, космонавт Бєлоконєв, за версією газети New York Journal American, загинув смертю хороброго підкорювача космосу за схожих обставин. У статті наводиться нібито секретний запис переговорів головного керівника радянських космічних польотів конструктора Сергія Корольова з Бєлоконєвим.

«– Земля. Тиск нормальний. А через хвилину: – Я не чую Вас, батареї відмовили. Кисень. Товариші, заради Бога, що зробити? Що? Я не можу. Ви розумієте? Ви розумієте?» Мова космонавта переходить в невиразне бурмотіння і зникає», – йшлося у статті.

Качур, за версією конспірологів, знайшов свою смерть 27 вересня 1960 року під час невдалого запуску чергового корабля-супутника. Його орбітальний політ був нібито приурочений до знаменитого візиту генсека Микити Хрущова на Асамблею ООН у Нью-Йорку 12 жовтня. За однією з версій, Хрущов взяв із собою в США демонстраційну модель цього корабля, щоб з тріумфом показати її західним журналістам, як тільки отримає повідомлення про успіх польоту. Однак пілот загинув, і з цим у тому числі була пов'язана лють Хрущова, який від досади стукав по трибуні ООН черевиком замість того, щоб демонструвати модель космольоту і прорив СРСР.

Пізніше живі і здорові випробувачі з Огонька, які потрапили в «історію», написали відповідь американцям на сторінках радянської газети Красная звезда: «Нам не довелося підніматися в заатмосферний простір. Ми займаємося випробуванням різної апаратури для висотних польотів. Під час цих випробувань ніхто не загинув».

Втім, драйву в таємничі історії підкорення Всесвіту додавали не тільки журналісти. Відомий адепт ракетобудування німецький учений Герман Оберт, який після Другої світової війни, потрапивши до рук союзників, як багато його колег, став працювати на американську космічну програму, стверджував, що з радянського космічного полігону Капустін Яр на початку 1958 року був проведений пілотований запуск, що закінчився загибеллю пілота.

Антон Первушин, російський письменник, автор науково-фантастичних і науково-популярних книг, пише, що непряме підтвердження ця теорія змови знайшла в книзі Аутопсія космонавта патологоанатома Сема Стонебрейкера.

«У ній автор стверджував, що пройшов підготовку астронавта і літав у космос на [космічному кораблі] Джеміні-12А, щоб отримати зразки тканин мертвих радянських пілотів, які покояться в кораблі на орбіті з травня 1962 року», – розповідає Первушин.

На думку дослідників, чутки про загибель пілотів могли виходити від випадкових свідків посадок експериментальних космічних апаратів з манекенами на борту

Крім того, на думку дослідників, чутки про загибель пілотів могли виходити від випадкових свідків посадок експериментальних космічних апаратів з манекенами на борту. Одягнених у скафандри ляльок легко можна було прийняти за реальних, тільки бездиханних людей, коли їх витягали з корабля, який, мабуть, щойно невдало приземлився. До того ж радянська преса після таких приземлень глухо мовчала, що лише підсилювало конспірологічні підозри.

Щоб жоден собака

Радянські невдачі із запусками на Заході не здавалися чимось фантастичним – преса стежила за космічною програмою СРСР з початку 1950-х. Саме з 1951-го до 1960 року в Союзі і проводилися експерименти з польотами на суборбіту. Причому з 37-ми стартів із собаками 20 закінчилися їхньою загибеллю. Майже стільки ж і людей, які перебувають у конспірологічних списках жертв підкорення космосу до 1961 року.

Експерти стверджують, що до Гагаріна радянська людина технічно цілком могла здійснити політ у космос – така можливість була в СРСР вже в середині 50-х. До цього, з кінця 40-х, Радянський Союз розробляв військовий проект Р-1 на базі вивезених з переможеної Німеччини технологій міжконтинентальних ракет Фау, пілотовані варіанти яких були ще у німців.

СРСР також створив геофізичну і балістичну ракету Р-5, аналогічну американському Меркурію, що вивела на суборбіту астронавтів незабаром після Гагаріна. У відокремлюваній носовій частині Р-5 цілком могли розміститися не тільки собаки, а й два пілоти, вважають дослідники, – ті самі космонавти-примари, загиблі під час суборбітальних польотів.

Говорячи про життєвість цієї теорії, конспірологи наводять просто приголомшливий у таких випадках аргумент: мовляв, довести, що цих польотів не було, досі не вдалося нікому. Вони стверджують, що результати невдалих експериментів надійно приховувала система самознищення. Наприклад, апарат із собаками Пчолкою і Мушкою, запущений 1 грудня 1960 року, був автоматично підірваний, ледь відхилившись від заданої траєкторії з ризиком, що він потрапить на територію іншої країни.

Крім того, відомо, що в СРСР за допомогою системи державної безпеки вміли зберігати таємниці набагато страшніші, ніж невдалий запуск ракети. З другого боку, саме з цієї причини може бути викрита вигадана природа спійманих братами Корділья сигналів, впевнений Голованов.

