Заплуталися у собі. Церква в Україні на роздоріжжі
Перед Великоднем Корреспондент побував у Святогірській лаврі, де, за легендою, Віктор Янукович ховав своє добро з Межигір'я.
Це місце сакральне. При цьому абсолютно дивним і не суперечливим чином воно асоціюється із президентом-втікачем Віктором Януковичем, пише Євгенія Супричева у №16-17 журналу Корреспондент від 29 квітня 2016 року. Власне, відродження чоловічого монастиря, набуття ним статусу лаври – його заслуга. Політична легенда оповідає: вирушив одного разу Янукович на сповідь до місцевого старця – отця Зосими. А пізніше зізнавався, що після сповіді ридав усю ніч, сам від себе такого не очікував.
«Після сповіді отець Зосима пояснив Віктору Федоровичу, що потрібно зробити на благо Донбасу, не відкладаючи. По-перше, потрібно відродити Святогірський монастир. По-друге, Святогірський монастир повинен стати лаврою», – писала донецька преса.
Янукович «першочергові проблеми» Донбасу порішав швидко.
Не минуло й 20 років, як заштатний чоловічий монастир став третьою в Україні лаврою. Реальний стан справ високому статусу (лаврою може називатися тільки дуже великий монастир) відповідає – тут і храми, і печери, і готелі для паломників. Володіння широкі, по околицях розкидані скити. По шикарній дорозі, розлякуючи місцеву худобу, несуться кортежі колишніх регіоналів. Політики гальмують біля лаври, б'ють поклони, кидають на вівтар дорогі хутра, як і в хороші часи. Щоправда, раніше вони намагалися робити це публічно. Зараз усе більше потайки. Що не дивно, слава у лаври, м'яко кажучи, суперечлива.
«Є інформація, що вантажівки з Межигір'я заїжджали в лавру, – казав Олег Котенко, екс-радник голови РНБО. – Також, за нашими даними, в лаврі ховали бойовиків Гиркіна. Так, напередодні захоплення Слов'янська лавру закрили для відвідувачів, а на воротах стояли козаки. А потім «раптом» уся ця нечисть вилізла з навколишніх церков і захопила Слов'янськ. Ось звідки насправді пішла окупація».
У Московському патріархаті тоді у відповідь заявили коротко – «нісенітниця». А життя монастиря стала ще більш замкнутим - журналістів перестали пускати на поріг, монахи рота не відкривали. Хоча вони і раніше красномовством не вирізнялися. У більшості обітниця – з мирськими не розмовляти. Цікаво, як зараз, через два роки після тих подій, живе лавра. Чи в змозі вижити без високопосадових і впливових покровителів?
Християнська щедрість
Перше потрясіння – лаврський готель. Там будь-кому без зайвих питань вручають «спальний комплект».
«Три дні проживання та харчування безкоштовно для всіх. Такий статут нашого монастиря, – монотонно бубонить старенька жінка на «ресепшені», заповнюючи комірну книгу. – Можу до біженців віднести, можу до паломників. Вам куди?»
Мені без різниці, все одно «неформат». Потрапляю до паломників – це на другий поверх. Довгий коридор і низка кімнат. Хороший ремонт: плитка, ламінат. Правда, паломників важко назвати приємними сусідами, це народ особливий. Живуть від служби до служби, але не дай бог у проміжку покласти рушник на чуже ліжко – проклянуть до десятого коліна. Тому поспішаю до біженців – це сусіднє крило. Внутрішньо дивуюся: що ж виходить, потік біженців до цього часу не вичерпався?
«Давно вичерпався. Ми тут ще з літа 2014 року», – запрошує в гості «постійний клієнт» готелю Вікторія.
У кімнаті біснуються малюки, кипить мультиварка. Одним словом, по-домашньому. Здавалося б, живи і радій під дзвін дзвонів. Тиск нульовий – на служби ходити не змушують, роботою не навантажують. Можеш допомагати, можеш вдома лежати.
