Кривавий Великдень. Як Ірландія здобувала незалежність

Сто років тому ірландці затято боролися за свою незалежність від Британії.

«Залізо і кров оволоділи душею людською, але саме зараз наша країна може спробувати зайняти своє місце серед європейських держав», – ці слова написав у 1916 році Томас Кетл, відомий британський вчений, оратор, політичний діяч і член британської палати громад.

Так він описував Першу світову війну і місце в ній Ірландії. Незабаром після цієї промови Кетл загинув у битві на Соммі. Але до цього він став свідком одного з найбільш кровопролитних повстань початку ХХ століття в Дубліні, пише Наталя Гузенко у №13 журналу Корреспондент від 8 квітня 2016 року.

Цей виступ мав принести Ірландії незалежність від Великобританії. Але був погано підготовлений і відрізнявся кількома прикрими промахами, які і привели до його поразки. Значна частина населення Дубліна не підтримала повстання і британські війська змогли придушити його.

При цьому ірландським повстанцям майже тиждень вдалося утримувати кілька адміністративних будівель у центрі столиці і відповідати вогнем на всі спроби наблизитися до них або розібрати барикади. Зламати бунтівників допомогли перекидання в Ірландію з європейського фронту кількох полків і використання канонерського човна, а також прямі артилерійські обстріли міста. Після придушення заколоту понад 15 його лідерів були страчені. Навіть ті, хто до цього засідав у парламенті і мав звання лицаря Британської імперії, не отримали помилування.

Незважаючи на це, у Лондоні вже відчували, що Ірландія поступово вислизає з британських рук. І ніякі репресії вже не можуть змінити того факту, що Перша світова війна стала переломним моментом в існуванні Британської імперії. Після цього вона почала поступово розпадатися. Але саме втрата Ірландії, яка кілька століть вважалася сферою впливу Лондона, виявилася найбільш болючою.

Паростки протистояння початку століття, коли формувалася Ірландська цивільна армія й основні партії цієї країни, розбурхували острів. Тоді на британські репресії ірландці відповідали терактами, розстрілами поліцейських і приготуванням молока з бацилами тифу для розквартированих солдатів. Ця практика пережила багато десятиліть і тільки відносно недавно збройна боротьба на півночі Ірландії перейшла в політичну площину.

А тоді, у 1916 році, значна частина протестних лідерів думала, що всі передумови для повстання як ніколи назріли. Англія ослаблена в Першій світовій війні, Німеччина готова направити їм цілий корабель зброї, їхні збройні формування організовані під виглядом добровольців. І головне – жителі країни втомилися від британського панування.

Але вже незабаром виявилося, що цього недостатньо для того, щоб проголосити свою державу. Знадобилося ще кілька років, щоб Дублін став незалежним.

Покликати кайзера

Щойно Британія вступила у війну з Німецькою імперією, ірландські націоналісти почали говорити, що настав час для повного звільнення. Хоча за кілька років до цього деякі дискримінаційні закони щодо Ірландії скасували. Наприклад, їй дозволили в майбутньому, після війни, зібрати власний парламент і набирати добровольців для створення армії.

Робота з добровольцями активізувалася тільки в 1915 році, коли Лондон призвав на війну й ірландські частини. До цього вони формувалися і навчалися, але переважно перебували на гарнізонній службі. Історики вважають, що Британія побоювалася відправляти ірландців в Європу, оскільки там вони могли б отримати бойовий досвід і потім використовувати його вже у війні проти своєї метрополії.

Ідеологи повстання Патрік Пірс і Томас Кларк закликали почати його до того, як війна закінчиться, а також прийняти будь-яку посильну допомогу від Німеччини. Справа в тому, що там успішно створювалися спеціальні корпуси з ірландських і фінських військовополонених, які згодом повинні були воювати проти своїх колишніх метрополій. Тому повстанці і покладали таку надію на Берлін.

У них навіть був план створення монархії, після того, як британці підуть з острова. І керувати нею повинен був один зі спадкоємців німецької королівської сім'ї. Правда, від такої радикальної ідеї швидко відмовилися – у тому числі і тому, що католицьке населення не погодилося б прийняти монарха-протестанта. Крім того, в Ірландії дуже не любили правління Лондона, перш за все деспотію місцевих королів. Ось чому в підсумку зупинилися на республіці.

Хоча такий розвиток подій не засмутив Берлін. Там навіть без свого короля на престолі сподівалися на масштабне повстання в Ірландії, яке змогло б відтягнути з фронту достатньо сил, щоб переламати тривалу позиційну війну.

На Великдень 1916 року до берегів острова мав причалити корабель, який доставив би повстанцям вибухівку і зброю. На цей же час Кларк, який вважався одним з ідеологів місцевої самооборони, призначив її навчання. Під їхнім прикриттям повстанці повинні були швидко зайняти важливі об'єкти в Дубліні – поштамт, мерію, Дублінський замок і район Верховного суду.

Але в міру наближення пасхальної неділі, 24 квітня, на яке і було заплановане повстання, стало зрозуміло, що допомога від Німеччини якщо і буде, то стане невеликою підмогою. У Берліні вже не особливо вірили в ідею десанту в Ірландію, оскільки для цього потрібно було використовувати весь свій флот, щоб захистити кораблі із солдатами. А Берлін дуже неохоче відправляв з гаваней дорогі кораблі, які боявся втратити.

До того ж, про кораблі зі зброєю стало відомо британській військовій розвідці, яка перехопила шифроване листування американського посла в Берліні. Тому перед його прибуттям британці захопили судно біля берегів Ірландії і затопили.

У підсумку до 23 квітня мало хто з організаторів сподівався, що повстання почнеться. Проте Пірс і Кларк вирішили не чекати більш сприятливого моменту. Тим більше, з'явилася інформація, що після знищення німецького корабля Лондон вирішить провести нові репресії, й очікування може дорого коштувати.

