Червона рута. Як створювався хіт золотого віку української естради

Радянсько-український хіт Червона рута й однойменний мюзикл, знятий 45 років тому, дав початок золотому віку української естради.

У 1970 році студент медичного інституту в Чернівцях, а паралельно скрипаль і гітарист вокально-інструментального ансамблю (ВІА) Карпати Володимир Івасюк написав вірші і музику пісні, яку назвав Червона рута, пише Алла Законова у №8 журналу Корреспондент від 4 березня 2016 року.

На творчість його надихнув збірник Коломийки, виданий у 1906 році видатним українським етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком. Зокрема, коломийка про квітки рути, які за легендою раз на 20 років з непримітних жовтуватих суцвіть перетворюються на яскраво-червоні квіти і стають потужним приворотним зіллям.

Уперше для широкого загалу Рута прозвучала 13 вересня 1970 року в прямому ефірі музичної телепрограми Камертон доброго настрою у виконанні автора та солістки Карпат Олени Кузнєцової. Буквально через тиждень на сцені філармонії Чернівців на звітному концерті композиторів Буковини пісню виконала Смерічка – найпопулярніший на той момент ВІА Західної України, що став на довгі роки головним виконавцем цього твору.

У 1971 році всесоюзна фірма грамзапису Мелодія випустила перший реліз сучасної української музики – міні-альбом Червона рута, на якому однойменну пісню виконував ВІА Корабели.

У грудні на першому в СРСР телевізійному конкурсі Пісня року-71 Рута стала найкращим хітом країни

Але справжнє всесоюзне звучання пісня отримала після виходу на екрани в тому ж році першого українського мюзиклу Червона рута. У грудні на першому в СРСР телевізійному конкурсі Пісня року-71 Рута стала найкращим хітом країни.

На підсумковому концерті у супроводі оркестру Держтелерадіо її виконали солісти Смерічки Василь Зінкевич, Назарій Яремчук і автор – Івасюк. Вони, а також співачка Софія Ротару, яка зіграла в чорно-білому мюзиклі головну роль, на наступний день прокинулися знаменитими.

Червона рута залишається однією з найвідоміших у світі українських авторських пісень, репертуарним стандартом вітчизняної естради та улюбленою народною застільною.

Укр-біг-біт

У 1966 році 23-річний випускник мукачівського музучилища Левко Дутківський (тоді більше відомий як Лев Дутковський) створив у містечку Вижниця (недалеко від кордону з Румунією) самодіяльний музичний колектив – одну з перших у Радянському Союзі біг-біт-груп. Цікаво, що інструменти ансамблю Смерічка подарувала міністр культури СРСР Катерина Фурцева. Сталося це після того, як Дутківський надіслав листа за адресою Москва, Кремль, Фурцевій.

«Катерино Олексіївно, прошу допомогти молодому колективу з міста Вижниця, естрадному оркестру, у якого немає гітар ...», – написав він. Через тиждень з відділу постачання Міністерства культури СРСР надійшла відповідь: «Шановний Лев Дутковський, ваше прохання виконане. Із зарубіжної виставки вам направляють гітари в місто Чернівці».

Завдяки кремлівському подарунку на Смерічку звернула увагу місцева влада: якщо Москва підтримала, отже так треба. У кінці 1960-х ансамбль поповнили молоді співаки Зінкевич і Яремчук, і почалося зіркове сходження ВІА. У 1970 році ансамбль отримав Золоту медаль на Республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва і випустив платівку-міньйон на Мелодії.

Потім був фільм Червона рута, Пісня року і – всесоюзна слава. У 1972-му музиканти підтверджують статус зірок ще однією перемогою на телеконкурсі Алло, ми шукаємо таланти! й отримують звання народного. З 1973 року Смерічка гастролює з аншлагами по всіх республіках СРСР і за кордоном, перемагає в нових конкурсах і випускає один за одним диски-гіганти.

Однак через два роки у гурту починається чорна смуга – владі зростання його популярності починає здаватися небезпечним

Однак через два роки у гурту починається чорна смуга – владі зростання його популярності починає здаватися небезпечним. У 1975-му вийшов фільм естонського телебачення під назвою Виступає Смерічка під керуванням Льва Дутковського, знятий на Буковині. Естонці продали телефільм у 16 країн світу.

Центральне телебачення демонструвало його лише раз, а в УCCР він був знятий з телеефіру «за націоналізм». У рідній філармонії Смерічки на партзборах почалося цькування ансамблю, за яким пішли виснажливий графік гастролей, заборони виступів і критика в пресі.

У підсумку гурт фактично розпався. Першим не витримав Зінкевич – пішов працювати в ансамбль Світязь. За ним залишили філармонію Яремчук і Дутковський. Останній перекваліфікувався на телевізійного звукорежисера.