«І все-таки психологічно важко, розумієте? Ну, не наш це світ, – пояснює Вікторія, не відволікаючись від купання малятка. – До того ж, не знаю скільки ще нас зможуть утримувати монахи. У нас тут тільки дітей більше сотні, а скільки дорослих ...».
- Я не уявляю, як монастир може собі дозволити утримувати стільки людей, хіба що пустили в хід скарби Януковича.
- Ой, ви знаєте, я в такі справи не втручаюся. Допомагають – і спасибі. А звідки беруть – це ви у ченців запитайте.
Легко сказати, запитайте. Здавалося б, монахи завжди на виду – їх чорний одяг миготить по всій Лаврі. І тим більше помітні, що одягаються за всіма канонами: за спиною – класичні чорні мантії, на голові високий головний убір – клобук. У такому вигляді розсікають вони натовп прочан, біженців та трудників. Ніхто не сміє їх гукнути, так заведено. Виняток, хіба що, адміністрація – їм мирські питання ближче.
Золото партії
«За рахунок чого виживаєте? – цікавлюся у благочинного монастиря отця Галактіона, зупинивши на підході до трапезної.
Зізнатися, очікувала парочку традиційних відмовок у стилі: «бог послав». Але в очах ченця блиснув азарт – схоже, любитель диспутів. Рукавичку підняв не роздумуючи.
«У нас немає заводів-пароплавів, якщо ви про це. Ми не юридична особа. Жертвують ті меценати, у яких ще залишилися гроші», – каже отець Галактіон.
- З-за кордону, напевно, теж?
- Ну що ви до нас з цим Януковичем? Пишуть, що він мало не за свої гроші тут все побудував. Але ж жодної копійки не дав, жодної копійки! Ви знаєте, на які гроші будувалася лавра? Місцеві чиновники, отримавши рознарядку від Януковича про те, що він «відроджує лавру», створили спеціальний фонд. Губернатором тоді здається був [Анатолій] Близнюк. І в цей фонд автоматично відраховували 5% зарплат всіх бюджетників області. Тобто, у людей не питали: згоден – не згоден. Людина приходить, їй просто кажуть, що ти 5% пожертвував лаврі. І так вони зібрали серйозну суму.
- Але чому ви не зупинили чиновників?
«Так ми не знали, – монах каже так щиро, що мимоволі хочеться вірити. – Це потім уже миряни приходили і говорили: ось, прийшли подивитися, що на наші гроші побудували. А до того фонду нас взагалі не допускали. Частина там, як водиться, на кишеню пішла. Адже вони спочатку планували тільки фасад зробити. Ну, знаєте, щоб телевізійна картинка була. Але ми їх напоумили в міру сил. А Янукович був тут лише два рази. І ми прекрасно розуміємо, що в рамках передвиборної кампанії. Ніяких особливих відносин у нас не було. І золота ми його тут не бачили: ні до Майдану, ні після».
Що ж, монах легко відбив перший удар. Але як щодо приховування «команди Стрєлкова – Гиркіна»? Каже, неправда. Мовляв, це все інформаційна війна проти церкви. Утискають ... Звучить це, як на мене особисто, якось дивно: церков по Україні повно, священики вхожі в найвищі кабінети. Хто ж утискає?
«А нам дають слово, тільки коли ми говоримо те, що хоче чути влада. А якщо ми говоримо, що Майдан – це переворот? А якщо ми говоримо, що ті закони, які не відповідають християнським заповідям, у тому числі «не убий», незаконні? Цього ж ніхто не хоче чути», – дивиться з викликом благочинний.
Одним словом, тутешнє чернецтво в духовній опозиції до влади – і цього не приховує. Навіть більше, на Петра Порошенка у них особиста образа – він хрестився в Московському патріархаті, дітей хрестив у Московському патріархаті, а як став Президентом – подався до Філарета. Хіба це правильно?