«Дивно, але аматорський «центр» примудрявся реєструвати такі сигнали, які ніяка інша станція, спеціально оснащена для прийому інформації з космосу, не чула», – писав публіцист.

Невисокої думки Голованов і про експертну оцінку певного італійського фізіолога, який, прослухавши запис Корділья серцевих ударів космонавта, заявив, що вони належать людині, яка помирає.

«Невже ті, хто друкував цю нісенітницю, не знають, що якби і летіла тоді людина в космічному кораблі, то біоінформація про її стан передавалася б за допомогою закодованої телеметрії і без [наступного] спеціального дешифрування на Землі. Сигнали, що йдуть з космосу, не можуть звучати, як удари серця. Це у нас школярі знають», – іронізує Голованов, який і сам ледве не полетів у космос.

У 1965-му він проходив програму підготовки до польоту в космос журналіста, яка була, однак, згорнута після смерті Корольова.

Живі примари

Серед міфічних космонавтів попадалися й реальні люди – льотчики-випробувачі та інші співробітники космічної програми, які потрапили в списки жертв через ті чи інші не пов'язані з космосом обставини. Так, Петро Долгов був оголошений загиблим під час катастрофи корабля серії Восток 11 жовтня 1960 року. Хоча насправді Долгов пішов з життя двома роками пізніше, здійснюючи стрибок з парашутом зі стратостата Волга з висоти 25 км. Внаслідок удару стороннього предмета тріснув лицьовий щиток його гермошлема під час виходу зі стратостата, і Долгов загинув миттєво.

Приблизно так само в конспірологію потрапив і Герой Радянського Союзу Іллюшин. У 1960-му по дорозі на аеродром зустрічний автомобіль з п'яною компанією вдарив його лоб в лоб. Він вижив, але з важкою травмою обох ніг довго лікувався спочатку в Москві, а потім у Китаї.

 «Герой, син знаменитого авіаконструктора, зі зламаними ногами. Все зрозуміло – літав у космос до Гагаріна, потрапив у катастрофу під час приземлення», – описує Голованов механізм народження псевдоновини.

Ліва американська газета Daily Worker повідомила: 7 квітня 1960 року Іллюшин на космічному кораблі Россия здійснив тривитковий обліт землі і зробив вимушену аварійну посадку в Китаї.

Вищезазначені Костін, Цвєтов, Нефьодов і Кирюшин також існували в реальності і навіть дожили до 90-х, отримавши в 97-му звання Герой Росії за внесок в освоєння космосу, але не як пілоти, а випробувачі космічної техніки. За словами Кирюшина, ніхто з їхньої четвірки не піднімався в космос, але їхня робота досі зберігається під грифом секретно.

Теорія змови про догагарінських космонавтів виявилася живучою й отримує нове дихання і нові «подробиці» з кожним витком інтересу до конспірології. Так, в одній з російських телепередач було сказано, що брати Корділья оприлюднили свої дослідження лише у 2007-му.

А історію Іллюшина освіжив у 1999 році документальний фільм, що вийшов на Discovery та інших каналах у США і Канаді. Згідно з новою версією, Іллюшин зробив три витки навколо планети на космічному кораблі Восток, але втратив зв'язок із Землею, і вручну посадив апарат у Китаї.

Фільм також висуває версію причин загибелі Гагаріна: з якогось моменту космонавт став занадто незалежним і міг відкрити світові правду про перший пілотований політ на орбіту, тому КДБ його ліквідував, інсценувавши авіакатастрофу. Усі факти в стрічці ѓрунтуються на інтерв'ю з якимсь капітаном Анатолієм Грущенком, який заявив, що він бачив плівку зі стартом Іллюшина, і з репортером Гордоном Феллером, який працював з документами про це політ у радянському архіві.

Якби цей політ відбувся, то витік інформації був би неминучим, вважає Первушин. «Неминуче спливли б якісь деталі, незручні фотографії, стали б помітні підчистки, – міркує він. – Але нічого цього немає і близько. Навіть більше, відсутні навіть відомості про те, що Іллюшин коли-небудь проходив спеціальну підготовку в загоні космонавтів, що втаїти було б взагалі неможливо, та нікому й не потрібно».

Домисли про загиблих і засекречених підкорювачів космосу систематизував американський експерт з питань космічної техніки Джеймс Оберг у своїй роботі Фантоми космосу, опублікованій у 1975 році. З того часу вона кілька разів перевидавалася і доповнювалася новими відомостями. На думку Первушина, стаття ця представляє цінність хоча б тому, що Оберг, «маючи славу затятого антирадянщика, тим не менш, дуже скрупульозний у відборі інформації і дуже обережний у кінцевих висновках».

«Не заперечуючи того, що в історії радянської космонавтики є ще багато білих плям, він робить висновок, що історії про космонавтів, загиблих під час старту або на орбіті, неправдоподібні і є плодом фантазії, збудженої режимом секретності», – підсумовує Первушин.

***

Цей матеріал опублікований в № 44 журналу Корреспондент від 6 листопада 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.