Фанати двох коліс. Історія появи велосипедів в Україні

Півтора століття тому в Україні почали з'являтися перші велосипеди, які до початку XX століття стали наймоднішим транспортом.

Циклістів не лякали ні погані дороги, ні роздратування обивателів, ні обов'язкова реєстрація залізних коней, пише Ірина Пустиннікова у №19 журналу Корреспондент від 20 травня 2016 року.

В останній третині ХІХ століття не було у світі транспорту модніше, ніж велосипед. Циклісти плуталися під ногами, збивали перехожих, ламаючи свої пекельні машини на частини (тоді багато велосипедів були ще з дерева).

Особливо завзяті їздили в далекі подорожі, а пізніше виступали з лекціями на тему побаченого. Народ у масі своїй ставився до них з часткою скепсису і роздратування. Навіть анекдот з'явився: було у батька три сини: двоє розумних, а третій – велосипедист.

Циклістський Львів

У 1864 році ліонські промисловці брати Олів'є разом з каретним інженером П'єром Мішо і майстром зі створення дитячих візочків П'єром Лалманом почали випускати велосипеди в промислових масштабах, попередньо встигнувши отримати за своє творіння золоту медаль на виставці в Парижі. Саме з Парижа у 1867 році Міхал Мрозовський доставив до Львова перший в Західній Україні велосипед. Цілком можливо, він був першим і на всіх українських землях.

Дерев'яний велосипед був страшно дорогим – коштував 600 франків. На ці гроші у французькій столиці можна було харчуватися протягом півтора року – середня зарплата робітників тоді становила близько 4 франків на день. Дорогуща покупка пана Міхала не надто порадувала. Їздити на велосипеді він так і не навчився, постійно падав – і тому подарував новомодну штучку львівському спортивному товариству Сокіл.

Першим велосипедистом Львова, та й усієї Галичини, став у квітні 1867 року один із «соколят» на прізвище Пшибилінський. Його поява на львівських вулицях викликала великий ажіотаж. У наступному році Пшибилінський попросив знайомого коваля виготовити копію велосипеда – і ось уже по Львову їздило двоє біциклістів. Третім став слюсар Мітше, який теж створив свою версію паризької дивини.

У 1886-му було створено Львівський клуб циклістів. Попит породив і пропозицію: при ресторані в парку Високий Замок в тому ж році механік Іваницький відкрив перший у місті прокат велосипедів.

У 1892 році в клубі налічувалося вже 236 учасників. Каталися, падали, ламалися – і 6 травня 1893-го ще один механік, Олександр Заячковський, відкрив на вулиці Коперника першу ремонтну майстерню для велосипедів. Незабаром львівський легкоатлетичний стадіон був оперезаний 400-метровим велосипедним треком, які довгі роки вважався найкращим у своєму роді.

Мода на велосипеди змінювала місто. Так, побудований у 1897 році на вул. Академічній будинок інженера Кароля Ріхтманна-Рудневського був відразу спроектований з приміщеннями для веломашин на першому поверсі. А при Крайовому банку Галичини відкрили перший в історії Львова велопаркінг для співробітників і клієнтів.

Біциклістів на вулицях стало так багато, що поліція після узгодження з магістратом 10 серпня 1898 року видала Правила їзди на колесах на території міста Львова. Це був крок вперед – велосипедистів визнали, нарешті, повноправними учасниками дорожнього руху.

Велосипедна лихоманка

Біциклістський клуб діяв при Львівській Політехніці, масовим був і відділ при спортивному товаристві Сокіл – у 1893 році він налічував майже сотню учасників. Але що ми все про Львів? Велосипеди підкорили всі значущі міста – і в багатьох з них при відділеннях Сокола створювалися товариства циклістів.

У Тернополі Гурток любителів спорту при міському Соколі запрацював у 1893 році і нараховував 26 учасників. Відкрив його творець аналогічної організації при Соколі львівському – Казимир Хеммерлінг, ініціатор створення одного з перших у Галичині велосипедних журналів Колесо – не дуже, втім, успішного. Тернопільських неофітів вчив велосипедної їзди доктор Казимир Промінський.

У Дрогобичі 12 місцевих велосипедистів об'єдналися у 1894-му, а в тому ж році 23 члени налічував відділ велосипедистів при коломийському Соколі. При ньому ж працювала школа їзди на велосипедах. У Чорткові був найскромніший клуб – лише п'ятеро учасників.

Велосипед став не тільки міським транспортом: на хорошій важкій «машині» рекомендували їздити в подорожі на кілька днів, взявши із собою торбинку з гігієнічними приладдям, їжею і зміною одягу. Дешево, зручно і сердито. Для зміцнення здоров'я радили долати по 30-40 км на день, але фанати проїжджали і вдвічі більше.