Довгий великодній день

Повстання почалося рано вранці 24 квітня 1916 року, коли майже 1.500 ірландських добровольців зібралися в центрі міста. Ще 300 осіб чекали сигналу в Ліберті-Холі, який вважався центром заколоту.

Щойно почало світати, вони рушили до головної пошти, яку швидко захопили. Саме з її сходів Пірс і зачитав прокламацію про проголошення незалежності Ірландії. Свідки розповідали, що Пірса слухали самі повстанці, які готувалися до прибуття англійських військ, а також невелика група роззяв, які мало що розуміли.

Багато людей прийшли подивитися на ірландський триколор, який підняли на Головпоштамті. Але як тільки промова закінчилася, роззяви почали розходитися, оскільки особливих заходів не відбувалося, і багато хто розумів, що незабаром британці прибудуть придушувати це повстання.

Невдовзі біля штаб-квартири повстанців з'явилися британські солдати. Але оскільки тоді було свято Великодня, то більша частина офіцерів армії перебували у відпустках або за містом. Відразу адміністрація змогла зібрати лише 400 осіб, які, ясна річ, не могли забезпечити порядок у місті.

Інші групи повстанців відразу ж рушили до Дублінського замку, що вважався оплотом британської адміністрації, і майже без опору зайняли його. Але чомусь не захотіли там залишатися, хоча цей пункт давав стратегічний контроль над частиною міста.

Бунтівники захопили розташовану неподалік кондитерську фабрику, застреливши охоронця. Але і там не було зброї і вибухівки, які шукали повстанці, і тому вони знову відступили у квартал кількох будівель суду і забарикадувалися там.

Нарешті, третя група рушила в міський парк, де почала обкопуватися. Це було досить дивне видовище: навколо ще прогулювалися звичайні відвідувачі парку, а поряд повстанці копали окопи. Повсталі чомусь забули взяти під контроль основні будівлі в цьому районі і британські солдати, які підійшли до парку, почали постійно обстрілювати тих, хто окопався. Через кілька годин, зазнавши втрат, вони відступили до будівлі поштамту і там об'єдналися з ватажками повстання.

Тоді ж в місто підійшли Шервудський і Стафордширський полки британської армії, які не так давно прибули в Ірландію для маневрів і доукомплетації після втрат на французькому фронті. До того ж, до будівлі поштамту почали підтягувати артилерію.

У придушенні бунту також брав участь канонерський човен, який вів прицільний вогонь з мортири по штабу повстанців. Після кількох прямих влучень будівля почала горіти. Разом з нею загорілася і частина кварталу. Пожежу заважали гасити ірландські націоналісти, які розстрілювали також мирних жителів, що намагалися розбирати барикади.

На наступний день цивільна адміністрація ввела у країні воєнний стан. Уся влада перейшла до військового командування. А оскільки повстанці не захопили ні вокзал, ні річковий порт, то шляхи руху британських військ у місто не були перекриті.

У цих умовах за тиждень Лондону вдалося стягнути до Дубліна понад 16.000 солдатів. Найбільші втрати британці понесли при переході Гранд-Каналу – водної артерії, яка з'єднує Дублін і найбільшу ірландську річку Шеннон. Тоді 17 добровольців змогли перехресним вогнем вбити 240 британських солдатів.

Самі ірландці втратили тільки чотирьох осіб. Такі втрати змусили британців змінити тактику і відмовитися від прямих атак на укріплення повстанців. Замість цього вони використовували артилерію, щоб підпалювати там будинки і викурювати ірландців з укриттів.

Унаслідок тижневого протистояння бунт, нарешті, був придушений. Ватажки повстання, в тому числі Пірс і Кларк, були схоплені поліцією і поміщені в Дублінський замок. Британські війська ще кілька днів прочісували місто в пошуках вибухівки та зброї. На квартирах у деяких ватажків були знайдені спеціально вирощені спори тифу, призначені для зараження солдатів і поліцейських.

Через кілька тижнів британський суд засудив 15 ватажків повстання до страти. Серед них були навіть поранені. Вони не могли стояти, і їх розстрілювали, коли вони сиділи на стільцях. До кінця травня всі вироки було виконано.

Північ-південь

Після цього Ірландія ненадовго заспокоїлася. Але вже через кілька років ситуація змінилася. І коли Російська, Німецька, Австро-Угорська і Турецька імперія розпалися, то й ірландці зрозуміли, що можна повторити спробу боротьби за свою незалежність.

При цьому в 1919 році з фронту повернулася велика частина ірландців, які боролися на фронтах Першої світової. Ці люди мали реальний бойовий досвід. І коли того самого року почалася війна за незалежність, вони не займалися марним захопленням будівель, а активізували партизанську боротьбу й агітацію місцевого населення. Їхні заклики були дуже схожі на більшовицькі, тільки туди приєднувалася ще й вимога отримати незалежність від Англії.

До 1920 року стало зрозуміло, що Лондон не зможе утримати ці території. Англія зазнала занадто великих економічних втрат у Першій світовій та була ослаблена постійними страйками шахтарів.

Тому Британська імперія вирішила дати Дубліну незалежність. Хоча одночасно використовувала розбіжності між північними і південними ірландцями, щоб зберегти за собою округ на півночі країни.

Ця територія з центром у Белфасті була причиною багатьох конфліктів у ХХ столітті. Ірландія не хотіла її повертати, але місцеві католики постійно влаштовували теракти і вимагали вивести британські війська з острова. І тільки в останні роки діалог між католиками-ірландцями і протестантами-англійцями перейшов у більш мирне річище.

***

Цей матеріал опублікований в №13 журналу Корреспондент від 8 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.