У 1979 році філармонія на прохання Яремчука робить спробу відродити гурт: в колектив знову кличуть Дутковського, однак практично весь інший склад набрали з нових артистів. Проте Смерічка знову дивує: група мало не першою в Союзі використовує світло-лазерну сценографію і демонструє складні й елегантні етнокостюми модельєра Алли Дутковської, дружини засновника групи.

І знову всесоюзна слава. Колектив бере участь у концертній програмі Олімпіади-80, гастролює в країні і за кордоном, а у 1980 році фірма Мелодія випускає черговий диск-міньйон. Ансамбль проіснував до 1995-го – аж до смерті свого останнього керівника Яремчука.

Цінні кадри

Влітку 1971 року в мальовничій Яремчі йдуть зйомки музичного фільму. За сюжетом в поїзді Верховина (Москва – Львів) знайомляться і закохуються одне в одного красуня Оксана (Ротару) із Закарпаття і молодий донецький шахтар Борис (Зінкевич). У Карпатах їхні шляхи розходяться, але Борис розшукує Оксану, і разом вони виступають на концерті для відпочивальників у Яремчі.

Сценарій написали режисер фільму Роман Олексів і Мирослав Скочиляс – редактор музичних програм львівського телебачення і першовідкривач музичних талантів, серед яких вокальне тріо сестер Байко, композитор Ігор Білозір і співак Іван Попович.

Знімали на молодій українській студії Укртелефільм, яка відзначила на той момент п'ятиріччя, для якої 45-хвилинний мюзикл Червона рута став першою повноцінною картиною. Спочатку передбачалося, що це буде кіно про ансамбль Смерічка, але в процесі зйомок і сценарій, і склад артистів значно розширилися.

По-перше, за рахунок запрошеної на роль головної героїні Ротару – тоді маловідомої викладачки сольфеджіо з чернівецького музучилища. Щоправда, в її послужному списку вже була Золота медаль і перша премія на IX Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Софії.

Крім музикантів Смерічки, у фільмі задіяні чернівецький ВІА Карпати, жіночий вокальний ансамбль івано-франківського педінституту Росинка і танцювальний ансамбль Еврика. При цьому кількох музикантів Смерічки до зйомок не допустили: хлопці носили бороди і не погодилися їх збрити.

Саундтрек фільму теж не обмежувався репертуаром Смерічки. Серед безперечних шлягерів мюзиклу – пісня Намалюй мені ніч Мирослава Скорика, внучатого племінника Соломії Крушельницької, яскравого представника львівської композиторської школи, що синтезує карпатський фольклор із джазом. Тому Намалюй мені ніч – це практично босанова.

Пізніше Скорик став композитором шедевра світового кіно Тіні забутих предків режисера Сергія Параджанова, а сьогодні очолює Київську оперу. Він автор оперних, симфонічних творів та музикознавчих трактатів.

У мюзиклі Червона рута вперше прозвучала і пісня Сизокрилий птах, яка ввійшла у золотий фонд української естради. Її авторство часто помилково приписують Івасюку, але насправді це вітчизняний кавер італійського шлягера тих років L'immensità, на який поет Роман Кудлик написав український текст.

Політична ситуація в СРСР була така, що Руту не пропустили б на телебачення без пісень російською. Тому у фільмі звучить хіт Едуарда Колмановського Бежит река у виконанні співачки Раїси Кольци та Карпат.

Але примою фільму, а потім і всієї української естради стала Ротару, яка з'явилася в кадрі в своєму першому концертному костюмі – стилізованому під народне плаття, яке стало одночасно і дипломним проектом Дутковської. Дружина засновника Смерічки однією з перших в Україні почала створювати концертні костюми на автентичній основі, ставши постійним модельєром ансамблю і Ротару. Етномоделі Дудковської були стильними і не підвладними примхливій ​​моді. Безліч актуальних сьогодні в українській фешн-індустрії технік, комбінаторику фактур, матеріалів і етноелементів 40 років тому першою стала використовувати Дутковська.

Спробував боротися з часом і Олексів, у 1981-му знявши фільм-концерт Червона рута. Через десять років, в якому Ротару, Зінкевич і Яремчук згадують про зйомки картини, яка зробила їх знаменитими. Їм трохи за тридцять, вони вже зірки всесоюзного масштабу в зеніті слави. Ротару – народна артистка УРСР і лауреат премії Ленінського комсомолу. Зовсім недавно з приголомшливим успіхом пройшли її гастролі в Югославії, Румунії, НДР і ФРН.

Заслужений артист республіки Зінкевич – соліст і керівник одного з найпопулярніших естрадних колективів України – ВІА Світязь. Яремчук – теж заслужений, ще й лауреат ордена Дружби народів.

