Геноцид у Сребрениці: чому правосуддя не веде до примирення
Через 25 років після вбивства тисяч мусульман у Сребрениці екс-прокурор Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії Серж Браммерц розповів DW про те, що досі заважає примиренню на Балканах.
Чверть століття тому, в липні 1995 року, армія боснійських сербів захопила Сребреницю, оголошену ООН "зоною безпеки", і розстріляла там як мінімум 7,5 тисячі боснійських мусульман. Ця подія, офіційно визнана геноцидом, стала наймасовішим вбивством в Європі після завершення Другої світової війни.
Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ, ICTY) доклав усіх зусиль до того, щоб притягти до відповідальності перед судом політиків, генералів і членів збройних формувань за злочини, вчинені у війнах під час і після розпаду Югославії в 1990-ті роки. Особливу роль у цьому процесі зіграв бельгієць Серж Браммерц, який десять років обіймав посаду головного прокурора Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії.
Deutsche Welle: Пане Браммерц, 25 років минуло відтоді, як армія боснійських сербів вбила тисячі людей, насамперед чоловіків, в "зоні безпеки", створеній ООН в Сребрениці. Чи бачите Ви після всього цього часу ознаки примирення в цьому регіоні?
Серж Браммерц: Примирення - дуже складний процес. Це слід враховувати, розглядаючи дану проблему після того, як минуло стільки часу. На жаль, я гадаю, що тепер ми ще далі від примирення в його традиційному розумінні, ніж 10 років тому, враховуючи те прославлення воєнних злочинців і заперечення самого факту злочинів, що ми спостерігаємо. Сьогодні до подібних речей ставляться набагато терпиміше, ніж ще п'ять років тому.
Хіба таке можливо? Адже Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії проробив величезну роботу: було опитано 5000 свідків, процес тривав 10 тисяч днів і став наймасштабнішим з часів Нюрнберзького трибуналу. Чому тоді населення на Балканах не вдалося переконати в тому, що було скоєно злочин, а люди, яких вони вшановують як героїв, насправді є воєнними злочинцями?
Це справді дуже сумна ситуація. У залі суду ми бачили, як (колишній лідер боснійських сербів. - Ред.) Радован Караджич та інші заявляли, що вони представляють не самих себе, а свій народ. І це при тому, що ми як трибунал, завжди підкреслюємо і пояснюємо, що ми переслідуємо окремих людей, які несуть індивідуальну відповідальність за скоєні ними злочини.
У підсумку ми бачимо, що націоналізм стає тут суттєвим фактором, як і в багатьох інших країнах світу. Поки в підручниках історії в різних країнах колишньої Югославії, навіть у Боснії та Герцеговині, містяться різні погляди на цей конфлікт, - як можна сподіватися на примирення або уявляти, що воно настане? Адже для початку цього процесу необхідно мати спільне розуміння минулого і єдине уявлення про те, хто несе відповідальність за ті чи інші події.
Іноді я чую закиди в тому, що Міжнародний трибунал з його 161 обвинувальним актом і понад 90 випадків визнання підсудних винними в рамках цього процесу не тільки не сприяв примиренню, але і мало не завадив йому. Адже щоразу, коли в Гаазі ухвалюється вирок, одна сторона задоволена, а інша ні. Після цього вирок широко висвітлюють та обговорюють у ЗМІ. На ці закиди я завжди відповідаю: правосуддя саме по собі ніколи не веде до примирення. Примирення має зародитися всередині суспільства, виходити від різних його груп. Крім того, необхідно, щоб процес примирення уможливили відповідальні за це політики. Переслідування винних за законом, правосуддя і притягнення до відповідальності - лише відправна точка. Це необхідна умова, без якої примирення неможливе.
Те, що зробили ми, я вважаю дуже важливим. Тому що навіть сьогодні є люди, які заперечують геноцид. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії та Міжнародний суд ООН у вищій інстанції визнали події в Сребрениці геноцидом. Я вважаю це передумовою для розуміння того, що за вчинений злочин необхідно нести відповідальність.
