Шляхом Європи. Як відновлювали Михайлівський собор у Києві

Архітектор Юрій Лосицький знає, як відновлювали святиню за старою фотографією.

Кожен раз проходячи повз Михайлівський Золотоверхий монастир, архітектор Юрій Лосицький фотографує його і виставляє фото у Facebook, пише Діана Єрьоменко у №10 журналу Корреспондент від 18 березня 2016 року.

«Напевно, вже набрид усім», – віджартовується майстер, який у середині 1990-х займався відтворенням зруйнованого комуністами собору. Втім, мало хто з киян і гостей міста погодиться з ним: такий шедевр набриднути не може.

Нинішній храм – уже четвертий на цьому місці. У 1050-ті князь Ізяслав Ярославович, який узяв християнське ім'я Дмитро, побудував на пагорбі біля Софійського собору Дмитрієвський монастир з церквою. Потім там була церква Святого Петра. А у 1108 році Святополк Ізяславович, онук Ярослава Мудрого, спорудив церкву на честь свого покровителя архангела Михайла.

Михайлівський був останнім собором Київської Русі, в інтер'єрі якого ще використовувалися мозаїки. Велика держава хилилася до занепаду, і такі дорогі прикраси були їй уже не по кишені. Славу собору також принесли мощі святої Варвари, привезені з Константинополя дружиною Святополка, дочкою візантійського імператора Варварою.

Монастир пережив захоплення Києва монголо-татарами у 1240 році, у XV столітті його двічі спустошували татари, потім він довго руйнувався під впливом вітрів і дощів. Святиню відновили тільки в XVI столітті, але справжній ренесанс вона пережила в наступному столітті завдяки митрополитам Іову Борецькому і Петру Могилі. Собор відремонтували і перебудували в стилі українського бароко на гроші гетьмана Івана Мазепи.

На початку XVIII століття біля собору з'явилася кам'яна дзвіниця і Трапезна церква Іоанна Богослова. Внутрішнє оздоблення щедро поповнювалося за рахунок меценатів. А ось давньоруські фрески і мозаїки поступово замінили бароковими розписами – тільки в XIX столітті деякі вдалося відновити.

Загалом до більшовиків собор дійшов у відмінному стані. Але борці з «опіумом для народу» в 1922 році ліквідували монастир, а у 1934-му стали руйнувати і його будівлю. Залишки давньоруської кладки вручну знищити не змогли, тому в 1936-му просто підірвали вибухівкою. Вченим вдалося врятувати унікальні мозаїки, які і понині розкидані по різних містах: у Софійському соборі в Києві, Третьяковській галереї в Москві, Російському музеї в Санкт-Петербурзі.

На місці святині вирішили звести Урядову площу в стилі радянської гігантоманії: напівкруглі будівлі ЦК КП (б) У і ВУЦВК, між ними – величезний пам'ятник Леніну і площа-плац для заходів. Але встигли побудувати лише будівлю нинішнього Міністерства закордонних справ, знісши для цього Трьохсвятительську церкву.

Юрій Лосицький вважає, що територія Михайлівського залишилася вільною невипадково. «Ідея про те, що Михайлівський буде відновлений, народилася відразу після вибуху», – вважає архітектор, пояснюючи, що на місці інших знесених храмів зазвичай відразу зростали школи, палаци піонерів, житлові будинки. Але до відродження одного з головних символів України потрібно було чекати майже 60 років.

- З чого почалося відтворення собору?

- У 1992 році було прийнято постанову про підготовчі роботи – це були розкопки і створення проекту. Ніякої архітектурної документації про собор не збереглося. А в кресленнях, які робили студенти перед його знесенням, на око було видно певні неточності. Тому ми використовували метод відновлення за фотографією. Суть його дуже проста: не треба підбирати відмичку, треба відкрити ломом. Є фотографія, це конусна проекція. Якщо відомо, де центр, тобто точне місце зйомки, то далі все досить просто. У випадку з Михайлівським абсолютно точно відомо, що зйомка велася з 12-го ярусу дзвіниці, там, де зараз висять дзвони. Був розкопаний фундамент дзвіниці. Після цього стало можливим досить точно встановити всі позначки висот. Далі були зроблені комп'ютерні побудови і розроблений сам проект.

- Цей метод відновлення за фотографією ви розробили спеціально для Михайлівського?

- Ні, все почалося з фонтану Самсон на Контрактовій площі [відновлений у 1982 році]. Теж розкопали фундамент, теж була фотографія, зроблена зі сходової клітки будинку навпроти. Потім ми цей метод запатентували.

- Чому був відновлений саме бароковий вигляд собору XVIII століття, а не, скажімо, остання версія на момент руйнування?