«Ми розуміємо, що політики люди підневільні. Хочуть одне, роблять інше. Внутрішні протиріччя. Але якщо так далі піде, Порошенко зіп'ється як [Борис] Єльцин, – робить прогноз отець Галактіон. – Ми тут звикли говорити правду, але це не означає, що ми порушуємо закон. СБУ приходила, перевіряла – нічого не знайшли».
Козачий полк на прописці
Ага, перевіряла. А козаків, виходить, не помітили. Адже там як – ідеш собі по лаврі, і тут – на тобі! Козачий патруль назустріч.
«Ви що ж тут, з часів Стрєлкова переховуєтеся?» – цікавлюся, чисто інстинктивно задкуючи ближче до трудників, що неподалік колупаються в теплицях.
Кажуть, не ховаються – охороняють лавру ще з 1992 року. Козаки місцеві – слов'яногірські. Їх полк у 30 осіб базується прямо на території лаври. Ходять по формі, але без нагайок.
«І без газових балончиків, це скасували після того скандалу 2014 року. Тоді ж ніхто не став розбиратися, що ми тут з незапам'ятних часів. Ще за часів ... », – і далі нескінченний екскурс в історію.
- Так, ви краще скажіть – в ополченні брали участь?
- Ні, владика не благословив. Благословив тільки на охорону лаври, від правих, лівих і середніх.
Втім, не факт, що завдання по зубах. Полк переважно складається з бійців категорії 60+. Та й козаки вони більше вимушені. Ось де влаштуватися пенсіонеру у Святогірську? А якщо підеш у козаки, автоматично отримуєш роботу. По суті це щось на зразок охоронного агентства. Тобто, згідно із законом лавра не має права наймати охорону, а козаки ніби як просто «несуть послух» за певну винагороду. І все шито-крито.
«Та ми й самі розуміємо, що фізпідготовка страждає, – погладжує черевце козак Володимир. – Але ми тут більше для остраху, щоб миряни в келії не заходили. Не курили».
І нехай слабкі фізично, зате сильні ідеологічно. Особливо отаман Віталій Кушин, примітна особистість. Слово «майдан» йому дається важко, вимовляє по складах і з великою огидою. Свого часу служив військовим лікарем у військах СРСР, побував і в Афганістані, і на Березі слонової кістки. Після розпаду СРСР присягу на вірність Україні приймати не став. Каже: «Немає такого документа, який би звільняв військових від присяги Союзу. І як офіцер не можу прийняти присягу іншу».
Великою є туга отамана по імперії – і по радянській, а ще більше по російській. Каже, дарма у 1917 році відокремили церкву від держави. Необхідно виправляти, тоді і чварам кінець.
- Але ж російська імперія розвалилася, незважаючи на те, що церква була частиною держави. Де логіка?
В отамана логіка вторинна, віра є первинною. Так і в історію про те, що він у храмі організував польовий госпіталь для сепаратистів відмовляється вірити навідріз. Мовляв, навіщо бойовикам підпільний шпиталь, якщо в їхньому розпорядженні всі лікарні захоплених міст? Цього разу логічно. По суті виходить, що всі звинувачення на адресу лаври будувалися не на реальних доказах, а на «відчутті біди». Знаючи настрої мешканців монастиря – не дивно. Адже потенційно могли переховувати? Легко! Зупинив лише інстинкт самозбереження. На цей момент в церкві панує внутрішнє невдоволення, але явну пропаганду не ведуть, під час проповідей нинішню владу не клянуть.
Розкол від патріархів
«Загалом на сході України Українська православна церква не сприяє сепаратистським настроям, розпалюванню ворожнечі. Вони це тримають у собі. Відомо, що бойовикам доводиться завозити власних священиків. З тих, хто опікується в Російській Федерації козаками. Єдина категорія священнослужителів, які досить активно на сході підтримали сепаратизм – це ті, хто в минулому був офіцером Радянського Союзу, – каже релігієзнавець Юрій Чорноморець. – Водночас ми бачимо, що УПЦ активно дружить з минулою владою. Це відбувається і на місцях, і в центрі. Тобто, це така, я б сказав, вичікувальна позиція для УПЦ. Очевидно сподіваються на реванш, як це було у 2004 році».
