Точка зору: ЮНЕСКО нам не треба. Україна не переймається своєю спадщиною

Україна не дбає ні про свої об'єкти зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, ні про можливе поповнення цього списку.

Під час поїздок за кордон я завжди звіряюся зі Списком всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. І намагаюся не пропускати об'єкти з нього, якщо пощастить опинитися поблизу, пише Ірина Пустиннікова, краєзнавець й автор путівників, у колонці, опублікованій у №14 журналу Корреспондент від 15 квітня 2016 року. Обідати в мішленівських ресторанах і скупатися в дизайнерських бутиках – розвага не для кожного українського туриста. Але архітектурні та природні цікавинки з міжнародним знаком якості доступні всім.

Місцеві жителі теж це розуміють. У сусідній Румунії, де в провінції з рейсовим транспортом негусто, поблизу нас самі гальмували машини. І суворі мужики запитували: «Арбор?» або «Херманн?». Адже вони розуміли, куди йде пішки пара з рюкзаками і фотоапаратами. У машині водії розцвітали посмішками – завжди приємно, коли твоєю країною цікавляться. І прекрасно знали, де потрібно зупинитися: звичайно ж, поблизу щитка із заповітним ромбиком у кружечку, символу туристичного якості.

Шкода, але в Україні у ромбика в кружечку немає ніяких суперздатностей. Ну ось, наприклад. Околиці Хмельницького туристами не обласкані. Іноді гості їдуть до симпатичного барочного костелу в селі Гвардійському, колишньому містечку Фельштин. Храм видатний, місцеві ним пишаються. Але варто згадати щось про місце зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО або про Дугу Струве – ніяковіють і плутаються.

Звинувачувати місцевих жителів не варто. Їх прапрапрадіди теж не розуміли, навіщо в 1830-х роках поруч з містечком диваки-вчені поставили вишку. І туристів біля монумента на місці тієї вишки теж не чекайте: бродять тут тільки корови, а сама чорна тринога втрачається на тлі високого православного хреста, для чогось поставленого поруч.

Дуга Струве – вона не про архітектуру зовсім, не про природу, вона про людину. З 1822-го по 1855-й її тягнули від норвезького Хаммерфеста до Чорного моря, від Курляндії до Бессарабії – на 2.820 км. Це було перше у світі точне вимірювання сегмента меридіана. Розрахунками займався астроном і геодезист Фрідріх Георг Вільгельм Струве. Дуга допомогла точніше визначити розміри і форму Землі і була величезним кроком уперед для геодезії.

Всього було створено 265 станцій дуги, збереглося тільки 34. Чотири з них в Україні: три – в Хмельницькій області, одна – в Одеській. Усі вони (разом з іншими станціями з восьми країн) – в престижному Списку. Та ось тільки стели в Катеринівці і Баранівці ще скромніші, ніж у Гвардійському.

Гаразд, Дуга Струве – це не надто приголомшливий об'єкт. Але ось Резиденція митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях – вже набагато імпозантніше і грандіозніше? Коли у 2011 році головний корпус Чернівецького університету імені Федьковича потрапив до Списку всесвітньої спадщини, це був справжній тріумф волі. Грошей він не приніс – ЮНЕСКО не фінансує об'єкти, позначені ромбиком у колі. Підтримувати їх у належному стані, стежити за їхньою цілісністю – турбота самої країни.

Цього року цілісність Резиденції була порушена. Вранці 16 березня стіну невеликого прибрамного будиночка ламали кілька мовчазних робочих – збиралися повісити банкомат. Громадськість вдарила на сполох соцмереж – ректор університету Степан Мельничук відстрілювався відмовками про те, що на руйнування стіни дало дозвіл Міністерство культури (не давало) і що встановлення банкомату погоджено з ЮНЕСКО (не погоджено). Перемога була за громадськістю, стіну залатали. Але сам факт «замаху» красномовний.

В України таких об'єктів до образливого мало. Є ще історичний центр Львова, кілька київських храмів, букові ліси на кордоні зі Словаччиною, Херсонес, а також вісім дерев'яних карпатських церков. Останні взяли в престижну компанію авансом: десь треба було зняти з дахів дешеву жесть, десь – позбутися сучасних цементних доріжок або пластикової вагонки.

Церкви у Списку з 2013 року, але для деяких з них так нічого і не змінилося. П'ятиглавий собор у Нижньому Вербіжі, – як і раніше, в «обладунках» з жерсті. Селянам шкода розлучатися з таким красивим, блискучим, покритим чеканкою матеріалом. А те, що впізнати в цій блискучій каструлі дерев'яний пам'ятник архітектури непросто, – так це вже проблеми туристів, а їх тут коли бачили?

В останні місяці згадали про список ЮНЕСКО і в Кам'янці-Подільському. Місцеві газети сполошилися: влада хоче передати в оренду на 35 років місцевому бізнесмену ділянку каньйону недалеко від Різницької вежі. Той збирається відродити там човнову станцію, влаштувати на дрібному і брудному Смотричі пляж, а ще – парк розваг з катаннями на квадроциклах.

Кам'янецьким журналістам здалося, що все це завадить місту отримати ромб ЮНЕСКО. Даремно хвилюються: заявка міста-фортеці була подана ще у 1989-му, коли Старе місто не було втикане незграбними підробками під старовину і віллами місцевих нуворишів. За минулі 27 років його стан погіршився настільки, що йому зараз місце хіба що в Списку втрачених шансів. Та й навіщо нам це ЮНЕСКО? Грошей там усе одно не дають.

***

Цей матеріал опублікований в №14 журналу Корреспондент від 15 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.