- Було три варіанти. Перший – у такому вигляді, у якому він був зруйнований. Другий – той варіант, у якому він зафіксований у 1840 році на обмірюваннях архітектора Спарро. І найголовніший – відновлення на час розквіту барокової архітектури. На раді Київміськбуду, який тоді керував пам'ятниками, і на міськраді Києва було вирішено прийняти останній, найбільш чистий варіант. Чому? Було давньоруське ядро ​​Михайлівського собору, до якого поступово прибудовували інші частини. У 1715-1718 роках з боків прибудували два бокові вівтарі – Катерининський і Варваринський. У 1840-му через те, що ці прибудови були зроблені не зовсім грамотно, собор почав тріщати, і до нього приєднали контрфорси. А потім між цими контрфорсами почали будувати якісь сарайчики. Вони не пов'язані з інтер'єром собору. До всіх храмів таке прибудовують. На Подолі є Притисько-Микільська церква. Ось подивіться на неї, вона вся обліплена такими прибудовами. А це квадратні метри, їх знести шкода. Шкода саме церковникам – я б їх, звичайно, зніс, будь моя воля.

- У будівництві були використані сучасні матеріали?

- Підробити зараз такі [старовинні] матеріали в принципі можна, але який сенс? Людина бачить не те, що бачить, а те, що знає. Вона знає, що Софійський собор початку XI століття – ось вона його і бачить. Хоча зовні там від XI століття нічого не залишилося. Що стосується матеріалів Михайлівського, то зроблений він з цегли, всі склепіння цегляні, немає там залізобетонних склепінь, як в Успенському [соборі Києво-Печерської Лаври]. Єдине, що з боку апсиди, за рекомендацією Інституту археології, був зроблений фальшивий зондаж – відкрита частина стіни, щоб показати давньоруський тип кладки.

- А колірне рішення? Як було знайдено небесний колір?

- Залишати собори білими – це від нестачі коштів. Пізніше фарбували жовтим, використовуючи охру. А блакитна фарба була дуже дорогою. Є живописні зображення початку ХХ століття, де собор такий, блакитний. Нами був обраний небесний колір.

- Відкриття собору відбулося в 1998 році. Як довго його будували?

- Багато часу зайняла маса розглядів проекту на нарадах Київміськбуду і міськради. Справа в тому, що повне відтворення споруд завжди наражалося на якийсь прихований опір. І з Успенським собором точно так само – адже його проект відновлення був зроблений, напевно, ще у 80-ті роки. Саме будівництво йшло дуже швидко. Фундамент дзвіниці, яка була зведена першою, ми розмічали на плиті в жовтні 1997 року, а вже в травні 1998-го її відкрили. До того ж, від Михайлівського собору збереглося досить багато. Якщо від Десятинної церкви – тільки фундаментні рови, то тут залишилися стіни приблизно на 50 см вище рівня давньоруської підлоги. Щоб їх зберегти, було вирішено покласти плиту, яка стоїть на палях, закручених між стінами давнього собору. Ми залишили відкритою хрещальню – туди можна спуститися по драбинці. І друге місце, яке накрите склом, це давньоруські сходи. За легендою, саме під цією драбиною під час татаро-монгольської навали ховали мощі святої Варвари – головну святиню Михайлівського.

- Пізніше ви говорили, що рішення зі склом було не найкращим.

- Основна фішка була в тому, що по цьому склу можна було ходити, щоб видно було, що внизу. Але, на жаль, вийшло не видно, тому що знизу на склі збирається конденсат. Влітку ще більш-менш, а взимку гірше – повітря зовні скла холодніше, а під землею завжди +13. Якби скло можна було відкрити, провітрити або витерти ... Це, звичайно помилка.

- Що ще ви вважаєте вдалим, а що – ні?

- Саму архітектуру копії вважаю вдалою. До невдач можна віднести внутрішні розписи. Центральну частину собору зробили в давньоруському стилі. Але насправді собор перебудовувався, і розпис, який відображений на фотографіях, цей розпис барочний і був зроблений у XVIII столітті. Відновили а-ля давньоруські штуки на тих поверхнях, які у Давній Русі не могли існувати. Це, я вважаю, прокол.

- У яку суму вилилося відновлення?

- Це взагалі річ, яку не можна з’ясувати. На той момент були карбованці, інфляція настільки стрімка, що перерахувати і сказати, скільки було витрачено, я не можу. Дуже дорогим було оформлення – золоті мозаїки, живопис. Що стосується куполів, то вартість золота в позолоті – менше 10%. Дорого коштує підготовка поверхні, лак-мардан, на який позолота наклеюється. Все це повинно відбуватися за правильної вологості і температури, тому над куполом будується такий тепляк, щоб позолота не облізла. Ну і тримається вона років 25-30 – не більше. З внутрішнього оформлення наша майстерня виготовляла тільки шаблони для іконостасу. Живопис і мозаїки робили художники.

- Який стан справ з поверненням фресок і мозаїк у собор?