На контрасті з чорно-білими кадрами Червоної рути 1971 року народження, де пристрасно закохані в музику молоді люди просто живуть на екрані, фільм Через десять років виглядає натужно. Герої вимовляють сентиментально-пафосний текст російською, що особливо важко дається Яремчуку. Між двома фільмами Олексіва – різниця епохальна. Кожна картина уособлює дух часу, і очевидно, що до початку 80-х час свободи творчого самовираження вже минув.

Перерваний дует

На рубежі 1960-1970-х, коли хрущовська відлига вже закінчилася, а брежнєвський застій ще не почався, в радянському мистецтві і в естрадній музиці в тому числі відбувалися глобальні трансформації. Головними порушниками офіціозного спокою в культурі стали пластинки і магнітні стрічки світових поп- і рок-хітів минулих років, що проникали в СРСР нелегально.

Радянська музика стала «підживлюватися» не тільки класикою і народною музикою, а й західними мелодіями і ритмами. Якщо українські композитори 1950-60-х років, такі як Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Шамо, Степан Сабадаш зростали на культурі романсу, народної і радянської масової пісні і частково джазу, то нове покоління маестро кінця 1960-х – початку 1970-х вже знали Beatles і Rolling Stones.

Івасюк, Ігор Поклад, Микола Мозговий, Карпати, Смерічка та Кобза фізично не могли музикувати, як попереднє покоління. Не дарма всі пісні Івасюка створені в розмірі 4/4 – найпоширенішому в поп-музиці.

При цьому більшість нових композиторів були затятими шанувальниками музичного фольклору, благо до національної української спадщини влада ставилася поки ще прихильно. У 1960-х роках виходили численні перевидання вітчизняної класики, твори раніше замовчуваних авторів 1920-х і 1930-х років, переклади світової літератури на українську.

Синтез національної культури з актуальними світовими тенденціями створив в УРСР покоління композиторів і музикантів, які уособлювали дух часу

Синтез національної культури з актуальними світовими тенденціями створив в УРСР покоління композиторів і музикантів, які уособлювали дух часу – свободу творчості, віру в зміни, заглибленість в українську культуру і разом з тим майстерне володіння світовими стандартами.

До того ж вони були молодими, красивими, пристрасно захопленими своєю справою, походили зі звичайних, часто небагатих сімей. Словом, стали обличчям і голосом свого покоління. Їхня популярність була справді народною.

Притому що Червону руту створювали безліч талановитих людей, головними зірками мюзиклу стали Ротару й Івасюк. Коли композитор і співачка вперше зустрілися на зйомках в Яремчі влітку 1971 року, йому було 22 роки, а їй – 24. Пізніше цей творчий союз визначить розвиток всієї національної естради, піднявши її до рівня, на який, напевно, пізніше вона ніколи не піднімалася.

«Його [Івасюка] ставлення до Софії Ротару було особливим – дуже її любив і цінував. Власне, для неї писав, – згадував їхній колега і товариш Зінкевич. – І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».

Незважаючи на те що в фільмі Ротару не виконала жодної пісні Івасюка, протягом дев'яти років їхньої співпраці він напише для зірки більше двох десятків хітів. З Водограєм Ротару стане тріумфатором міжнародного пісенного конкурсу Сопот-74 (Польща), а через три роки там же переможе з піснею У долі своя весна. Тоді ж вийде знаменита платівка-гігант Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару.

«Володя був моїм композитором, – казала Ротару. – Всі пісні, які він писав, відразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було вигадувати, все відбувалося само собою, немов ця мелодія жила в мені, була моєю, і хтось просто торкнувся струни моєї душі – і вони зазвучали».

У 1979-му, в самому зеніті своєї слави, у віці 30 років Івасюк загинув за нез'ясованих обставин. Тіло співака було знайдено повішеним у Брюховицькому лісі піді Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство – пізніше піддалася сумніву. Незалежні експерти стверджували, що труп не мав характерних ознак самостійного повішення.

Тому висувалися різні версії його загибелі. Серед них і абсолютно полярні – усунення впливового українського патріота руками КДБ і вбивство радикалами-націоналістами за роман з російською оперною співачкою.

У фільмі Червона рута звучать п'ять пісень Івасюка, і сам він з'являється в кількох епізодах. Ці кадри – унікальні. Адже записів виступів майстра збереглося мало, при тому, що він вважався найбільш популярним і затребуваним молодим українським композитором 1970-х. Його пісні виконували найбільші зірки радянської естради – Йосип Кобзон, ансамбль Пісняри й інші.

«Пісні Івасюка – це яскравий слід і багатобарвний, самобутній візерунок в чудовій вишиванці національної пісенної історії української музики, – вважає Лешек Мазепа, педагог Івасюка у Львівській консерваторії. – Вони були своєрідними «дітищами» свого часу, своєї епохи, хоча привабливість і своєрідність їх має позачасову вартість».

***

Цей матеріал опубліковано в №8 журналу Корреспондент від 4 березня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.