Точка зору: Майдан як застарілий механізм національної свідомості

Майдани в Україні не змінюють країну, перетворившись на дежавю з прокручуванням застарілих механізмів національної свідомості.

«Два роки минуло, і що, виходить, усе даремно?». Приблизно так можна резюмувати настрої тієї частини українського суспільства, яка стала політичною нацією. І для якої Майдан (крайній з усіх тих, що відбувалися, починаючи з 1991 року) став точкою самореалізації через пряму дію. І точкою розчарування через традиційно завищені очікування, пише Олег Покальчук, соціальний психолог, письменник, у колонці, опублікованій у №6 журналу Корреспондент від 19 лютого 2016 року.

Діалог про Майдан вівся і ведеться в ретроспективній манері. Це розмова, обернена в героїчне минуле. Вона драматична. Але й зручна, тому що минуле завжди зрозуміле навіть невігласам, це вічне дежавю

Усі ці два роки суспільний діалог про Майдан вівся і ведеться в ретроспективній манері. Це розмова, обернена в героїчне минуле. Вона драматична. Але й зручна, тому що минуле завжди зрозуміле навіть невігласам, це вічне дежавю.

Тому у цього діалогу немає ніякої перспективи перетворитися на нову політичну філософію країни, що відповідає викликам часу, і влада, будучи консервативною за визначенням, це розуміє і всіляко ритуально підтримує.

У людському вимірі відбулося ось що. Потужний соціальний поштовх мав тектонічні властивості, тобто був більш ніж серйозний. Але стався все-таки під впливом накопичених за десятиліття відкладених зовнішніх і внутрішніх проблем країни.

Людський фактор тут був важливий як власне вибуховий матеріал, але він відбувся яскраво і відкрито, як горіння пороху або іншої речовини на відкритому просторі, а не в герметичному циліндрі снарядної гільзи, що виштовхує снаряд на ураження цілі.

Звідси й огидне, жалюгідне видовище – всі віп-претенденти на формальне лідерство Майдану, їхній відвертий колабораціонізм, їхня постійна, щоденна нахабна брехня і повна безпорадність революційного натовпу проти купки політичних шарлатанів, демагогів і діджеїв.

І негайне забуття формального приводу революції гідності – договору про асоціацію з ЄС. Адже документ, як ми на сьогодні розуміємо, був абсолютно фуфловий і глибоко барижний. Ніякою духовністю там і близько не пахло, але як привід – зійшло. І забули відразу, разом з майданівським чаєм і парасольками.

Тому констатуємо насамперед витіснення з масової свідомості всіх нескладух і нестиковок того періоду, бо незручно. Тому що, якби розуміли, чим обернеться у підсумку, то вже точно вели б себе по-іншому, але історія не знає умовного способу. Тому згадувати, як сильно лоханулись, не хочеться. Адже було ж реально все круто, ну от і досить.

Тобто, з цього прямо випливає перенесення власних прорахунків (або навіть відсутність розрахунків як таких) на нинішню владу. Безумовно, її, влади, поведінка заслуговує на всіляке засудження з точки зору її обіцянок, та й тих високих запитів, яке суспільство Майдану для себе поставило як критерій.

Але оскільки суспільство не збиралося давати гроші владі на облаштування країни, а хотіло отримати від неї гроші на облаштування себе, то логічно, що владу танцюють ті люди, хто її вечеряє. Це логічно, але прикро, адже невроз перенесення – чітка перешкода для розвитку.

Кажуть усе голосніше про якийсь екстремізм Майдану. Почали це «ватники», потім ті, хто хотів би чарівним чином повернутися в довоєнне минуле, теж почали цьому підспівувати. А це вже електорат. А владі хоче переобратися. Фальшивить, але теж підтягує.

У цьому випадку доречніше говорити про екстремум. Це не просто крайність, а максимальне або мінімальне значення функції на заданій множині історичних подій.

У нас – максимальне загострення пристрастей і жертв для цього покоління. І мінімальна ефективність з точки зору очікувань і наслідків

У нас – максимальне загострення пристрастей і жертв для цього покоління. І мінімальна ефективність з точки зору очікувань і наслідків. Не можна ж результатом вважати втечу Януковича – так 100 років тому безграмотні селяни раділи, що більшовики прогнали царя. Сьогодні це і не цар, і не більшовики, і не прогнали – адже справа живе.

І ще трохи математики: щоб функція стала екстремумом, потрібна низка достатніх умов. Так ось, Майдан – це функція, яка виникає знову і знову (подивіться, гіркоти заради, славослів'я давніх років про «революції на граніті»). Функція, схожа на «граблі», тому що достатні умови або не знаходяться, або запозичуються з історичних або західних зразків і, отже, не мають необхідного значення.

Щоб Майдан став національним екстремумом, він повинен припинити своє існування в тому ритуальному вигляді, у якому існує як частина новітньої політичної культури. Яка всіх приємно лякає, але нічого в цій державі не змінює.

***

Цей матеріал опублікований в №6 журналу Корреспондент від 19 лютого 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.