Точка зору: Післявоєнний Донецьк. Чужі і свої

Які настрої панують у Донецьку під час хиткого перемир’я.

«Я, напевно, божевільний, але рік тому тут було краще», – каже мій знайомий, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №47 журналу Корреспондент від 27 листопада 2015 року. Ми їдемо в тролейбусі по Артема, головній донецькій вулиці, і через гучномовці голос диктора спокійно пояснює нам, що робити в разі раптового артилерійського обстрілу: куди бігти, де ховатися.

Оголошення майже ніхто не слухає. У ймовірність нових обстрілів не вірять або не хочуть вірити. Мирна дійсність усе сильніше і наполегливіше витискає з Донецька реалії воєнного часу, витискує кудись на периферію міста, на околицю суспільної свідомості.

Ось уже приблизно півроку як артобстрілів, що накривають основні житлові квартали міста і центр, немає. Хоча часом з'являються повідомлення про бої, перестрілки і влучення мін і снарядів у північну і північно-західну околиці, туди, де Донецьк межує з Пісками, Спартаком, Авдіївкою, де проходить дорога на Мар'їнку.

Але в решті міста – мир і благодушність, і тільки глуха канонада або гуркіт вибухів змушують місцевих жителів стурбовано цікавитися один в одного: «Що, знову стріляють?» Раніше, у мирний час, так турбувалися про погану погоду, яка ніяк не бажала йти.

Як можна тужити по тій реальності?! Але приятель продовжує свою думку: «Розумієш, рік тому в місті залишилися тільки хороші люди. А той, хто таким не був, – так життя його змусило стати нормальним». І продовжує без жодної надії на краще: «А тепер понаповерталися ...».

Зустрівшись після річної розлуки, земляки починають сприймати один одного по-різному. Найчастіше так само, як і до війни. Але іноді насторожено. І всіх можна зрозуміти

Його думку не є унікальною. Зустрівшись після річної розлуки, земляки починають сприймати один одного по-різному. Найчастіше так само, як і до війни. Але іноді насторожено. І всіх можна зрозуміти.

Війна, що вдарила по місту влітку 2014-го, поставила кожного перед вибором: чи перебувати тут, щодня ризикуючи опинитися жертвою обстрілу? Ризикувати життям і майном в умовах, коли звичні закони змінили закони воєнного часу, які мало хто бачив в очі, а отже, багато хто трактував на свій смак і розуміння.

Остерігатися позбутися допомоги близьких, які зробили свій вибір, а залишитися без неї означає приректи себе на загибель від самотності. І, звичайно, діти. Які нічого не розуміли, їм просто було страшно, а дозволити дітям жити в страху дозволить не кожен з батьків.

Потім до цих обставин додалися економічні випробування: відключення банківської системи, блокада виплати пенсій – та хіба мало було причин, які змушували міських обивателів кланятися порогу і шукати тимчасовий притулок далеко від рідного дому – в Україні, Росії, далі скрізь. Куди занесе.

І ось усталене перемир'я або припинення вогню – ніхто не в змозі дати правильне визначення ситуації, хиткій, яка прагне звалитися в гуркітливе падіння, немов дзиѓа, що уповільнює обертання. І тим не менше навіть такий розвиток подій багато хто, хто знемагав у чужих стінах, серед нових людей, без адекватної його умінням і накопиченому досвіду роботи, сприйняв позитивно. Не стріляють – повертаємося. Там дім. Там усе знайоме.

Ті, хто так вирішив, помилилися в останньому припущенні. Все змінилося. Виявилося, що ввійти двічі не тільки в одну річку, а й в одне і те саме місто не можна. Кожного разу на тебе течуть нові люди, нові реалії, нові обставини.

Неможливо уявити, щоб залишалися колишніми городяни, які щодня ходили на роботу або в магазин під мінами, які над ними шелестіли. Які навчилися на слух розрізняти повний пакет Граду від його половини. Які коригували похід за допомогою від Ахметова з останніми звістками про обстріли у соціальних мережах. Для яких плюс і мінус – це не математичні знаки, а вхідні та вихідні прильоти.

Але ж були і ті, хто щодня вчитувався в інтернетівські зведення і перебуваючи за 1 тис. км вдалині. Ті, хто потім реагував на вибухи гостріше за мешканців сусідніх кварталів, чим викликав у безпосередньо обстрілюваних напади безсилої злоби. Всі вони теж стали іншими. І ось тепер їм треба було зустрітися.

Напевно, так почуває себе колишнє подружжя, яке, зваживши всі за і проти, приймає раціональне рішення зійтися і продовжувати жити далі. Заради дітей. Тому що так зручніше. Тому що нарізно важко, а знайти нового супутника проблемно, та й навіщо. Але, об'єднавшись під спільним дахом, несподівано виявляє, що все змінилося. Все стало іншим.

Тут стали якось інакше сприймати Україну. Без злоби, без агресії. Але з дивним відчуттям відстороненості

Тут стали якось інакше сприймати Україну. Без злоби, без агресії. Але з дивним відчуттям відстороненості. Тут уже звикли до іншої валюти в гаманці і трохи нервово перепитують, побачивши непідйомний цінник: «Це в гривнях? А, в рублях». У рублях ціна здається більш справедливою, хоча все одно дорого.

Тут орієнтуються у схемах переведення в готівку грошей з банківських карток, вміють перетинати нові кордони і блокпости так само хвацько, як тибетські шерпи підіймаються на недосяжні для європейців засніжені вершини.

А ще тут говорять про місцевих людей у ​​військовій формі «наші», навіть якщо не завжди згодні з їхніми діями.

Люди, які повернулися з мирного життя в мирне місто, не завжди хочуть помічати, що насправді вони потрапили в місто післявоєнне. А ті, хто знайомий з дійсністю не з чуток, уточнюють: не післявоєнне, а прифронтове. І тих, хто це поки що не відчув, за чутками, видно здалеку. Або на їхній рахунок просто легко списати всі побутові негаразди і конфлікти, які й без того проявилися б у житті великого міста.

Скаржаться, що підрізають на дорогах, – під час війни так не робили. Шумлять і скандалять у чергах – а під час обстрілів люди вели себе спокійніше і більш солідарно. Зросли ціни – адже навіть під час війни це коштувало дешевше. І все сильніше і довше заповнені кафе і ресторани, які пустували в ті дні, коли осколки прошивали наскрізь і вбивали людей на сусідніх вулицях. І всі розуміють, що сидять там не ті, хто чув тоді вибухи своїми вухами. Так? Не ті?

Єдиний момент, в якому беззастережно солідарні всі, хто пережив війну, без різниці де – в Донецьку чи в Бєлгороді або Черкасах, – ніхто з них не хоче, щоб вона повернулася знову

Єдиний момент, в якому беззастережно солідарні всі, хто пережив війну, без різниці де – в Донецьку чи в Бєлгороді або Черкасах, – ніхто з них не хоче, щоб вона повернулася знову. Ніхто не бажає нової переатестації з видачею нових статусів ветеранів, блокадників та дітей війни.

Але, як добре знають і ті й інші, війна прийде, не запитає. І, здається, це та сама думка, яка примиряє тут усіх з усіма.

***

Цей матеріал опублікований в № 47 журналу Корреспондент від 27 листопада 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.