Арт-удар. У Нью-Йорку проходить масштабна виставка українських художників

29 картин восьми сучасних українських художників в самому серці Нью-Йорка – це не фантазія, а реальна виставка.

Проект New Perspectives, що включає роботи Михайла Деяка, Ганни Валієвої, Артема Волокітіна, Тетяни Малиновської, Миколи Маценка, Степана Рябченка, Романа Мініна й Олега Тістола, справедливо можна назвати безпрецедентним: за всі роки незалежності ще ніколи українські митці не були так масово представлені у столиці сучасного світового мистецтва, пише Анна Давидова у №50 журналу Корреспондент від 18 грудня 2015 року.

«Раніше окремі художники брали участь у якихось проектах, але вперше саме українська галерея організувала там виставку, – розповідає Максим Волошин, власник київської галереї Мистецька збірка. – Хоча так, колись була виставка, яку організовував Марат Гельман, але це було не в Інституті, а у звичайній галереї, менше авторів, та й взагалі це була радше політика, ніж арт, оскільки експозиція відбулася відразу після Помаранчевої революції».

Про який Інституті мова? Про Український інститут Америки, один з найвпливовіших профільних культурних центрів, що розташувався на так званій Музейній милі або Мілі мільйонерів на П'ятій Авеню – прямо навпроти славнозвісного Метрополітен-музею.

Будинок, у якому розміщується Інститут, називається Fletcher-Sinclair Mansion і входить до топ-10 найкрасивіших будинків Нью-Йорка. У кінці XIX століття його побудували на замовлення банкіра і залізничного інвестора Ісаака Флетчера.

У 1917-му Флетчер передав будинок і свою колекцію мистецтва вартістю $ 2 млн Метрополітен-музею, а три роки потому, створивши фонд ім. Флетчера, керівництво музею продало будинок нафтовому магнату Гарі Синклеру.

Потім, у 1930-му, власником будинку став аристократ Август Стайвесант, а після його смерті у 1953 році дивовижної краси будівлю, зведену в дусі французького Ренесансу з включеннями готики, купив українець Вільям Джус.

Український Генрі Форд

Володимир Джус, виходець з Галичини, емігрував до США у 1913-му – 18-річний хлопець без освіти і з $ 25 в кишені. Підучивши мову і «перехрестившись» у Вільяма, він влаштувався на завод з виробництва безпечних бритв, де несподівано розкрив у собі інженерні таланти: вже в 1918 році він подав свій перший патент щодо вдосконалення роботи на токарному верстаті.

Незабаром Вільям перепрофілювався в автомеханіки й отримав патент на вентилятор для автомобільного радіатора – фактично, перший механізм повітряного охолодження для машин. За часів Великої депресії справи у Джуса йшли дуже погано, він закрив свій гараж і пішов звичайним механіком на American Airplane and Engine Company. Саме там він придумав принципово нову гайку, що не розкручується під дією повітряних потоків: це був по-справжньому революційний винахід для тодішнього авіабудування.

Компанія American Airplane намагалася відібрати у Джуса його винахід, але інженер-самоучка зумів відстояти свої права в суді і в 1932-му відкрив власну фірму Dzus з виробництва його авторських кріплень для літаків.

Джус став мільйонером, створив сотні робочих місць (на які, до слова, в першу чергу брав українців), а в 1948 році заснував Український інститут Америки, для якого в 1955-му придбав той самий будинок Fletcher-Sinclair Mansion.

«Інститут дуже шанує свою репутацію, тому організувати там щось дуже складно. Багато відомих київських арт-дилерів хочуть зробити там проект, але поки що це нікому не вдавалося», – розповідає Максим. «Ми вели переговори два роки, – продовжує Юлія Волошина. – А безпосередньо організація виставки зайняла близько шести місяців».

За словами галеристів, виставка пройшла з успіхом: тільки на відкритті було близько трьох сотень людей, що зовсім непоганий показник. І серед гостей – дуже великий відсоток американців, які не мають ніякого відношення до української діаспори. «Виставка була запланована з 4 до 20 грудня, але в Інституті хочуть трохи оновити експозицію – і продовжити її до лютого», – каже Юлія.

Подружжя розглядає цей проект як ще один крок до того, щоб позиціонувати нашу державу як культурну країну.

«Культура – один з ключових чинників для того, щоб країну знали і поважали у світі, – вважає Максим. – США зараз – столиця світового мистецтва. Найбільше колекціонерів живе в Нью-Йорку. І там, а не в Лондоні, ставиться найбільше рекордів продажів. І в чому ще один плюс Штатів: якщо ти робиш щось в будь-якій країні Європи, то тебе все одно сприймають як емігранта, а Америка – сама країна емігрантів. Приміром, в МОМА [найвідомішому музеї сучасного мистецтва на Манхеттені] зараз проходить персональна (!) виставка художника чи то з Ірану, чи то з Іраку. І проходить з великим успіхом! Тобто і для українців це цілком реально. Потрібно тільки працювати над цим – просто так в МОМА не візьмуть. Я говорив з відомими дилерами, запитував, що вони про нас думають, а ті відповідають – ми взагалі нічого про вас не думаємо, тому що вас ніде немає: для початку просто почніть виставлятися – ми навіть не знаємо, як воно виглядає це ваше українське мистецтво».

Нові чемпіони

Галеристи впевнені, що у наших художників є комерційний потенціал у США, і розглядають виставку New Perspectives як успішний старт комплексного проекту з просування сучасного українського мистецтва, розрахованого на 5-10 років. Але без меценатів не обійтися.

«Галерея, подібна до нашої, якщо дуже сконцентрується, може зробити 1-2 таких проекти на рік – це занадто витратно. Але якби була меценатська підтримка, то могло б бути 4-5 проектів на рік, а це вже багато, – пояснює Максим. – Наприклад, три в Америці, решта – в Європі: у Берліні, Відні, Парижі. І почався б шум – нічого собі, українське мистецтво і там, і там, і там! А майже всі колекціонери – адже вони «зграями» переміщаються: виставка в Майамі – вони всі в Майамі, виставка в Базелі – вони всі в Базелі, одні й ті ж особи. І якщо на шляху свого проходження вони постійно бачитимуть українське мистецтво, то зрозуміють, що його хтось просуває, і що є сенс звернути на нього увагу».

«Нам потрібна мода на підтримку культури», – згодна з чоловіком Юлія.

Зазвичай в Європі або США у таких виставок, де багато дорогих перевезень, до півсотні меценатів. Нехай кожен пожертвував не таку вже велику суму – пару-трійку сотень доларів, – але його ім'я значиться поруч з таким проектом, а це престижно. На жаль, в Україні поки що меценатство трендом не стало.

«Потрібен патріотизм нашого капіталу, – наголошує Максим. – Чому бізнесмени їдуть і купують Герхарда Ріхтера і Джефа Кунса, але ігнорують українських художників? Так, я розумію, що це хороше вкладення грошей. Але якщо за правильного підходу ви вкладатимете в українських художників, роблячи тим самим їх відомими і престижними, то це буде набагато більш правильне вкладення. Бо нема чого вкладати у футболістів, які стали чемпіонами світу 20 років тому, – потрібно вкладати в нових чемпіонів. Пабло Пікассо чи Енді Уорхол – це вже чемпіони: якщо ти інвестор, ти на них не заробиш багато грошей. А молоді українські художники, якщо докласти зусиль до їхньої популяризації, дійсно можуть стати новими зірками».

***

Цей матеріал опублікований в № 50 журналу Корреспондент від 18 грудня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.