- Трошки повернули в Михайлівський музей [розташований у дзвіниці собору], трошки в Софію. Але це дрібниці. У сам собор їх вирішили не повертати, нібито це завдало б шкоди оригіналу. Вся Євхаристія – в Софії. Фігура архангела Михаїла на фронтоні – копія, оригінал – у музеї Михайлівського. Ворота центрального іконостасу – в музеї, а копію до цього часу не зробили. І тепер в центральному іконостасі Михайлівського висять ворота з Катерининського, які трошки для цього розширили. А в Катерининському іконостасі ворота просто завішені тканиною.

- Який стан Михайлівського зараз? Кілька років тому були повідомлення, що нібито Трапезна церква через сусідні будівництва мало не тріщить.

- Нічого там не тріщить. Трапезна церква була відновлена ​​десь у 1975 році, я саме був на практиці і малював вікна цієї трапезної. Склепіння у неї залізобетонне, дах перероблений – що там може тріщати? До речі, я вважаю, що гонти [дерев'яної черепиці] на даху Трапезної не було. Аргументували тоді тим, що всі будинки були вкриті гонтом або лемешем. Але кам'яних споруд 1713 року було мало. Тоді кам'яна трапезна була тільки в Лаврі. Це дуже багата споруда на той час. І що, ця чудова будова була вкрита гонтом? А тепер виходить поруч із золотими куполами Михайлівського дерев'яний дах Трапезної. Але я вам хочу сказати, що ця будівля дуже подобається киянам, тому що якось душа у нашого народу лежить до чогось такого потертого, старого. Трапезна церква ж не пофарбована – побілена, як хата мазанка.

- А самому Михайлівського собору нічого не загрожує?

- Він стоїть на залізобетонній плиті, яка встановлена ​​на приблизно 300 палях діаметром 600 мм, закручених в глибину землі на більш ніж 12 м. Нічого йому не загрожує. 

- З якими труднощами стикалися під час будівництва?

Всі труднощі, як правило, погоджувально-адміністративного характеру. Все життя йде на якісь узгодження, якісь експертизи, якусь повну дурість, а на роботу залишається небагато часу

- Всі труднощі, як правило, погоджувально-адміністративного характеру. Ти завжди змушений виправдовуватися. Особливо якщо відновлюєш Михайлівський – ти апріорі винен! Все життя йде на якісь узгодження, якісь експертизи, якусь повну дурість, а на роботу залишається небагато часу.

- Що ще ви б хотіли відтворити в Києві, подібно до Михайлівського?

- Звичайно, дзвіницю Кирилівського монастиря. Її знесли комуністи. Є її фотографії, ми зробили проект. Хочеться відновити Богоявленський собор Братського монастиря – на його місці тепер корпус Києво-Могилянської академії. Церкву Костянтина й Олени, на місці якої зараз 17-я школа, поруч від неї залишилася дзвіниця. Якщо пожертвувати маленьким шматочком Палацу піонерів, то можна було б і Військовий Микільський монастир відновити – або цілком, або частково. Без цих соборів Україна ще не Україна, і Київ ще не Київ.

Так чи інакше, постане питання про відтворення Межигірського монастиря – Спас Межигірський був дуже відомим пам'ятником. Багато ще таких споруд – не маленьких, а наріжних. Через які колись на листівках писали «Красень-Київ».

Роботи ще багато, але ця тема завжди зустрічала незрозумілий мені опір: «А навіщо нам це треба? А навіщо нам саме таке минуле? Це минуле добре, а це – погане». Треба сказати про реконструкцію Золотих воріт. Правильно вони називаються: Павільйон над залишками Золотих воріт у формі їхньої реконструкції. Особливо перешкоджала цьому Москва. Але, слава Богу, зробили. Адже дуже мало що відновлено в давньоруському стилі в Україні.

Ідея відтворення того, що було – це абсолютно європейський шлях. Вся Європа зруйноване під час війни відтворила

Тема натуралізації тієї історії, яка повністю втратила якісь відчутні форми, особливо гостро стоїть у нас. Приїжджаємо за кордон, там все відновлено – є і стіни, і фортечні замки. Ідея відтворення того, що було – це абсолютно європейський шлях. Вся Європа зруйноване під час війни відтворила. Це не тільки Польща, яка відбудувала Старе місто у Варшаві, це й Італія, і Німеччина. А скільки відтворила Англія, яку дуже сильно бомбили! Ми коли виїжджаємо за кордон, ми ж не знаємо, що тут справжнє, а що відновлене, а в багатьох випадках відновлено практично все. Просто є політична воля відродити втрачені святині.

- Але крім політичної волі потрібні ще й гроші.

- Ой, що у нас, бідна країна? Подивіться на вулицю, які машини їздять! Адже індустрія зробила крок далеко вперед: те, що раніше будувалося руками, тепер будується краном. Недорого це. У порівнянні з якоюсь житловою 25-поверхівкою це копійки. А ось політичної волі дійсно немає. Не сформувалася нація, яка буде відновлювати свої шедеври. У поляків сформувалася, у німців і не розформовувалася. А у нас якось так ...

***

Цей матеріал опубліковано в №10 журналу Корреспондент від 18 березня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.