В очікуванні реваншу печуться про імідж – з одного боку, по-християнськи щедрі, з другого, «визначили позицію», а з третього, не наражаються на скандал. Одним словом, виживають – і в цьому бачать своє головне завдання.
«У той час як головне завдання церкви – це все-таки миротворча діяльність», – міркує Чорноморець.
Очікувалося, що саме церква виступить як примиритель у країні, розігрітій війною. Спочатку так і було. Ще під час Майдану УПЦ організовувала «таємні вечері» з представниками обох сторін.
Представники церкви перестали виступати примирителями, зараз не беруть участь навіть у діалозі зі звільнення заручників. Хоча саме на цьому шляху в них є всі шанси досягти успіху
Але переговори, які готувалися з великими труднощами, легко зривалися, і це очевидно сильно вплинуло на психіку священиків. Вони перестали виступати примирителями, зараз не беруть участь навіть у діалозі зі звільнення заручників. Хоча саме на цьому шляху в них є всі шанси досягти успіху.
Втім, ці претензії стосуються не тільки Московського патріархату, Київський теж не особливо ратує за мир. Зокрема, патріарх Філарет не бачить великого гріха в своєму проханні Штатам надати «сучасні види оборонного озброєння Україні». Здавалося б, де церква, а де зброя? На практиці виявляється, що координати збігаються. І часом це бентежить навіть самих служителів церкви. Зокрема, отця Володимира з Української православної церкви Київського патріархату, що служить у Слов'янську. Церква Всіх Святих – не під пару лаврським хоромам: скромна хата в приватному секторі, отримана за заповітом одного прихожанина. Безліч ікон, сперте повітря трохи віддає вогкістю.
Сам отець Володимир ще молодий пастир, трохи метушливий, відповідає уривчасто. Але видно, що тема церкви в умовах війни – для нього питання хворобливе і ще до кінця не вирішене.
- Ви знаєте, адже до нас під час окупації приходили ... Ми якраз їсти сіли, двері зачинили – а тут люди в масках залітають, з автоматами. Загалом, руки вгору, обшук ... Кажуть, ми шукаємо Правий сектор. Правий сектор ховаєте? Ми говоримо: ні, ми таким не займаємося. Дівчина ще там молода була, у неї на лобі стрічка, на ній – 90-й Псалом [впадуть біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не наблизяться: тільки дивитися будеш очами твоїми і бачити відплату безбожним]. Православне воїнство. І вона каже, ваш Філарет благословляє вбивати. А я відповідаю: Філарет у Києві, а ми тут в Слов'янську.
- Але ж благословляв і зброю просив.
- Люди обурюються, що Філарет виступив і таке сказав. Обурюються – страшна справа. Ворожнеча через Філарета в нашій церкві, – несподівано подає голос скарбник приходу Галина Костянтинівна, що до того мовчки слухала розмову.
Настоятель храму інстинктивно махає рукою. Мовляв, московські попи не кращі, хіба що хитріші. Більш вправні в політичних інтригах, а Філарет йде напролом. І можливо не туди.
- Я можу сказати свою приватну позицію: може, він це через старість, деякі моменти різкі були. Це не його пріоритет ... Але в основному він правильно закликав, до захисту України як цілісної держави. Бо що, піднімемо руки вгору і будемо так стояти? Тоді вони до Києва дійдуть. Ну не знаю.
- Виходить, одні закликають до захисту держави. Інші до захисту «православного міста Слов'янська». Чи немає тут протиріччя?
- У кожного своя правда.
- А можуть церкви об'єднатися і виступити єдиним фронтом за примирення?
- Не думаю. Все це самі розмови – ми в духовному плані тільки мислимо, ми хочемо миру ... Так, всі хочуть миру. Але кожен – на своїх умовах. В основі тут лежить політика. Якщо ти претендуєш на статус державної релігії, повинен підтримувати державу. А якщо не будеш претендувати, отже, будеш гнаним.
- Виходить, політика церков важливіше, ніж християнські істини?
Отець Володимир зовсім уже бігає по кімнатці. Здається, він намагається сформулювати відповідь в першу чергу для себе. І не виходить. Точніше, він знає відповідь, але, схоже, відповідь ця і його самого не особливо влаштовує.
- Особисто я намагаюся бути якомога менше політично активним, – каже він нарешті. – Для мене християнська позиція – люби ближнього свого – більше, ніж політичні переконання, політичний устрій і так далі. І церква в першу чергу – православна. А потім вже російська, українська або болгарська.
Мені ця ворожнеча схід – захід, яка нав'язується, це недобре діло. Стравлюють людей на ідеях. Потрібно не стравлювати, а примиряти. Але ви ж знаєте, як іде політизація церкви: згори вниз. Їм там у Києві легко міркувати.
Винна не церква, а конфесії
Приблизно тієї ж точки зору дотримується і настоятель церкви Святого Апостола Андрія Первозванного отець Сава (Українська автокефальна церква, УАПЦ).
- Насправді церква повинна висловлюватися з мирських питань. Тому що церква – це совість. Але ось, чи є у церкви совість – інше питання, – каже він, кивком голови вітаючи прихожан, які прийшли охрестити малюка.
- І як думаєте, є чи ні?
- Зараз важко сказати. Але потрібно визначитися з поняттями, адже розділяє не церква, а конфесії. Конфесія – це релігійна організація, і вона дуже мало збігається в межах з церквою. Що таке церква? Це зібрання, це тіло Христове. Це люди, для яких єдиний можливий авторитет – Христос, його слово. І люди церкви існують у кожній конфесії – вони легко впізнають один одного.
- А патріархи, виходить, не впізнають один одного? Чому вони не можуть домовитися між собою?
- А ви Євангеліє, Біблію читали? Хто домігся і більше всіх бажав смерті Христа? Це були первосвященики – патріархи тодішньої церкви. Христос був для них конкурентом – загрозою їхнім кишеням. Адже люди пішли за ним, зрозумівши, що ті первосвященики є пустоцвітом. Так ось, наших патріархів я вважаю такими ж пустоцвітами: цвітуть – кажуть, а плодів не приносять.
Після спілкування зі священиками мимоволі виникає ефект дежавю. Приблизно такі ж настрої панували в українських Збройних силах ще зовсім недавно – на початку війни. Добровольці не соромилися критикувати командування, заявляючи, що ті не розуміють ситуацію на передовій. Звинувачували комбатів в особистому піарі за рахунок батальйонів.
І водночас реальні військові, на відміну від «диванних військ», виявляли більш гнучку позицію щодо ворога. Чи повинен комбат домовитися з ворогом про постачання води для «своїх» або це ганьба? Чи повинен комбат брати в полон свого товариша по службі у ВДВ – чи це єдине братство?
І коли ти буквально кожен день стоїш на роздоріжжі, то мимоволі починаєш думати ширше. Схоже, те саме відбувається і з священиками у прифронтових містах. Чи повинен він відпускати гріхи бойовикам, працюючи на окупованій території? Чи повинен виправдовувати патріарха, слова якого ведуть до розколу в країні?
У священиків внутрішній конфлікт, у релігійній сфері – бардак, як раніше, коли батальйони наступали і відступали за своїм графіком, не особливо дбаючи про єдину лінію фронту. Зараз патріархи так само хаотично метушаться на мінному полі. При цьому кожен кричить: "Вперед! Наше діло праве!" Тому не дивно, що людей у рясах давно вже не шокує статистка втрат "за православну віру і батьківщину".
***
Цей матеріал опубліковано в №16-17 журналу Корреспондент від 29 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.