У кінці ХІХ століття, коли походження і навіть професію першого зустрічного було легко визначити по одягу, своєрідна уніформа з'явилася й у біциклістів. Вони носили вовняні або фланелеві костюми, легкі вовняні шапочки з козирками, трикотажні сорочки і високі гетри. Штани часто внизу застібалися на ґудзики – щоб тканина не потрапляла в зірочку.

У 1910-ті роки в статтях і книгах місце «біцикла» займає «ровер». Багато львів'ян і тепер називають велосипеди за іменем англійської фірми, чиї вироби століття тому користувалися в Західній Україні великою популярністю.

Літературна підтримка

На початку ХХ століття на один автомобіль в наших землях в середньому припадало по 50 велосипедів – спорт цей і справді пішов у маси. Популярність породила хвилю спеціалізованої літератури. Іноді навіть вузькоспеціалізованої – так, такий собі професор Лорен видав книгу Гігієна циклістів.

Видавалися плани міст з правилами вуличного руху в них, а в 1894-му у Львові вийшов тоненький, але багато ілюстрований Підручник для велосипедистів авторства вже згаданого Хеммерлінга і Віктора Бергера. Бергер тримав на вул. Академічній, 8 велосипедний магазин – і спонсорував видання підручника. У книжечці було безліч порад – від рекомендацій стежити за поставою в шляху до опису режиму харчування. Їжу слід приймати чотири рази на день невеликими порціями. Спортсменам радили утриматися від вживання горілки, але не нехтувати коньяком із содовою і пивом.

З'являлися спеціальні путівники для велосипедистів і нариси про подорожі на двох колесах. Піонером і тут був Хеммерлінг зі своїм календарем-путівником по Галичині, який вийшов у 1895 році в друкарні Голлоба.

У львівській друкарні Піллера в 1898 році була видана книжечка Ярослава Пеньонжика Львів – Кам'янець-Подільський. Нотатки з подорожі цикліста. Хоча автор трохи зшахраював: зі Львова до Ворохти він доїхав поїздом, а вже звідти пересів на велосипед – і настільки вигадливо склав маршрут, що намотав своїми колесами цілих 913 км. Велосипедист навіть підрахував, що за свій вояж прокрутив педаль 337.810 разів.

Подорожував Пеньонжик у липні, часто мок під дощами, але красоти карпатської природи справно нахвалював – особливо в околицях Делятина, Яремчі та Надвірної. Заліщики взагалі назвав в'їздом у рай, а Кам'янець-Подільський мандрівника просто вразив.

Критики теж не шкодував: лаяв сервіс у пансіонатах (десь їжу добути неможливо, в інших же годують насильно, а гуцулка-офіціантка з босими і брудними ногами тільки фиркала від сміху), стан доріг (між Микуличиним і Татаровим траса нагадувала козячу стежку), тригодинну перевірку документів на російській митниці на Збручі, навіть німецькомовні дорожні покажчики на Буковині. Найбільше дісталося кам'янецьким дорогам: «Все це місто має бруківку настільки ганебну, що той, хто її не бачив, поняття про неї не може мати».

Циклодром для футболістів

Львівський 400-метровий «тор» був не єдиним на українських землях. Для велосипедних гонок у багатьох містах влаштовувалися спеціальні майданчики-циклодроми зі штучно створеними віражами.

У 1887 році відбулися перші змагання циклістів з багатьох міст Російської імперії на одеському циклодромі

У 1887 році відбулися перші змагання циклістів з багатьох міст Російської імперії на одеському циклодромі. Одеське товариство велосипедистів-аматорів налічувало в 1890-х близько 400 осіб – і могло похвалитися критим велотреком для тренувань у зимову пору. З 1892 року в одеських велоперегонах дозволили брати участь жінкам.

Був побудований циклодром і в Маріуполі – ще в кінці ХІХ століття, коли велосипеди називали тут циклопедами. Сьогодні це стадіон Азовець. На треку регулярно проводилися гонки серед місцевих велосипедистів. Переможцям вручали призи-жетони.

У 1911-му гонки були змішаними – велосипедно-моторними. У них взяло участь 11 спортсменів. Дерев'яні трибуни ціклодрома нечасто були заповнені повністю – втім, іноді простоював і сам циклодром. Тоді його орендували англійські матроси з кораблів, якими перевозили донбаське вугілля, – для ігор у футбол.

Так маріупольці познайомилися з новою для себе грою – і захворіли нею. Незабаром у місті з'явилися власні футбольні команди. Тільки от грошей на оренду ціклодрома у них часто не було – тому піонери-футболісти з Першої маріупольської команди облаштували футбольне поле недалеко від циклодрому.