Одна із заслуг трибуналу - наявність докладної документації. Як Ви згадали, в процесі брало участь п'ять тисяч свідків, в ньому є безліч задокументованих суджень, доповідей експертів. А проте, багато політиків сьогодні, на жаль, не сприяють досягненню примирення, а якраз навпаки заважають йому, сіючи ненависть і заперечуючи (факт злочину. - Ред.). Так, минулого тижня в Сребрениці були розвішені плакати із зображенням (командира армії боснійських сербів, визнаного винним у скоєнні воєнних злочинів. - Ред.) Ратко Младича і написами, що висловлюють подяку за "звільнення Сребрениці".
Ми демонстрували в залі суду відеозаписи, на яких були показані вбивства полонених, що скоювали солдати армії боснійських сербів. І все одно, як не сумно, більшість з тих, хто був засуджений за вчинення воєнних злочинів, вважаються у своїх регіонах героями.
При цьому в людях, яких судили в Гаазі, немає нічого геройського. Вони постали перед судом не тому, що захищали свій народ або вчинили якийсь героїчний вчинок. Вони опинилися перед судом, оскільки порушили Женевську конвенцію, що означає, що вони скоювали вбивства полонених, руйнували будинки, потурали масштабному сексуальному насильству або навіть були його учасниками. Саме тому кожен із засуджених в Гаазі - пряма протилежність тих, кого заведено вважати героями. Але, на жаль, в регіонах, про які я говорив, розцінюють це по-іншому. І сьогодні ситуація розвивається в хибному напрямку.
Якщо примирення не є досягненням Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, що тоді Ви вважаєте його найістотнішим досягненням через 25 років після подій у Сребрениці?
Якщо рахувати з моменту мого вступу на посаду у 2008 році, це безумовно арешт, судове переслідування і засудження Караджича і Младича. Адже коли я вступив на посаду, дата завершення процесу вже була намічена на 2010 рік. І багато хто був стурбований тим, що суд завершиться без арешту цих двох головних злочинців. Тож за час моєї роботи на посаді головного прокурора це - безумовно найважливіше досягнення. Переслідування за законом Караджича і Младича і, передовсім, їхній арешт були основними вимогами тих, що вижили в різанині в Сребрениці, а також родичів загиблих.
Іншим досягненням стали багатотисячні показання свідків, численні звіти, доповіді експертів, балістичні та судово-медичні експертизи. Ми маємо дуже чіткі історичні свідчення, фактологічну та юридичну базу з документами, що стосуються того, що справді сталося в колишній Республіці Югославії. Якби ми не мали цієї всеосяжної інформації, у нас було б дуже мало матеріалів, які можна було б сьогодні протиставити запереченню і глорифікації воєнних злочинів.
По-третє, сьогодні, вже після завершення роботи Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, за справу взялися національні системи правосуддя. Сьогодні саме вони ухвалюють ключові рішення і ведуть судове переслідування в окремих справах. Тільки в одній Боснії, тільки в Сараєві натепер ведуться три тисячі розслідувань. І ми надаємо судам у цій галузі масштабну підтримку. Щороку ми отримуємо тисячі сторінок свідчень, які ми передаємо прокурорам у країнах колишньої Югославії, щоб вони могли на місці продовжити свою роботу з судового переслідування.
Робота трибуналу почалася в 1993 році, за два роки до подій у Сребрениці. Однак, судячи з усього, це не мало стримувального ефекту.
На жаль, створення трибуналу справді не мало стримувального ефекту, на який можна було б розраховувати. Здавалося б, перспектива судового переслідування допоможе запобігти скоєнню злочинів. Однак і на національному рівні, в галузі організованої злочинності та тероризму, ми бачимо, що перспектива судового переслідування не запобігає скоєнню подібних злочинів.
Коли в липні 1995 року в Сребрениці стався геноцид, трибунал приступив до своєї роботи. Однак з міркувань безпеки тоді було практично неможливо провести розслідування того, що сталося на місці. Таким чином, перший слідчий Міжнародного трибуналу опинився в Сребрениці лише через рік після тих подій. У той час тодішня держсекретарка США Мадлен Олбрайт показала в Радбезі ООН супутникові знімки тієї місцевості, де, як ми вважали, мали міститися масові поховання.