Місцева преса регулярно висвітлювала велосипедні події. Тим більше, на арені часто з'являлися і представники інших видів спорту. Так, 15 квітня 1913 року на циклодромі пройшли велосипедні гонки, а також змагання з підняття важких предметів і боротьби.

Мариупольская жизнь в анонсі дійства писала: «До програми змагань входять такі номери: загальний виїзд усіх гонщиків, встановлення рекорду швидкості, турнір усіх гонщиків для розподілу по класах, встановлення аматорського рекорду з вириванням правою і лівою рукою, демонстрація боротьби інструкторами арени фізичного розвитку і стаєрська гонка. Початок музики на циклодромі о 3 1/2 годині, а початок змагань о 4 год. дня».

Бували й нещасні випадки. Перегони 8 липня 1912 року було затьмарені подією: на циклодром вибіг собака і потрапив під колеса велосипеда гонщика Морєва. Той впав, за ним упав і його суперник на іншому велосипеді. Гонщики відбулися незначними забоями. Про долю собаки преса не повідомляла.

Велопробіг по бездоріжжю

Життя велосипедистів початку ХХ століття затьмарювала необхідність отримувати своєрідні права і знаки на своїх залізних коней. У 1904 році Дума ввела податок на велосипеди. Газета Донецкая жизнь від 18 квітня 1914 року повідомляла, що в луганській міській управі гарячково готують дозвільні свідоцтва на право їзди на велосипедах по місту. У 1913-му в Луганську налічувалося близько 400 велосипедистів, через рік їх було вже 500.

Міські управи вимагали, щоб весь двоколісний транспорт мав власні знаки. Бляшанки з номерами отримували щорічно, сплативши за це півтора рубля спеціального велосипедного податку. Тих же, хто продовжував їздити зі старими знаками, ловила поліція.

Проте біциклістів це не зупиняло. Їх взагалі мало що могло зупинити – навіть нерівні бруківки і жахливі дороги. У травні 1901 року мандрівник Савицький прибув до Києва з Москви, подолавши шлях на велосипеді за вісім днів, не злазячи з біцикла по 12 годин на добу. Далі шлях Савицького пройшов через Канів, Лубни, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Севастополь, Ялту, Феодосію, Керч – а далі через Харків знову на Москву. На зорі ХХ століття це була подія, про яку галасувало безліч газет.

Але з кожним роком таких мандрівників ставало все більше. У липні 1902 року в Москву з Мелітополя приїхали велосипедисти Буйницький і Казін, витративши на дорогу у 1.200 верст 19 днів. Особливо не поспішали, їхали як туристи, оглядаючи по дорозі пам'ятки Харкова і Катеринослава.

О сьомій ранку 28 червня 1914 року Павло Дубнер і син відомого провізора Валентин Мільфорт з харківського велосипедного гуртка вирушили на своїх залізних конях у Москву, до якої було понад 700 верст. Шлях передбачалося пройти за шість днів.

Уже в перші роки ХХ століття стали дуже популярні міжміські гонки і чемпіонати. 3 червня 1912 року севастопольський гурток любителів спорту влаштував Розіграш першості Криму – велосипедні гонки по шосе з Ялти (маєтку Наташино) в Севастополь. У них взяло участь 12 спортсменів, але до фінішу доїхали тільки семеро. Інші або покалічилися, або поламали свої велосипеди.

Чемпіоном Криму став сімферополець Фесенко, який проїхав дистанцію у 90 км за 4 години 2 хвилини і 15 секунд. Друге місце зайняв житель Севастополя Спиридонов, який витратив на гонку на п'ять хвилин більше чемпіона. Третім, незважаючи на травму, прийшов ялтинець Пестерев – його результат був на 20 хвилин більше, ніж у Фесенка. Втім, організатори не шкодували медалей для всіх, хто вклався у п'ять годин – цього часу вистачило ще севастопольцеві Кастрюльникову і сімферопольцю Дінцеру.

Популярними були і тривалі велосипедні екскурсії – наприклад, Сімферопольське гімнастичне товариство в квітні 1913 року влаштувало велопоїздки із Сімферополя через Севастополь до Байдарських воріт і Ялти з відвідуванням Нікітського ботанічного саду і Массандри і підйомом на Ай-Петрі й Учан-Су.

Пошта теж уважно стежила за прогресом – уже в 1901 році в Російській імперії робилися перші спроби посадити на велосипеди листонош. Для цього при поштових відділеннях влаштовувалися тренування для співробітників.

***

Цей матеріал опублікований в №19 журналу Корреспондент від 20 травня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.