Згідно з інформацією, якою володіли мої колеги і я, зникло майже вісім тисяч чоловіків і хлопчиків і ніхто не знав, де вони. Крім того, ми мали вісім свідків, які вижили під час масових розстрілів. У них стріляли, і вони провели цілий день у масовому похованні під купою тіл інших людей, а вночі змогли втекти - і вижили. Таким чином, ці люди змогли дати свідчення в низці справ у рамках цього процесу.
Коли через рік, завдяки цим показанням свідків і супутниковим знімкам, почалося перше розслідування на місці, в масових похованнях було виявлено лише кілька сотень тіл.
Протягом того року, коли розслідування на місці проводити було неможливо, тисячі тіл були вилучені з кількох масових поховань і перепоховані в десятках вторинних і третинних могил, щоб замести сліди злочину і показати, що він був не таким масштабним, як думали люди
Згодом стало ясно, що протягом того року, коли розслідування на місці проводити було неможливо, тисячі тіл були вилучені з кількох масових поховань і перепоховані в десятках вторинних і третинних могил, щоб замести сліди злочину і показати, що він був не таким масштабним, як думали люди.
Одним із складних завдань під час розслідування було відновлення зв'язку між вторинними та первинними могилами, щоб отримати докази того, що одна або дві тисячі людей були вбиті в одному місці. Для цього було необхідно робити аналіз ґрунту, оскільки для переміщення тіл використовувалася дуже важка техніка. Ми провели криміналістичне дослідження патронів, щоб визначити, що люди, чиї тіла лежали в основному похованні, були вбиті з тієї ж зброї, що і люди у вторинних могилах. Тут починається справді зловісна частина розслідування. Ми маємо понад тисячу аналізів ДНК, які підтверджують, що різні частини тіл одних і тих же людей виявилися похованими в різних місцях. Це - ще одна трагедія, пов'язана з подіями в Сребрениці.
Вам годі уявити, наскільки жахливо для сімей жертв дізнатися про те, що тіло сина або чоловіка було знайдено, не один, а відразу кілька разів, оскільки мова йде про окремі частини цих тіл. Це просто неймовірно. Складно уявити собі страждання, які все це заподіює тим, хто вижив.
Судячи з усього, Вам довелося пережити багато емоційних моментів на посаді головного прокурора МТКЮ. Це стає очевидно, коли слухаєш Вас.
Найемоційнішим моментом для мене, однозначно, була моя перша поїздка в Сребреницю у 2010 році, де я переглянув всі файли з даними щодо розслідуваних справ. Я вже кілька разів зустрічався з матерями Сребрениці. Один день я повністю провів там, працюючи з тими, хто вижив, і, звичайно, відвідуючи поховання. Я відвідав кілька місць, у яких проводилися масові розстріли. І провів незліченні години, спілкуючись з тими, хто вцілів, і з родичами загиблих, коли вони показували мені останні фотографії загиблих близьких і розповідали свої історії.
Масові вбивства в Сребрениці сталися 25 років тому. Однак для рідних жертв життя ніби зупинилося разом з геноцидом. Він став центральною подією всього їхнього життя
Навіть після стількох років я бачив біль в очах кожного з них. Масові вбивства в Сребрениці сталися 25 років тому. Однак для рідних жертв життя ніби зупинилося разом з геноцидом. Він став центральною подією всього їхнього життя.
Ви згадали критику на адресу трибуналу. Кілька разів його звинувачували в упередженості щодо сербських обвинувачених.
Безумовно, Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, як і всі міжнародні суди, не досконалий. І, озираючись назад, звичайно, бачиш розслідування, які, як ти думаєш, могли б бути проведені краще. Одними моментами ти задоволений більше, іншими менше.
Фактом є те, що більшість з тих, хто зазнав судового переслідування і отримав обвинувальний вирок, - це серби, переважно, серби з Боснії та Герцеговини. Хорватів і боснійців було значно менше. Але для нас було дуже важливо підкреслити, що на різних етапах цього конфлікту злочини скоювалися всіма його сторонами.
Джерело: Українська служба DW
Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet